Поділитись


У пошуках дикої лісової орхідеї

Галина ВДОВИЧЕНКО   Фото автора   

Еколог Інна Кваковська з Ужанського національного природного парку та її колеги-науковці свої дослідження проводять, долаючи сотні кілометрів гірським бездоріжжям.
У пошуках дикої лісової орхідеї Великоберезнянський р-н,Закарпатська обл.

Їдемо дорогами Закарпаття. Поруч – екологи, дослідники. Скільки дерев повалено! Чого ж їх не прибирають? Лісові ж від того погано. Нормально лісові, кажуть мені, біля живих дерев де-не-де мають лежати мертві стовбури, повалені буревієм. Якби їх усі поприбирати, порушився б баланс живого у лісі, зникли б певні види бактерій, жуків-хробаків, а тоді й птахів, а без птахів ліс хворіє та сумує.

Ось, кажу, знову видивившись непорядок за вікном, ліс повирубували на горі. І знову мені пояснюють: ліс рубати треба, на те він і ліс, якщо звичайний, а не у заповіднику. Види вирубування залежать від типу лісу: хвойний він, листяний чи мішаний. На певних ділянках можна забирати усе, на інших – залишати не лише молоді, а й ті дерева, які дають насіння…

Кілька років тому на Львівщині, під час подібної поїздки, фахівці національного парку «Сколівські Бескиди» розповідали, як дбайливо рубали карпатський ліс за часів так званої “держави баронів Гределів” – місцевих “олігархів”. Вони на початку минулого століття були, по суті, господарями Сколівщини. При них ліси рубали так: гілки обтинали, а стовбури спускали своєрідними «канатними дорогами», щоб землю не травмувати, яри не утворювати.

Поруч із науковцями-екологами, яким я при нагоді охоче складаю компанію, бачиш ліс іншими очима.

У Великому Березному, в адміністрації Ужанського національного природного парку, розмова точиться навколо того, як у багатьох країнах підтримують сільських мешканців. У Швеції, скажімо, уряд платить зарплатню тим, хто тримає корів, випасає їх, косить траву… Бо тоді відновлюється і нормально функціонує уся екосистема, підтримується баланс у природі, створюються ландшафти, привабливі для туристів... Така підтримка традиційного природокористування потрібна не стільки природі, скільки розвиткові сільської місцевості. Актуальна як для нашої країни проблема. Мета такої підтримки – повернути людей у село.

Букові ліси у цій місцевості, на території Ужанського національного природного парку та Карпатського біосферного заповідника, занесено до спадщини ЮНЕСКО. Інна Кваковська, заступник керівника наукового відділу адміністрації Ужанського НПП, вже кілька років досліджує флору національного парку. Ми їдемо у глиб парку вздовж ріки Уж і усюди обабіч дороги бачимо сизувату графіку букових лісів. Їх охороняють як природні раритети.

Увесь матеріал для своєї дисертації Інна, як усі природознавці, мусила зібрати у піших дослідженнях, виходивши по горах сотні кілометрів. З усього розмаїття місцевої флори її улюбленим об’єктом досліджень залишається маленька гірська квітка, дика карпатська орхідея, що має назву скрученик спіральний. Це різновид орхідеї, яка цвіте восени. Чотири роки Інна шукала того скрученика, а знайшла випадково, просто біля стежки, коли йшла з татом по гриби. Побачила – і впала перед квіткою на коліна.

У Великий Березний ми потрапили після того, як побували у якомусь дивному тунелі в центрі районного міста Перечин. Перехожий сказав, що це колишня пивниця, але та пивниця тягнулась під землею занадто довго. «Там мають бути кажани!» - запевнила нас науковий співробітник Ужанського НПП Неля Коваль, коли ми їй розповіли про свою пригоду. Неля - не просто зоолог, вона - хіроптеролог, тобто фахівець із вивчення кажанів. У кожного еколога – свої улюбленці. Варто було у присутності Нелі лиш зачепити тему лиликів…

В Україні, виявляється, 26 видів кажанів – і усі занесені у Червону книгу. Вивчаючи їх, фотографуючи та рахуючи, Неля заходить у печери, шукає їх по горах та лісах, але й поблизу людей кажанів не бракує, хоча люди часом навіть не здогадуються про це сусідство. Ось кажани-вухані, показує науковець фотографії. Вони, коли сплять, складають довгі вуха вздовж тіла і звисають зі стелі «як тюльпанчики». А ті, яких ми могли зустріти у тому тунелі, мали б бути кажанами-підковоносами. Так їх називають через особливу форму носа. «Ось такі вони», - каже Неля, показуючи фотографії. Вона говорить про них з ніжністю, ніби йдеться не про страшненьких створінь з бульдожачими мордочками, а справді про якісь тюльпанчики.

Про те, як ми побували у самому серці природного парку, у селі Стужиці, що майже на самому кордоні із Польщею та Словаччиною, розповім згодом, бо воно заслуговує окремої розповіді. Там ми згадали, що маємо перевагу перед розвиненими європейськими країнами. Бо у нас є і ведмеді, і вовки, і лисиці… А у Швеції, скажімо, вовків вже практично немає. До шведів усвідомлення життєвої необхідності дбайливо ставитись до природи прийшло лише тепер. На збереження однієї особини вовка в них виділяють неймовірну як для наших реалій суму – 100 тисяч євро. У цій країні відновлюють майже втрачену популяцію хижаків, бо розуміють: зникнення одного виду супроводжуватиметься зникненням інших, а збереження усього біорозмаїття варте будь-яких зусиль, бо ж людина – одна зі складових цієї системи.

Тут на мене чекав сюрприз. Виявилось, у цих місцях нещодавно проводила свої дослідження Марина Шквиря, науковий співробітник Інституту зоології Національної академії наук України. Ми з нею познайомились понад два роки тому, коли мене захопила тема вовків. Свого часу вона досліджувала вовків у Старосамбірському районі на Львівщині. Тепер на Великоберезнянщині, у заповідних місцях Закарпаття, вивчала особливості іншого хижака – ведмедя. Вони тут зовсім близько можуть підходити до житла. Розрізнити, скільки їх було і кого саме, неважко – завдяки індивідуальній формі мозолів на лапах. За слідом, який залишає хижак, можна безпомилково визначити, де був саме цей ведмідь, що робив, що їв…

Екологи – особ­ливі люди. Одного разу у національному парку «Сколівські Бескиди» ми йшли від села Росохач хребтом Високий Верх до Тисовця. З нами був герпетолог, змієлов Тарас Гринчишин зі Львова. Шукав під колодами та під старими пнями гадюк, та їх того дня не траплялось. Він виловив у траві сліпачку (веретільницю), підніс поближче: подивіться! Безнога ящірка з довгим зміїним тілом кілька разів кліпнула очима, ніби на підтвердження того, що вона не змія, і тому цілком безпечна. Тарас розповідав, що вивчив замовляння від укусів змій, навчився того від якогось дядька-гуцула. Згодом я дізналась, що його таки вкусила гадюка. Відтак він радісно показував мені фотографії своєї спотвореної набряклої руки: ось так виглядає рука одразу після укусу, ось так у розпал дії отрути, а так – коли завдяки антиотруті набряк спадає… Такі природолюби у своїй справі – справжні фанати.

На фото: В руках у Інни – осінні хризантеми...
Джерело "Високий замок"   archive.wz.lviv.ua/articles/103295