Поділитись


«Ми – нащадки степових лицарів»


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

 На Запорізькій Січі за крадіжку чіпляли за гак під ребро.

Хортиця не бариться довести нам, приїжджим, що є найбільшим островом на Дніпрі. Ми у місті Запоріжжі. Їдемо автобусом та й їдемо, невже острів так довго тягнеться? І берегів не видно. Нарешті відкривається панорама Дніпра і Дніпрогесу, і ми зупиняємось на березі біля високого частоколу відновленої Запорізької Січі, історико-культурного комплексу, що є збірним образом всіх Січей, які існували за часів козацтва. Тут зібрано елементи архітектури, культури, побуту і життя запорозьких козаків. Центральна частина – внутрішній Кіш, а довкола – передмістя, ремісничі і торговельні об’єкти.

Нас зустрічає жартами колоритний козарлюга у сучасному камуфляжі – історик, керівник архівного відділу заповідника В’ячеслав Зайцев. Розповідає, що пройти дніпровські пороги здавна вважалося великою удачею, бо пороги – це скелі, що перетинали річку повністю, від берега до берега. Їх дев’ять. А так званих дніпровських заборів – шістдесят, вони лише частково перетинають річку. Гребля Дніпрогесу закрила пороги, підняла воду на сорок метрів, залишивши в минулому унікальну історію цих природних див. Одна з легенд – про те, що колись дніпровські рибалки, лоцмани, перед проходом п’ятого порогу, де вода зринала з карколомної висоти, одягали білі сорочки й читали “Отче наш” – на випадок, якщо судилося зустрітися зі святим Петром, що тримає ключі від раю…

Екскурсовод попереджає: все, що тут бачите, збільшуйте подумки у кільканадцять разів. Все у козацькій столиці було більше, вище, ширше, потужніше. Теперішня Січ побудована в 2004 році, будова її триває дотепер. Це зменшений варіант Січі. Має бути площею не три гектари, а п’ятдесят. Рів має бути не два, а вісім метрів. Навколо церкви мають бути сотні споруд, з них 38 куренів, тобто хат, що не мали жодного димаря. Їх топили “по-чорному” – дим проходив через стріху, підсушуючи її.

Справжню Запорозьку Січ, початково – козацькі “засіки”, побудував у середині ХVІ століття Дмитро Вишневецький – козак Байда. Цьогоріч – 500-річчя від дня його народження. За кілька років турецько-татарські війська напали на фортецю і зруйнували її. В цих місцях було виявлено залишки тогочасних дерев’яних укріплень, оборонні, господарські споруди та житлові приміщення. У 1596–1648 роках з короткими перервами на Хортиці перебувала залога реєстрових козаків; звідти починали повстанські походи Тарас Федорович – Трясило, Іван Сулима. Богдан Хмельницький 1648 року розгромив на Хортиці польську залогу. Згодом Хортиця була військовою базою Івана Сірка.

ходимо від будівлі до будівлі, слухаємо розповіді про козацькі звичаї, особливості зброї та предметів побуту козаків. Заглядаємо у пороховий льох, у пушкарню. В цих місцях було знайдено чимало пам’яток часів російсько-турецької війни 1735−1739 років, в якій брали участь запорожці. Тоді ж на Хортиці була заснована Запорізька верф, для її захисту побудована фортеця. Кількадесят “чайок” верфі затонуло біля острова. Залишки суден у наш час підняли з мулу і тепер відновлюють – їх можна побачити у музеї, з експонатами якого нас того ж дня знайомить Віктор Кривоносов, археолог, історик, дзвонар, учасник АТО.

З куреня виходить екскурсія на чолі з екскурсоводом – він широко усміхається нам.

— Це легендарний Черненко, – виголошує наш екскурсовод. – Людина, яка валила пам’ятник Леніну у Запоріжжі в 1992 році.

А ось і козацька військова тюрма. Це моторошна яма. Туди садили за порушення козацьких законів. Суд був суворий і короткий. За пияцтво у мирний час приковували до гармати, і кожен міг або “дати копняка”, або добряче відшмагати. За пияцтво у воєнний час – смерть. Прив’язували до хвоста коня й тягнули по землі. За крадіжку чіпляли за гак під ребро, гак пробивав легені, і злодій захлинався власною кров’ю. За зраду товариства садили на палю – козак конав протягом доби. За вбивство товариша ховали живцем. Кидали зв’язаного вбивцю до ями, зверху ставили труну з загиблим і засипали камінням та землею.

Січ була зруйнована у 1775 році – Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Останнього отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського заарештували і довічно заслали у Соловецький монастир. На Соловках він просидів у ямі 25 років. Вийшовши на волю, ще два роки прожив – сліпий, беззубий, але незламний отаман Петро Іванович Калнишевський. Помер у віці 112 років.

Згадала, слухаючи екскурсовода: роман “Журавлиний крик” Романа Іваничука – саме про останнього отамана Запорізької Січі. Колись бачила в Інтернеті фотографію вікна до в’язниці Калнишевського, вузький отвір між каменями при самій землі. В’язень сидів у казематі, а потім в одиночній камері, і ніхто не прибирав там нечистот. Після багатьох років усамітнення в нелюдських умовах він перетворився на похмурого відлюдька, що втратив зір; у нього виросли довгі нігті, борода, а жупан з ґудзиками розпався на лахміття. У 1801 році новий імператор Росії Олександр І помилував Калнишевського. 111-річний в’язень так і залишився у монастирі ченцем, помер 1803 року на 113 році життя. Нині Калнишевський приєднаний до лику святих, пам’ять праведного Петра Багатостраждального – 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

Згодом, вже у Львові, я знайшла спогади письменника Романа Іваничука про те, як він їздив на Соловки – збирати матеріал до роману. “Прошу показати каземат Калинишевського. Спускаємося зі свічками в підвали Головленкової вежі. Під ногами потріскує лід, стіни течуть. Бредемо зовсім темним лабіринтом. Зупиняємося. Тут… На вході в каземат нам, середнім на зріст, ще можна стояти, не горблячись, та за два кроки вперед вже треба згинатися. Ширина каземату – в розвід рук. Глухо. Зовсім глухо. Кличу дружину, щоб ішла за нами, але вона не чує. Голос не долунює звідси на світ Божий.



Арсенал книжок


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


В арсеналі зазвичай тримають зброю, але книжки, у певному сенсі, теж є зброєю. Хто їх зневажає, буде змушений програвати у малих та глобальних суперечках, протистояннях та зіткненнях. В тому числі у військових. Назва “Книжковий Арсенал” пасує міжнародному фестивалю, який об’єднує літературу і мистецтво.

У нелегкий час література і мистецтво України не замовкають, не стишуються. Навпаки. Письменники пишуть, митці творять, цікавість читачів-слухачів-глядачів зашкалює. Головне враження від щойно завершеного у Києві Книжкового Арсеналу – розмах. Потужна програма (150 видавництв та міжнародних культурних партнерів, 200 подій для дорослих і дітей за участі письменників, літературних діячів та митців із 12 країн), черги до кас (після обіду у будні та протягом вихідних квитки були по 30 грн., дітям до 12-ти років та військовим – безкоштовно), натовпи у залах, облоги видавничих стендів; вага торб, з якими поверталися додому. Усе це теж ознаки нашого часу.

Ось одне враження, висмикнуте з калейдоскопу: знач­на кількість високопосадовців, що не надто вирізнялися серед відвідувачів. Наталя Яресько? – подумала, спостерігаючи, як перед початком презентації книжки “Гудбай, імперіє” шукала вільного місця жінка з дитиною. Вона. Бо згодом, зауваживши міністра фінансів України, організатори попросили вийти і сказати кілька слів про економічні реформи. І навіть поява президента у неділю не надто змінила плани продавців та покупців. Він нікому не завадив. Книголюбам довелося лише пройти через металошукач. Навіть селфі з Петром Олексійовичем робили, коли він книжки купував...

Рукописи не горять і не гниють в архівах НКВС


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


Вірю, колись таки прочитаємо завершення твору Валер’яна Підмогильного “Повість без назви”.

Найсильнішого твору письменника. Навіть дослідники творчості видатного українського прозаїка, розстріляного 1937 року на Соловках, не мають єдиної думки щодо того, встиг чи не встиг він дописати у сталінських таборах цей твір. Рукопис міг запасти десь у нетрі архівів НКВС і, якщо добре пошукати (маючи можливість це зробити), то його можна віднайти й струсити багаторічний пил з пожовклих сторінок. А скільки ж повістей та романів залишилися недописаними через масове винищення людей, покоління яких назвали пізніше Розстріляним відродженням...

У 30-х роках з літературного процесу випали понад триста українських письменників. Їх розстріляли, знищили у таборах, виштовхнули з України або змусили замовчати утисками та переслідуваннями. Духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-30-х років в Україні вбив тоталітарний репресивний режим. За п’ять днів кінця жовтня – початку листопада 1937 року «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі розстріляли 1111 в’язнів, серед яких  290 українців, а з них — 134 «українських буржуазних націоналістів». Загинули Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович та багато інших представників української інтелігенції...

Згадала  про ті події тому, що літературний конкурс “Коронація слова” назвав 2015-й роком пам’яті Розстріляного відродження. А ще  тому, що в останній день березня 2015 року стало відомо про те, що в Україні відкриють архіви репресивних органів комуністичного режиму. Подібний закон - про доступ до архівів - діє на території усіх посттоталітарних країн… Дочекається цього й Україна. Відтак чимало таємниць та зниклих рукописів вийдуть на світло, якщо не опинилися свого часу в архівах у Москві. 

Книжки, війна та милосердя


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Щойно встигла прочитати на вході розпорядок роботи сільської бібліотеки, як двері прочинилися й назустріч вийшла старша жінка з трьома книжками у руках. Як було не зупинити читачку?..

Вона, дізнавшись, що я з газети, одразу й засоромилась: не треба!.. бо люди сміятимуться... Чого ж сміятимуться? Бо, каже, стара баба книжки читає...

А тоді вже, по розмові, віджартувалася: “Чим маю десь йти на пльотки, то краще читатиму”. Марії Іськів 76 років. Каже, як трапляється добра книжка, то й за два дні подолає. Пані Марія не просто любить читати, це у неї щоденна потреба. Цього разу вона повернула два романи, а узяла "Давньоримську літературу" (хрестоматію), Проскуріна і збірку пісень.

У бібліотеці села Більчого - понад 600 читачів. Зустріла там трьох дівчаток-читачок, зазирнула до їхніх книжок теж: енциклопедія, художня повість і книжка про тварин. Вони такі самі активні читачки, як пані Марія. Хоча чимало відвідувачів звертаються лише за творами зі шкільної програми. А є й такі у селі, хто жодного разу до бібліотеки не приходив... Бібліотекарка Ольга Мошовська має мрію - створити музей села, вже й збирає спогади, старі фото і краєзнавчу літературу. Читальню у селі Більчому свого часу започаткував прадідусь пані Олі Андрій Городецький. А брат діда, Ілля Городецький, написав книжку “Більче. Історичний нарис і культурне життя села ХІІ-ХХ ст.”.

Миколаївська книжкова толока традиційно починається з таких от поїздок авторів по школах, народних будинках та бібліотеках району. Цього разу я зустрічалася з молодшими школярами Більчанської школи, а тоді - зі старшокласниками, згодом - з учнями Криничанської школи. Була також у сільських бібліотеках цих сіл. Вони мають небагато сучасної літератури, але й тому раді. Деякі книжки затерті-зачитані до дірок.

Письменницькі секрети: не так пишуть, як переписують


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


«Це тортури. Дивіться, потрібно три аркуші чорновиків, щоб написати одну сторінку. Моя донька Елізабет друкує їх на машинці, а тоді я виправляю текст ще тричі... Посутньо, я без кінця переробляю. Повірте мені, це страшна робота»

Це так свого часу генерал де Голль ділився враженнями від процесу роботи над своїми “Воєнними мемуарами”. Спробував, який він на смак, письменницький хліб.

Онук Ернеста Хемінгуея Шон вивчав альтернативні варіанти закінчення роману свого діда “Прощавай, зброє!”. Він встановив точне число існуючих перероблених кінцівок цього твору. Сорок сім.

Колись Марія Матіос відкрила деякі особливості своєї творчої кухні. Одну зі сторінок “Солодкої Дарусі” вона переписувала 86 разів.

Так зазвичай працюють автори прозових творів. Хоча цей інтимний процес є дуже індивідуальним. Чарльз Буковскі, скидаючи відповідальність на свого персонажа Генрі Чинаскі (своє альтер-его), переконував, що він працює у такому режимі: десять сторінок за ніч. Випиваючи при цьому пінту віскі (приблизно півлітра) та дюжину (дванадцять, тобто) пляшок пива. Курив, друкував та слухав класичну музику. Іноді виходило й до двадцяти сторінок. Жарт - не жарт, але роботу кожної ночі відтак треба було ще добряче почистити, або... викинути. На перший роман, якщо вірити вигаднику Буковскі, його герою, та й йому самому (цикл романів — автобіографічний), знадобилася 21 ніч. Приблизно так само працює Андрій Кокотюха, тільки те, що не п’є. Він пише роман за вісім субот та неділь, тільки у вихідні. Днями закінчив художній твір про Майдан.



Оскал Левіафана


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


На початку лютого у Росії має вийти у прокат нашумілий художній фільм режисера Андрія Звягінцева “Левіафан”. Стрічка вже отримала кілька міжнародних нагород, у тому числі «Золотий глобус», вона номінована на премію BAFTA, за кілька днів вступить у боротьбу за премію “Оскар”.

У Росії тим часом ламають списи навколо цього фільму, який багато хто вже побачив у вільному доступі в Інтернеті. Вже й активісти російської православної церкви звернулися до міністра культури з проханням заборонити показ фільму. Вже й член “Общественной палаты” Сергій Марков висловився: “Я би на місці Звягінцева цей фільм з прокату зняв, прийшов на Красну площу, став на коліна і попросив пробачення у російського народу”. Свою пораду аргументує так: “Фільм “Левіафан” виконує розлюднення (расчеловечивание - мов. оригіналу) росіян і тим самим являє собою ідеологічне обґрунтування геноциду російського народу”. Оцінка цього фільму паном Марковим за гіркою іронією є наочним прикладом того, як у російській пропаганді усе перевертається з ніг на голову. Виявляється, не держава-монстр, це біблійне чудовисько на ім’я Левіафан, винне у “расчеловечивании” та геноциді власного народу і в усіх тих процесах, що відбуваються у Росії, а правдивий фільм талановитого, совісного російського режисера.

Які аргументи висуватимуть, щоб відмовити фільму у прокатному свідоцтві? А якщо він і потрапить на екрани, то що ж там залишиться після купюр? Портрет Путіна зі стіни бандита-міського голови вирізати можна, як і “запікати” мат, але ці косметичні підправки нічого не дадуть. Фільм є суцільно антирежимним. Він сприймається як безжалісний вирок сучасній російській державній машині, системі стосунків людини і держави. “Левіафан” - фільм про людину, життя якої ламає система. Антигуманна потворна система, чудовисько з кількома головами. “Право маєш? Ти його не мав, не маєш і ніколи не матимеш!” - виголошує програмну тезу від імені влади мер міста. Настає хвилина реальної небезпеки - і гідра збирає свої “голови” докупи, на нараду до кабінету міського голови приїжджають суддя, прокурор, головний мент. Банда у зборі, вона знає, як діяти. А хазяїн міста ще й їде за підтримкою до духовного покровителя. Архієрей-срібролюб нагадує своєму спонсору: “Будь яка влада від Бога”, і радить «показати силу».


Руслан і Людмила


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Коли старшому лейтенанту Руслану Рудому вручали у київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання»
Руслан і Людмила


Маленькій Вікторії – рік і чотири. На початку березня, коли їй було п’ять місяців, її батька, старшого лейтенанта Руслана Рудого з його взводом підняли по бойовій тривозі і відправили на бойові навчання, а тоді на схід України. Коли дівчинці виповнилося десять місяців, її батько під Червонопартизанськом, на кордоні з Росією, отримав поранення, несумісні з життям. Але Руслан вижив. Завдяки лікарям, допомозі волонтерів та відданості дружини Людмили, яка разом з грудною дитиною слідувала за ним по госпіталях...

Так і не вдалося мені побачити, як виглядає медаль “За вірність та кохання”, яку вручили Людмилі того дня, коли Руслан отримав медаль “За оборону рідної держави”. Свої нагороди вони відправили батькам: він - у село Сягрів Полонського району Хмельницької області, вона - у село Малі Мошківці Андрушівського району Житомирської області. Свого дому подружжя Рудих ще не має. У Білій Церкві Руслан так і не дослужився до квартири, хоча він офіцер вже чотири роки.

Руслан і Людмила познайомилися на весіллі Людмилиної однокласниці. Руслан запросив її до танцю. “Я, - каже Людмила, - навіть очі на нього боялася підняти, запам’ятала лише його темно-бордову сорочку...”.

У березні Руслан вже був у Маріуполі. Його підрозділ стояв на блокпостах. Завдання було - не пропускати зброю і боєприпаси.

- А через місяць отримали наказ виїхати, добу йшли колоною і опинилися в Амвросіївці, - розповідає про початок війни.



Небо б їм прихилили


ВисокийЗамок
Галина Вдовиченко
Фото автора


Небайдужі люди допомагають пораненим у військовому госпіталі чим можуть.

У військовому госпіталі (Військово-медичний клінічний центр західного регіону) у день Св. Миколая було свято уваги та подарунків. Поранені, може, й втомилися від потоку гостей, але вигляду не подавали. Серед вечірніх гостей можна було побачити дітей з ансамблю «Сонечко» разом з керівником Марією Горностай (на фото зліва), кількох мам курсантів та молодих офіцерів (двоє з них – воїни АТО) з ради курсантських матерів Академії Сухопутних військ (на фото справа). Львів’яни приносили іграшки, подарунки, солодощі, креми та пінки для гоління, станки, мінералку, фрукти, книжки, порізане й приперчене сало...

З порожніми руками сюди не ходять. Багато хто залишав подарунки на прохідній, там є кімнатка волонтерів. Того вечора там чергувала Ірина Витрикуш, не втрималася й прийшла Світлана Сиренко, хоча хотіла взяти собі, нарешті, один вихідний. Дівчата сказали, що зараз дуже потрібні наплічники та спортивні сумки для тих, кого виписують, адже хлопці поступають на лікування без речей. Дуже потрібні спортивні штани будь-яких розмірів для тих, хто вже встає і пересувається по відділенню. Волонтерка Марина Якушева сказала, що після публікації у “ВЗ” минулого тижневика її телефон “гарячий” від дзвінків з пропозиціями допомогти пораненим...

“Айдарівцю” Сашкові Косолапову (на фото) («дяді Саші») у вівторок зробили чергову, дуже складну, операцію. Гроші на операцію волонтери зібрали за один день – за що й дякують усім небайдужим, хто відгукується на такі прохання. До Олександра того вечора приходила його донька Аня, переселенка з Луганська. Вони зі старшою сестрою та дітьми тепер живуть у Львові. А волонтерка Олена Павлось практично й не відходить від пораненого, якому потрібна постійна увага.

Більше про потреби поранених можна дізнатися на сторінці “Волонтерська Сотня Львів” на Фейсбуку.

Джерело  www.wz.lviv.ua/photo/1369

Хоч до рани прикладай


Високий Замок
Галина Вдовиченко


Повертати воїнів до життя медикам допомагають вірні дружини, волонтери, музиканти...
 
У палаті хірургічного відділення військового госпіталю триває концерт. Це вже третя палата, куди заходить музикант Вадим Войтович. Поранені слухають його спів під гітару. Вадим – викладач школи ім. Соломії Крушельницької, учасник гурту “Рімейк”. Вдячні слухачі піднесено плескають у долоні – ті, хто може це робити, у кого руки не закуті в апарат Ілізарова. Наймолодший у палаті, Славік  зі села Оряви Сколівського району, має на руці цей пристрій, що допомагає після операції зростатися потрощеним кісткам. Біля Славіка – “кіборг” Ян, який зазнав поранення, захищаючи Донецький аеропорт. Він і сам мешканець Донецька.

Медсестра Аня заходить вдруге, суворо попереджає: закінчуйте концерт! Але усі хочуть слухати ще. Особливо емоційно реагує на музику “дядя Саша”, так називають «айдарівця» Олександра Косолапова. Він у госпіталі п’ятий місяць. Нога на витяжці, сліди поранень від осколків по всьому тілу.

Волонтер Олена Павлось підкладає пораненому подушки під спину, аби йому було зручніше.

Чого ми добилися своїм Майданом


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Почула таку думку: мовляв, у наших бідах, від війни до цін на бензин, винен Майдан. Не варто було, мовляв, розхитувати слабку країну.Почекали б рік... І Януковича б “пішли” законним шляхом... Наївні люди.

  Ще кілька місяців — і вже нічого б змінити не вдалося. Принаймні у найближчому майбутньому. А Майдан став тим рубіконом, тим роздоріжжям, де почався шлях до свободи. А могли ж рушити й у напрямку довічного рабства...

Особливим доказом, переконливим аргументом у цій розмові стала книжка - відбиток почуттів, реакцій, дій, думок та сподівань багатьох людей, збірка, створена у режимі ввімкнутого спостереження. Йдеться про “Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву” (вид-во “Комора”). Це видання з категорії “читати усім”, особливо тим, хто запитує, чого ми добилися своїм Майданом.

У книжці немає голосів політиків, на її сторінках говорить народ, більш як сотня авторів збірки, які залишили у соцмережах свої записи під час незабутніх днів Революції гідності. Книжка прошита міцними нитками довіри та щирості. Ці тексти — жива, пульсуюча тканина. Зараз, коли минає рік від початку новітньої історії України, від початку Майдану-2013-14, ці записи сприймаєш як історію і водночас як актуальні рефлексії на те, що з нами сталося. Це так необхідно було - зафіксувати найважливіші стани під час подій, які змінювали нас разом з нашою країною.

Цю книжку читаєш зі сльозами, так, наче вдруге входиш у ту саму річку. Немов твоя родина пережила потужний стрес, і кожен у ці дні записував свої думки та емоції, говорив відверто, ні на кого не озираючись. І раптом ти знайшов ці листи, читаєш - і тебе трусить. Тобі болить, але це сльози очищення, ти згортаєш книжку з переконанням: ні, нас нікому не здолати, такий народ упокорити неможливо.

Хронологія записів - від 24 листопада 2013 по 29 липня 2014. Від “Чому я піду на Майдан” - до “В моєму серці Росії нема”. А між цими словами — наче ціле життя, і Майдан, і АТО, і шлях, який ми пройшли від мирного протесту до національно-визвольної війни. Погоджуюся з автором проекту Оксаною Забужко: “Ми вчимося по ходу дії того, на що іншим націям пішли століття”.



«Ганьба Росії» і «просто дурак»


Високий Замок
Галина Вдовиченко

Такий діагноз поставили актору Михайлові Пореченкову на російському радіо “Ехо Москви”.

Після того, як екранний “герой” побував на території, яку контролює самопроголошена ДНР і постріляв з крупнокаліберного кулемета у бік українських військовослужбовців, багато що у його житті змінилося безповоротно.

Під час прямого радіоефіру слухач запитав ведучого: “Пореченков — ганьба Росії чи просто...?” (вжив ненормативне слово). Російський радіожурналіст Сергій Пархоменко емоційно відповів, що Пореченков “перш за все дурак, і саме це слово має звучати у даному випадку”. Актор, до якого приклеїлося амплуа супергероя, після свого ганебного вчинку вдався до боягузливого пояснення: стріляв, мовляв, холостими патронами... Проте командир гуманітарного батальйону так званої Новоросії в інтерв’ю радіостанції «Говорить Москва» розказав, що кадри, на яких Михайло Пореченков стріляє у донецькому аеропорту, не були постановочними, і стріляв він бойовими набоями.

Багатьох шокувало, що цей “герой” сховався під каскою з написом “Преса” і тим самим порушив правила роботи преси у зонах військових конфліктів. Або воюєш зі зброєю, або працюєш як журналіст. Цей момент викликав у середовищі журналістів бурхливу реакцію. «Чудова історія про те (цитую “Ехо Москви”), що він не знав, яка каска на ньому надіта, і він не розумів, чому на цій касці написані ці “буковки”... Ну, наділи якусь каску. Могли на ній написати «Спартак – чемпіон», але чомусь написали «Преса». Для чого?..».



Людмила Улицька: «Порядність важливіша за талант»


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


"Москва почала Третю світову війну, і в першу чергу вона воює з гуманізмом, культурою, свободами і правами людини"
Людмила Улицька: «Порядність важливіша за талант»

Свою репутацію талановитої письменниці з Росії, чесної, совісної людини Людмила Євгенівна підтвердила у Львові на Форумі видавців. На круглих столах і на автограф-сесіях, на авторському вечорі у Першому українському театрі для дітей та юнацтва і після цієї зустрічі вона охоче відповідала на запитання читачів. З Україною письменницю пов’язують міцні родинні узи. Сестри бабусі Людмили Євгенівни свого часу жили в Криму, у Феодосії. А її бабуся і дід були киянами, познайомилися на концерті у філармонії ... Письменниця працює над романом, дія якого відбуватиметься і у Києві. Вона вже побувала біля будинку, де на початку ХХ століття жили її бабуся і дідусь.



На круглому столі під час зустрічі з читачами Людмила Євгенівна розповіла про своїх дітей. У неї два сини, старший займається кризовою економікою. Молодший - музикант і перекладач з англійської. «У мене п’ятеро онуків - троє хлопчиків і двоє дівчаток. Частина сім’ї живе в Англії, тому я рідко їх бачу», - поділилася з читачами Людмила Євгенівна. Основна увага під час львівських зустрічей була прикута до літератури, подій на сході України та відносин між Україною та Росією.



"Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата – ніщо"


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


У зоні АТО загинув боєць батальйону «Айдар», львівський фотокореспондент Віктор Гурняк
"Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата – ніщо"

Це сталося в Луганській області під час мінометного обстрілу минулої неділі. Біля села Фрунзе Слав’яносербського району. Усе, що відбувається в Україні в останній рік, Віктор сприймав надто близько до серця, як свою особисту справу. Був активним майданівцем, перебував в епіцентрі подій у Києві у доленосні для України дні. “Кожен, хто поборов у собі страх, хто показав мужність і хто змінився, – кожен герой”, – ці слова Віктор не так давно написав про героїв Майдану. Про свою роботу на Хрещатику та Грушевського відгукувався так: “Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті, й увесь світ бачить, що відбувається тут, – розумієш, що це справді потрібно. Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата – ніщо”. Де відбувалося найголовніше — там був і фотооб’єктив Віктора.


На фронті Віктор носив з собою прапор України. Цей прапор просякнутий кров’ю, кажуть айдарівці. Кілька місяців тому Віктор Гурняк написав про один з трагічних днів на Майдані: “Жовто-блакитний стяг прикривав тіла... Скривавлений, просякнутий вольним духом і жагою перемоги, тепер він покриває чиєсь гаряче серце. Хоч воно не б’ється, але ще живе і житиме вічно...”.
Коли спалахнули події на сході, почав допомагати фронту як волонтер. Олександр Демченко, волонтер з Черкас, так згадує свого товариша у «Фейсбуку»: «За його участі почалась моя історія волонтерства - 6 перших кевларових касок. «Я вам дам номер Віктора Гурняка, - написала мені тоді Настя Станко. - Це хлопець, у якого багато друзів в «Айдарі». Він їм все купує, і возить, і збирає гроші. З ним найкраще. Можете бути спокійні, я знаю його сто років. Він сам мав йти в «Айдар», але ми всі його відмовили, бо дочка – груднячок. Ось його номер...». Але Віктор прийняв рішення залишитись на фронті. Від серпня він уже був бійцем «Айдару».


Жінкам Росії


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


Совість Росії не мовчить. Відомі російські громадські діячі звернулися до українців із запевненням: “Мы с вами в вашей справедливой борьбе!”. Це звернення підписали відома правозахисниця Людмила Алєксєєва, політолог Лілія Шевцова, історик Андрій Зубов та інші.

“Нам отвратительны эти действия нашей власти, мы страдаем от того позора, в который они ввергают нашу родину перед лицом всего мирового сообщества!” – це лише частина звернення кількох людей, які не можуть мовчати. Але й раніше частина російських діячів культури рішуче висловлювалися проти загарбницької політики правлячого режиму Росії – і поодинці, і у спільних публічних заявах.

Проте, на жаль, до цих голосів не надто дослухався російський народ, ці голоси глушили громогласні пропагандистські телеканали.

Але у Росію пішли вантажі-200. І вдови та матері, що втратили своїх синів-військових на чужій війні, задалися питанням: що відбувається? І ось вже дружини та матері російських десантників вимагають від російської влади дати їм відповідь, куди відправили їхніх чоловіків та синів, і навіщо. Комітет солдатських матерів у Ставропольському краї склав список з чотирьохсот поранених і вбитих російських солдатів... У Союзі комітетів солдатських матерів Росії (СКСМ РФ) повідомили, що на Донбас відправили воювати до 15 тисяч російських солдатів... Пішов процес, який зупинити можна, лише забравши армійські підрозділи з теренів України.



Обличчя звіра


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Це фото з Фейсбуку шокувало. Російський вояка похвалився у соцмережі своїми подвигами в Україні. На знімку троє зі зброєю присіли позаду вбитого українського військового. Наче мисливці з трофеєм.

Три відморозки, у кожного по два ока, ніс, рот — а наче й не люди. Фотографуватися зі спотвореним трупом для них — нормальна річ, як і виставляти ці фото на публічний перегляд. Збоченство? Фашизм. Саме той фашизм, в існуванні якого вони так затято звинувачують інших, повторюють і повторюють цю брехню за глашатаями путінського режиму, що діє за принципом злодія, що голосніше за всіх гукає: тримайте злодія!

Хтось сказав нещодавно, у майданівські дні: ми живемо на сторінках підручника історії. Воно і справді так: саме зараз пишеться Історія. Саме зараз остаточно й безповоротно розпадається Радянський Союз та рушиться імперія. Але й це ще не є достатнім визначенням процесу. Відбувається не більше-не менше, як антропологічний розлом, на наших очах, за нашою участю: глобальне протистояння між гуманізмом та нелюдськістю, між злом і добром, совісністю та безсовісністю.

У сутичці між антигуманним путінським режимом та усім цивілізованим світом спадають маски. Ті, хто припхалися на нашу землю воювати з “фашистами”, самі виявляють свою фашистську сутність — нагодовані брехнею, повторюючи її, вони впевнені у своєму праві вирішувати за інших, як їм жити, вважають себе вищими за інших, не ставлять собі запитань, не припускаються сумнівів, комфортно почуваються в умовах одностайності та поза конкуренцією думок, готові звільняти від “фашизму” до останнього — не свого останнього, а тих, кого вони заповзялися “звільняти”.


Все буде Україна!


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


Олена Степова живе у маленькому селищі на Луганщині, – “у сільсько-шахтарській місцевості, на окраїні світу”. Коли її маленька батьківщина опинилася у центрі геополітичних катаклізмів, жінка несподівано почала писати про те, що відбувається навколо.

Вона ділиться своїми історіями на Фейсбуку, з подивом помічаючи, як швидко росте коло читачів під її дописами, і скільки коментарів та обговорень вони викликають.

Чому вона почала писати? Ось чому: “... когда земля уходила из под ног, а валидол запивался корвалолом,...я вдруг представила, что будет, если победит Луганда - не будет студии пысанкарства, народного хора «Надвечір,я», фестиваля «Криниченька», «Веничкиной радуги», Провальских степей, реп-фестивалей, Украины... Я чувствовала боль тех, кто наш, родной, украинский, остался в Крыму, и как им было терять Родину, я поняла, что я не смогу жить в ЛНР и не смогу простить потерю Донбасса. Здесь трудно найти с кем поговорить, обняться, заплакать (кроме семьи). Столько “обрашенных”. Вроде бы с образованием, положением в обществе, но, таких закомплексованных, зашуганных, ждущих только плохого. Я начала писать из-за страха остаться одной и потерять дом, из-за страха, что меня кто-то там, в любимом мною Львове считает сепаратистом... И теперь еще больше люблю свою землю...”.

Здавалося б, чим може допомогти собі людина, якій випало жити “во времена Луганды и Дыры”? І не лише собі, але й іншим? Олена заходилася розповідати про те, що бачить, чує та відчуває. Про бабу Ганю, яку затягають в укриття з городу, де вона сапає під обстрілом, бо... глуха. Про повернення земляків, що тікали у Росію через кордон, чіпляючи на голову щось біле, аж до нижньої білизни, а тепер вони “возвращенцы”, розчаровані нетривалим життям-буттям “за кордоном”. Про те, як «наширебята», ну тобто лнр-івці разважаються тим, що стріляють по селищах. “Днем 3 выстрела каждые 3 часа. Ночью 1 выстрел каждые 3 часа. Называется в народе «биг-бен ЛНР». Про дітей, що почуваються ув’язненими у власних домівках, бо на вулиці небезпечно, тому вчаться розважати себе у чотирьох стінах та у підвалах, он молодша донька почала куховарити, аж дим валить, попереджає маму, яка рветься до кухні: “Немедленно покинуть территорию АТО!”...

Бойкот російській книжці?


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Громадська ініціатива “Економічний бойкот регіоналів. Львів” дісталася до Форуму видавців — публічно, у соцмережах, запропонувавши адміністрації книжкового ярмарку відмовитись цьогоріч від участі російських видавництв.

Основний аргумент протестувальників такий: книжка — такий самий товар, як ковбаса чи снікерс, і тому зараз, поки Росія веде з Україною війну, не варто нам купувати і друковані товари російського виробництва, бо тим самим ми працюємо на військову міць ворогів. Якщо ж російські кампанії все ж таки будуть присутні на Форумі, активіст Отар Довженко обіцяє закликати відвідувачів не купувати книжок, виданих у Росії, влаштовувати пікети і таке інше.

Чимало людей з літературно-видавничої спільноти на Фейсбуку висловилися на підтримку цієї ініціативи. Натомість багато хто – й проти. Дехто — категорично.

Письменник Юрій Винничук вважає, що “російськими книжками на Форумі торгують здебільшого українці. Харків’яни зокрема. Якщо якесь російське видавництво приїде до Львова, то не думаю, що його треба бойкотувати, бо уже той факт, що воно приїхало, свідчить про його позитивне сталення до “бандьор”.

Хто стріляв по станиці Луганській


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Ті, що називають українських військових укрофашистами, завзято діляться у соцмережах добірками фотографій. Запевняють: це трупи дорослих та дітей на вуличках станиці Луганської. Дивіться, мовляв, що зробила з населеним пунктом українська військова авіація.

Російські засоби масової інформації теж не стримують обурення. “Московский комсомолец” пише про “жуткое видео последствий бомбардировки станицы Луганской”. Понівечені будинки, воронки на дорозі...

Але чиїх рук це справа?

Штаб АТО запевняє: станицю обстріляли представники ЛНР. Воронки від вибухів мають діаметр близько півтора метра та глибину до 40 сантиметрів — це не сліди авіаційної ракети. Розвідка доповнює своєю інформацією, з якої випливає: обстрілювали представники незаконних військових формувань.

На брифінгу спікер РНБО Андрій Лисенко додав конкретики: станиця Луганська була обстріляна терористами з установки «Град», яку уже захопили сили АТО. «Ідентифіковано деталі від цих снарядів, ідентифіковано, що саме з цієї установки проводили обстріл і є затверджені бойові завдання нашим льотчикам, де видно, що станиця не стояла як ціль», - заявив Лисенко.

«Учасники АТО не мали завдання стріляти в цей бік, - додав він. – У нас є доказовий матеріал, і він – в правоохоронних органах». Доказовий матеріал — це уламки снарядів з маркіровкою, виробництва Росії.

За останні місяці ми вже звикли до певного стереотипу подачі інформації: послухай, як події в Україні інтерпретують російські ЗМІ, особливо найдієвіше з них - телебачення, і зроби висновки з точністю до навпаки.

Тим, хто веде війну з Україною, факти ні до чого. Аби скласти пазл “брехня”, але так, щоб читалося як “правда”. І обов’язково, щоб інформація викликала обурення й ненависть. Емоції — все. Фактаж та логіка — ніщо. І головне - не гребувати нічим.



«А хто ви йому?..»


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


Ми зараз усі як одна родина. Переконалася у цьому минулих суботи-неділі, бо бачила, як люди з різних куточків України, навіть не знайомі одне з одним, намагаються допомогти мамі пораненого бійця з Львівщини.

Серед поранених військових під Зеленопіллям Луганської області є й молодший лейтенант Роман Лойко. Він зі села Цеперова (де лише дві з половиною сот­ні Жителів) Кам’янка-Бузького району. Роман – 1988 року народження, має двох сестер та маму, батько помер, коли діти були ще зовсім маленькими. Про те, що трапилося з батальйоном, мама Романа дізналася по телевізору. Кинулася дзвонити до сина – його мобілка мовчала...

Про те, що син живий, дізналася від його товариша, який вцілів того ранку під обстрілом поблизу Зеленопілля. Товариш повідомив, що Роман перебуває у госпіталі у Дніпропетровську. Їхати! Але ж хоча б спочатку дізнатися, яке поранення, якої важкості, будь-яка дрібниця є безцінною. Звідки дізнатися? Жодних офіційних повідомлень, дзвінків, будь-якої інформації та хоча б сухого повідомлення про те, що живий. На допомогу прийшли знайомі, а тоді й незнайомі люди, почали дзвонити колегам та друзям, пригадувати, кого вони мають у далекому Дніпропетровську. Там, на сході, люди відкладали свої справи та бралися за телефони, їхали у госпіталь. “А хто ви йому?” - запитували їх. “Родичі”, - лунало у відповідь. Не пояснювати ж, що колега по роботі знайомої троюрідної сестри... Чи що приїжджав колись до Львова і там познайомився з ровесницею, бабця якої походить з того маленького села, назву якого вже забув...


Свої серіали — у студію!


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


Завжди спокійно ставилася до тих, хто читає, що мені не подобається, дивиться те, на що шкода часу, слухає те, що ріже вухо. Але нині щось з моєю толерантністю сталося.

Їдемо з “Ночі у Львові” у таксі. У водія галицька вимова, жовто-блакитний прапорець на лобовому склі, а у салоні лунає “А впереди страна родная, ветра, леса и гололед. От Ленинграда до Шанхая я знаю каждый поворот”. З останнім акордом ведучий нагадує про те, що “з вами радіо Шансон”, і пропонує послухати “С днем рождения, братуха!”.

Те саме з телебаченням. Рейтинг серіалів для глядачів України здатен викликати шок. Маю на увазі дані, наведені у рейтингах ІТК від початку червня до початку липня, у прайм-тайм, на провідних українських каналах. У топ-п’ятірці — чотири серіали виробництва Росії! Країни, з якою триває неоголошена війна. А де ж наша принциповість та акції з розряду “Жодної підтримки продукції окупанта!” Чи не простіше перемикати радіо на інші частоти, аби не слухати шансон про “страну родную”. Не дивитися серіалів, лівою ногою роблених. Валити ті рейтинги, якщо вже пересиджуєте цей історичний час на канапі перед телевізором. Допомогти тим самим нашим телевізійникам у створенні свого продукту та купівлі тих серіалів, які дивиться світ.

Той, хто спостерігає на телеекрані за героєм актора Івана Охлобистіна, не міг не чути закликів “Путин, вводи войска!” Охлобистін дуже активний у соцмережах — зайдіть, переконайтеся у цьому, прочитайте ці “Надеюсь проснуться и узнать, что войска РФ подходят к Одессе»...


О десятій вечора після війни?


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Живемо в умовах, коли сусідня країна анексувала частину нашої території та роздмухує збройне протистояння на нашому сході. Усі думки та розмови — навколо цього.

Іноді видається, що у кожній голові є свій план, що кожен знає, як варто вчинити зараз, аби зупинити кровопролиття. А іноді — що цього насправді не знає ніхто, навіть військові фахівці та керівники держави. Що у жодного немає впевненості, як саме зараз треба діяти, щоб і своїх зберегти, і загарбників з найманцями відкинути за межі держкордону. Поза тим президент України висунув свій план: зупинити вогонь на сході країни і встановити тимчасове перемир’я. Воно триватиме протягом тижня, протягом тижня українські силовики не стрілятимуть першими. Година “ч” - 22.00 27 червня. Чи вдасться нам у такий спосіб досягнути бажаного? Залишається сподіватися на це.

Хтось розчарований першими безрезультатними днями “перемир’я”, хтось вважає: будь-що варто дати можливість скласти зброю тим, хто не хоче війни. Хтось вже чекає на обіцяний президентом план Б, до якого він пообіцяв вдатися, якщо не спрацює план А. Військові експерти тим часом запевняють, що українські антитерористичні сили виконують наказ про перемир’я. Вони не переходять до активних дій, лише відкривають вимушений вогонь у відповідь на обстріли з боку бойовиків. Путінська пропаганда тим часом говорить протилежне: українські силовики, мовляв, стріляють. Вчора вночі, цитує Путіна інформагентство “Інтерфакс”, “ми бачили достатньо активну роботу артилерії з українського боку. Не беруся говорити, хто це робить, але це відбувається”. Ані фактажу, ані конкретики, а російські війська тим часом підтягуються до кордону. Треба ж мати пропагандистську підставу для таких рухів...

«Маленька Віра» і Маріуполь


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


«Маленька Віра». Так називався художній фільм 1988 року, події якого розгортались у Маріуполі.

Маріупольці одразу впізнали своє місто з його характерним пейзажем: оранжево-сірий дим, що валить із заводських труб, накриваючи смогом будинки. І себе впізнали у героях цієї відвертої картини. Режисер фільму Василь Пічул добре знає натуру - він сам із Маріуполя. Його підпис стоїть під березневим зверненням діячів культури Російської Федерації на підтримку політики Путіна щодо України та Криму...

Герої «Маленької Віри» потрапили на екран з тогочасної вулиці. Ці матері сімейств з перманентом на голові, занепокоєні їжею, кухнею, новими рецептами приготування синеньких та перцю, безконечно терплячі, застиглі перед телевізором у вільні години… Ці чоловіки у домашній уніформі: майка-труси, кавун з хлібом, беззлобні матюки для зв’язки слів… Ці сімейні застілля з обов’язковою випивкою, що нерідко закінчуються мордобиттям… Це юне покоління, секс з першого погляду, травка, бійки стінка на стінку, категоричне небажання бути схожими на батьків та глуха підсвідома підозра: так жити не можна…

Двадцять п’ять років минуло. Колишні маленькі Віри перетворилися на огрядних жінок, подібних на своїх мам, з незначними відмінностями. І життя їхнє таке саме: важка праця, нерідко на кількох роботах за копійки, п’яний чоловік-матюжник, домашні стіни, що давно просять ремонту, щовечірній телевізор… І донька, яка боїться прожити своє життя так, як мати…
Ті самі пиятики, та сама упокореність, та сама залежність від зомбоящика. І та сама тотальна бідність, жахлива убогість – у помешканнях, у бажаннях, у мріях…


Совість Росії не мовчить


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


З кожним днем збільшується список російських митців, які сміливо підтримують народ України у прагненні відстояти свободу та незалежність.

На відміну від своїх провладних колег, які «одобряют» загарбницьку політику Путіна у Криму, ці діячі культури ризикують багато чим. Але не мовчать. У четвер було оприлюднено антивоєнну заяву російської інтелігенції «Не прогибаться. Не поддаваться лжи». «Не вперше у російській історії людей, що не погоджуються з агресивною імперською політикою держави, оголошують пораженцями та ворогами народу. Не вперше вірнопідданство цінується вище громадянської позиції. Події у Криму стрімко розвиваються і загрожують якщо не кровопролиттям, то ганьбою для Росії і бідами для народів обох країн. Надії зупинити те, що відбувається, доводами розуму стає усе менше. Але тим соромніше мовчати й пасивно стояти збоку…» Люди, які називають себе не «діячами» культури, а «просто російськими інтелігентами», заявили: «Ми проти вторгнення на територію іншої держави. Ми проти війни з Україною та ворожнечи зі світовою спільнотою. Ми солідарні з усіма, хто не прогинається і не піддається брехні». Цю заяву підписали десятки й десятки людей, на імена яких пришвидшено відгукується серцебиття – письменники Людмила Уліцкая та Григорій Чхартішвілі (Борис Акунін), музикант Юрій Шевчук, режисери Дмитро Кримов, Андрій Смирнов, Євген Лунгін, журналістка Ольга Кучкіна та багато-багато інших. Останнім часом не мовчали й висловлювали свою позицію Лія Ахеджакова, Олег Басилашвілі, Армен Джигарханян, Ельдар Рязанов, Борис Гребенщиков, Сергій Юрський, Андрій Макаревич, Валентин Гафт, Андрій Мягков, Михайло Жванецький, Сергій Гармаш, Марк Захаров, Олена Яковлєва, Галина Волчек, Андрій Кончаловський, Володимир Гостюхін, Леонід Бронєвой, Олександра Яковлєва, Олександр Балуєв, Юрій Стоянов, Станіслав Садальський, Олександр Розенбаум, Даніїл Гранін, Марат Башаров, Сергій Маковецький, Дмитро Харатьян, Михайло Кокшенов, Емануїл Віторган, Леонід Журавльов, Наталія Фадєєва…


Записуйте, поки є за ким


Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Яка це втіха – дізнатися, що хтось юний, молодий-зелений, записує за своїми бабусями-дідусями їхні спогади.


Що хтось може зупинити плин буденності, посадити стареньких перед собою і сказати: ви зараз розповідайте про себе, відповідайте на мої запитання, а я записуватиму. А чого втіха від того? Бо я свого часу цього не зробила. Лише слухала. А до записів (тоді ще ручкою на папері, а не диктофоном) так і не дійшло. Все думала, ще встигну, ще буде час… А тепер вважаю цей прокол великою життєвою пропущеною можливістю.

Щоправда, багато чого пам’ятаю з тих історій від баби-діда. А все ж давно перепитати нема кого: коли це, мовляв, було? Якого року? Як його звали?.. Хіба деякі деталі можу уточнити у своїх старших родичів, і то далеко не завжди. А дід мій був живою енциклопедією народного побуту та історії. Пам’ять мав феноменальну. Міг таке сказати: у четвер, 25 квітня, по обіді… А йшлося про події сімдесятирічної давності…

«Як шкода, - чую іноді від когось, - як шкода, що я тоді і слухав неуважно, і записати не додумався»…

Сергій Параджанов попросився пожити у гуцульській хаті…


Галина Вдовиченко
фото автора


П’ятдесят років тому у Верховині та Криворівні знімали фільм «Тіні забутих предків»

У хаті Сорюків, де жив Параджанов, – тепер музей.
П’ятдесят років тому, у 1963 році, до Верховини, що колись називалася Жаб’є, приїхала з Києва кіногрупа знімати фільм «Тіні забутих предків». Режисер-постановник Сергій Параджанов не мав жодного сумніву: фільм має народитися на Гуцульщині, саме у тих місцях, які описує у своїй повісті Михайло Коцюбинський.


Рубонути по самі Черкаси?


Галина Вдовиченко
Високий Замок


Як ліва рука з правою говорили, або Дещо про письменників та сепаратизм
 Уже й письменники раз у раз вдаються до сепаратистських розмов. То в інтерв’ю хтось один скаже, що не варто ставитись до територіальної цілосності України як до «священної корови», то хтось інший на Фейсбуку спересердя прохопиться: розлучення – та й по всьому! І рухаємось кожен у своєму напрямку! Тиснуть майстри слова на болючу точку, бо самим, вочевидь, болить. Шукають, на що спертися. У своїй країні іноді земля тікає з-під ніг, а бажання жити у суспільстві, що просувається вперед, стає нестерпним.

Натомість коли журнал «ШО» з його літературним оглядачем Юрієм Володарським запропонували обговорити тему «Схід і Захід разом? Письменники і сепаратизм», то не усі запрошені «сепаратисти» змогли прийти. Та й загальна атмосфера розмови у львівському клубі «Культ» (відбувалася під час останнього Форуму видавців) раз у раз збивалася то на сарказм, то на іронію.

Перша – Токарчук, наступний – Коельо...


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

Триває акція «100 книжок для сільської бібліотеки».
Перша – Токарчук, наступний – Коельо... Львів – с. Мігове Старосамбірського р-ну

Найзахідніше село у Львівській області – Мігове Старосамбірського району. На самому кордоні з Польщею. Сільська бібліотека ділить маленьку дерев’яну будівлю із поштовим відділенням та фельдшерсько-акушерським пунктом. Перш ніж потрапити до бібліотеки, проходиш «медкабінет» з антиалкогольною наглядною агітацією на стінах: «Маєш вибір – пити чи не пити» –попереджає плакат…

На саморобних надійно збитих колись стелажах – книжки по розділах, більшість – старі видання. На поличці «На допомогу шкільній програмі» – Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич, Михайло Стельмах…

- Найбільший попит у нас – на книжки, що входять до шкільної програми, – розповідає бібліотекар Тетяна Голубець. – На жаль, багатьох видань немає, замовляємо їх у Старому Самборі.


«Укуси чи подряпини при спілкуванні з вовками – це норма»


  Галина Вдовиченко

  
газета "Високий Замок"

Дослідник хижаків Марина Шквиря розповіла про деякі особливості вовків, лісових котів, ведмедів та «чупакабр»…

На фото: Марина з прирученим вовком. Науковець наполегливо радить не тримати вовків у домашніх умовах: це дуже небезпечно, попереджає вона.

 
У колі наукового зацікавлення Марини Шквирі - екологія та вивчення поведінки вовків, і не лише цих представників роду Сanis lupus; Марина досліджує й ведмедів, рисей, лісових котів. Багато часу проводить у лісах. Переважно її дослідження стосуються Ужанського Національно-природного парку на Закарпатті, НПП «Сколівські Бескиди», Біловезької Пущі і навіть Чорнобильської зони. Останнім часом науковець працює у Польщі, у Біловезькій Пущі, у рамках міжнародного наукового проекту. Незабаром повертається в Україну.

Пінзель – у торгово-розважальному центрі


Галина Вдовиченко

Фото Ігоря САВЧУКА

Тернопільські скульптури Пінзеля після Лувру хочуть виставити біля прилавків, а потім – у музеї
 
У Тернополі вздовж доріг з’явилися біґборди (на фото), які повідомляють, що після виставки у Луврі «тернопільські» (за пропискою) роботи Іоана-Георга Пінзеля виставлятимуть у Торгово-розважальному центрі «Подоляни». «Париж (Лувр) – Тернопіль (Подоляни)» - гордо значиться на рекламному щиті. Як на мене, шокуюча новина.

Маленьке зусилля задля великої справи Галина ВДОВИЧЕНКО Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ


Існує така гіпотеза, що якби усі люди на планеті домовились і одночасно зробили кілька кроків у певному напрямку - планета змінила б свою швидкість. Чи кут нахилу. Чи ще щось неймовірне мало би статись. І то лиш завдяки кільком крокам кожного з нас у певному напрямку. Фантастичний наслідок нереальної події послугував би ще одним підтвердженням постулату про те, що спільні зусилля здатні призвести до неймовірного результату. Якби лиш люди вміли домовлятись.

Ці «дорожні» камені колись складуться у пантеон пам’яті


Галина Вдовиченко

Про моторошну дорогу у Добромилі, викладену каменями з єврейського кладовища, дізналась з випадкового ролика в Інтернеті. Про такий Добромиль я нічого не знала. Звертала увагу на металеву «зірку Давида» на балконі одного з будинків у центрі міста, але навіть не здогадувалась, що приміщення кінотеатру «Україна» було колись синагогою.

«Наполеон – на Ельбу, а я собі – до Рудок»


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

У палаці Олександра Фредра збереглося чимало свідчень історії видатного роду.
«Наполеон – на Ельбу, а я собі – до Рудок» Рудки Самбірського р-ну – с. Вишня Городоцького р-ну

На фасаді палацу Фредра, з-поміж віття високих дерев, добре проглядається родовий герб власників садиби. У центрі його, під короною, – геральдичний одноріг, символ обережності та чистоти. У геральдичних довідниках є згадки й про інші тлумачення цього зображення. Одне з них – це символ воїна-лицаря. Інше – символ прагнення до усамітнення… Власне, самого рогу міфічного звіра на родовому гербі, що на стіні палацу, не одразу й помітиш. Розповіли мені: майстер, що відновлював потьмянілу від часу ліпнину, свідомо залишив цю частину зображення непофарбованою. Хотів як краще. «А що то за кінь рогатий?..» – дивувався.


Той дуб, що має душу граба


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото ЕПА

Старовинний сад у родинному маєтку Фредрів багатий на дива природи.
Той дуб, що має душу граба с. Вишня Городоцького району Львівської обл.

У давньому саду, що у родинному маєтку Фредрів, квітне тюльпанне дерево. Жовті квітки горять у гущі листя високо над головою, і побачити їх можна лише… у бінокль. Колишній панський сад має ще трошки –

і дві сотні років, крони дерев впираються у небо, біля тих грубих стовбурів почуваєшся маленьким казковим героєм, що заблукав у гігантському лісі.

Маєток таємничої Анни розділений кордоном


Про існування палацу у селі Нижанковичах, що на українсько-польському кордоні, дізналась з путівника «315 польських замків та резиденцій в Україні» (видавництво «Грані-Т»). Побувала вже у багатьох місцях Старосамбірщини, багатої на пам’ятки архітектури, а от про невеличку резиденцію у кількох десятках метрів (!) від кордону довідалась з книжки.
Маєток таємничої Анни розділений кордоном с. Нижанковичі, Старосамбірський р-н, Львівська обл.

Бібліотекам бракує сучасної літератури


Галина ВДОВИЧЕНКО   Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ  
 
Громадський рух «100 книжок для сільської бібліотеки» набирає обертів.
  Старосамбірський район, Львівська область

Дорога на Добромиль де-не-де вкрита чорними «латками» зі свіжовикладеного асфальту, але на багатьох ділянках траса ще чекає ремонту. Колись тут неодмінно проляже сучасна європейська траса. Інакше бути не може, бо ми їдемо до кордону – до Нижанковичів, які рано чи пізно стануть ще одним пропускним пунктом між Україною та Польщею. Цей маршрут Самбір - Старий Самбір - Хирів - Добромиль – Нижанковичі - особливий, він колись буде літературно-туристичним маршрутом. Недарма ж саме з ним пов’язані шляхи героїв роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», роману Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля»... Особлива природа та багата історія щедро дарують ідеї та сюжети для книжок.

А у центрі Стужиці-"Молочна ріка"... Галина Вдовиченко фото Маріне Елбакідзе


На погляд приїжджого, Стужиця – райська місцина, мальовниче село у самому серці карпатських пралісів. У радянські часи, кажуть, тут був заказник, куди великі партійні чини приїжджали розважатись на полюванні. А тепер це територія Ужанського національного парку, частина міжнародного біосферного заповідника (у Європі кажуть – резервату), що називається «Східні Карпати».

У пошуках дикої лісової орхідеї


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

Еколог Інна Кваковська з Ужанського національного природного парку та її колеги-науковці свої дослідження проводять, долаючи сотні кілометрів гірським бездоріжжям.
Великоберезнянський р-н,Закарпатська обл.



Від «Кентавра» до «Під оленем»


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

Одна з особливостей львівської площі Ринок полягає у тому, що від неї відходять вісім вулиць. По дві з кожного кута. Фахівці запевняють, що аналогів подібному явищу у Європі немає.
Від «Кентавра» до «Під оленем» Львів’яни поважного віку пам’ятають, що до 1944 року на площі Ринок вирував базар. Пан Влодко, що жив у будинку під №3, розповідав мені двадцять років тому те, що пам’ятав про старі часи площі, на якій прожив усе життя. Серед його дитячих спогадів – особлива метушня між першим у Львові універмагом («будинком Ціпперів») та Кільяніщинською кам’яницею («Кентавром»). Сюди селяни привозили на фірах яблука, груші, огірки та іншу садовину-городину і звідси продавали перекупкам товар гуртом.А маленький Влодко особливо любив купувати хліб зі шкварками, які продавали на цьому місці, і їсти його просто на вулиці.


Ні капелюхів, ні хутра...


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

На площі Ринок – 44 номери будинків. Під номером 1 – ратуша. Вхід – з півдня. Найкращий варіант: сонце зліва сходить, справа сідає, і увесь день у вікна заглядає.
Ні капелюхів, ні хутра... Япродовжую свою прогулянку площею Ринок зі своїм давнім інтерв’ю у руках. Зробила його двадцять років тому з паном Влодком, який мешкав на площі Ринок, 3. Тепер йду площею по периметру і спостерігаю, що змінилось у порівнянні зі спогадами пана Влодка про довоєнний Львів та у порівнянні зі Львовом 1991 року.

А біля Адоніса смола кипить...


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

Площа Ринок, Східна сторона – якою вона була колись і тепер.
Того дня на площі Ринок я згадала одне своє давнє інтерв’ю. Я зробила його двадцять років тому, випадково познайомившись з паном Влодком, який мешкав тоді у будинку №3 на площі Ринок, і пам’ятав, здавалося, усе про Львів «за тамтих часів». Згадував, наприклад, як любив купувати гарячі флячки, які продавали тут, неподалік його будинку. Їх можна було з’їсти на вулиці з великим куснем запашного хліба. Тепер на тому місці, де перехожі 30-х років ласували стравою з варених шлунків, неподалік скульптури Адоніса, кипить смола, височать купи піску та чути вищання «болгарки». Ремонт. Як у хаті, де готуються до важливої події.

Життя на іншій передачі


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

Іноземні слова, що їх вживають без зайвої потреби, багатьох дратують. Скажімо, дауншифтинг, що у буквальному значенні, у перекладі з англійської, означає переключення авто на меншу передачу, а ще – гальмування та послаблення якогось процесу. Є глобальний дауншифтинг, коли людина відмовляється від свого бізнесу та статусу у суспільстві – і ховається у глибинку, тобто робить усвідомлений вибір між грошима та стресами з одного боку та душевним комфортом, невеликими грошима та великою кількістю вільного часу – з іншого.

У Кульчиці, до Сагайдачного та Юрія Кульчицького


Галина ВДОВИЧЕНКО
Зі Львова до села Кульчиці Самбірського району – 82 кілометри. Поїдьте якогось літнього дня у це надзвичайне село на екскурсію. Воно того варте.
У Кульчиці, до Сагайдачного та Юрія Кульчицького «Лицар з Кульчиць» – так називається повість Ярослава Яріша про українського купця Юрія Кульчицького, який досконало знав турецьку мову і 1683 року під час облоги Відня зіграв настільки важливу роль, що отримав від вдячного муніципалітету Відня значну суму грошей, від бюргерів – дім на околиці Відня, а від польського короля Яна ІІІ Собєського – 300 мішків кави з турецького табору. У Європі тоді мало хто розумівся на каві, тому дивні чорні зерна прийняли за корм для верблюдів і мало не висипали у річку…


Радість та сум Добромиля


Галина ВДОВИЧЕНКО Фото автора

Добромиль кожного разу постає перед очима інакшим, залежно від того, куди зайдеш і що побачиш. Цього разу враження почали складатися з купівлі розливного квасу у малесенькій кутовій крамничці, де можна придбати усе необхідне – від хліба та води до іграшок та посуду. Хліб тут найохочіше купують свій, з пекарні Нижанковичів. Тут на нього особливий попит, він і справді смачний, перевірено.

Місто левів, сов та дельфінів


Галина ВДОВИЧЕНКО

Серед розкішних будинків початку ХХ століття особливо помітною була скромність будинку бургомістра Чернівців
Місто левів, сов та дельфінів За одну поїздку усіх Чернівців не відкриєш, але красою міста захопишся, і їхатимеш звідти з думкою повернутись. Самотужки знайомитись з містом – це одне, і зовсім інше – йти за тим, хто тут живе і любить тут чи не кожну вуличку та будівлю. Молоді філологи, ведучі зустрічей у «Literatur Cafе» – Культурно-мистецького центру «Українська Книга» – Сашко Горський та Марія Куліш – ведуть нас містом як фахові екскурсоводи.


Столиця білих хорватів Пам’ятає село, що стольним градом було


Галина ВДОВИЧЕНКО

Декілька кілометрів вліво від траси Львів-Миколаїв письменниця Галина Пагутяк, коли писала роман «Зачаровані музиканти», не раз долала пішки – до сіл Ілова, Стільського, Дуброви.
Пам’ятає село, що стольним градом було Зараз їдемо туди разом волошкового кольору «Таврією», відомою багатьом письменникам як «Чебурашка». Вона долає відстань від повороту до місця призначення хвилин за п’ятнадцять.

Перша зупинка – мальовничі околиці села Ілова. На під’їзді до гори з екзотичною печерою під народною назвою Піхва опинилися у калабані. Усі зусилля випхати автівку на твердий ґрунт нічого не дали – колеса з вищанням прокручувались у повітрі, розбризкуючи болото.


Кольори незабудки


«Високий замок», 28 серпня 2010 року
Це не новина, що американці мають звичку свій державний прапор піднімати на флагштоку просто на власному подвір’ї.

Домашньою твариною вовк ніколи не буде


Галина ВДОВИЧЕНКО   
Українська дослідниця вовків Марина Шквиря – про особливості вовчого характеру, його стосунки з людиною та родичання з собаками
  З Мариною Шквирею, науковцем, яка займається екологією та вивченням поведінки вовків, ми познайомились завдяки спільному інтересу до цих представників роду Сanis lupus. Марина розповіла мені, що працювала у багатьох стаціонарах, в тому числі – й у Старосамбірському районі на Львівщині. Кілька років їздила збирати матеріал у село Плоске. Марина брала намет, туристичні балони з газом (щоб гріти намет), рулетку для вимірювання слідів, багато іншого дослідницького “причандалля” і йшла у ліси та у гори.

Добромильські милі Галина ВДОВИЧЕНКО


Добромиль – містечко на самому заході Львівщини, біля кордону із Польщею. Воно отримало свою назву від імені одного знатного чоловіка на ім’я Добромил.

Весна, а ми на лижах! Галина ВДОВИЧЕНКО


До «Захара Беркута» довго піднімаєшся, але скидаєшся швидко, з адреналіном

Український Куршевель Галина ВДОВИЧЕНКО


Десять років тому на місці теперішнього зимового гірськолижного курорту Буковель були “дикі Карпати”