Поділитись


Сергій Параджанов попросився пожити у гуцульській хаті…

Галина Вдовиченко
фото автора


П’ятдесят років тому у Верховині та Криворівні знімали фільм «Тіні забутих предків»

У хаті Сорюків, де жив Параджанов, – тепер музей.
У хаті Сорюків, де жив Параджанов, – тепер музей.
П’ятдесят років тому, у 1963 році, до Верховини, що колись називалася Жаб’є, приїхала з Києва кіногрупа знімати фільм «Тіні забутих предків». Режисер-постановник Сергій Параджанов не мав жодного сумніву: фільм має народитися на Гуцульщині, саме у тих місцях, які описує у своїй повісті Михайло Коцюбинський.
Ганна Бойчук і грала у фільмі, і до Києва на кіностудію ім. Довженка їздила співати.
Повість, за якою було створено сценарій, народилася у сусідньому селі Криворівні. Від 1910 року Михайло Коцюбинський не раз приїжджав до Криворівні, відпочивав, вивчав побут гуцулів, записував слова, звичаї, назви рослин. Письменник казав, повертаючись сюди знову і знову: «Хочу набутися»… 1911 року написав повість «Тіні забутих предків», яку через п’ятдесят років загорівся перекласти мовою кіно Сергій Параджанов.
Знімальна група зупинилася у готелі в центрі Верховини. Та швидко всі перебралися «квартирувати» до хат верховинців. Над фільмом працювали оператор Юрій Іллєнко, художники Михайло Раковський та Георгій Якутович. Головні ролі виконували Іван Миколайчук (роль Івана Палійчука була першою роллю Миколайчука), Лариса Кадочникова (Марічка Гутенюк), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багашвілі (мольфар Юра), Олександр Гай (батько Івана, Петро Палійчук) та інші… Музику до фільму написав Мирослав Скорик. Знімалися й місцеві жителі. Сценарій до фільму написали режисер-постановник Сергій Параджанов разом із закарпатським письменником Іваном Чендеєм, якому режисер говорив: «Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин».
На стіні у світлиці серед фотографій артистів та кадрів з фільму – фото господарів хати Явдохи і Петра Сорюків.
На початку зйомок, посварившись з Юрієм Іллєнком, Сергій Параджанов пішов пройтися і, проходячи попри одне обійстя, розговорився з ґаздою. Сказав, що хотів би пожити у правдивій гуцульській хаті, їсти гуцульську їжу, бачити, у що вдягаються господарі, чути їхню мову… Господарем, до якого звернувся режисер, був Петро Сорюк. Тепер у його хаті – будинок-музей фільму «Тіні забутих предків». Марічка Хімчик батьківську хату передала синові. Він зі сім’єю живе у новій неподалік, а цю, за спільною згодою, перетворили на музей.
…На дерев’яній гуцульській хаті – не лише музейна табличка, а й номер мобільного телефону при вході. Набираємо його - і за кілька хвилин від сусіднього городу поспішає миловидна жінка у вишитій сорочці. Галина Мокан – і директор музею, і охоронець, і екскурсовод. Відмикає хату – і ми потрапляємо досередини. Пахне живою хатою. «А вона і є жива, - відказує пані Галина. – Ми тут навіть вечорниці влаштовуємо». Перша кімната – наче музей гуцульського побуту з колекціями посуду, одягу, вишивок… Друга – світлиця, та сама кімната, де жив Сергій Параджанов. Діти Сорюків зберегли батьківську хату такою, якою була багато років тому. Як казала свого часу баба Явдоха, «у нашій хаті бувають великі люди». Сюди, за словами пані Галини, і Олександр Довженко заходив. Тут 1957 року знімали фрагменти фільму «Олекса Довбуш»... Проте бородатий чоловік, цікавий до кожної дрібнички, залишив найсильніші враження.
- Під вікном стояло його ліжко, - розповідає пані Галина, - а на лавиці, де ви сидите, тримав свої речі. Коли режисер познайомився з жителями села, відмовився брати для масовки студентів. У фільмі, вирішив, гратимуть правдиві гуцули…
Параджанов міг підійти на вулиці до незнайомої жінки й запросити її на зйомки: «Мені сподобалась ваша хода і ваша постава…». За один день зйомок платили кожному із масовки по 10 рублів. Запросив і її чоловіка, той стояв збоку, дивився на те, що робиться на знімальному майданчику, а йому навіть гроші платили як учаснику зйомок. Два дні стояв, а тоді сказав, що йому соромно гроші брати за ніщо, і більше не ходив. Сорок людей зі села взяли участь у фільмі.
- Іван Миколайчук, - розповідає пані Галина, - жив у Шкрібляків біля автостанції. А у Ілійчуків жив другий режисер, Володимир Луговський. То нещодавно невістка баби Ілійчучки, що грала у фільмі, знайшла на стриху сценарій фільму з чиїмись позначками. Чи то рука Луговського, чи то Параджанова…
Розповідь Галини Мокан разом із нами слухає і її син Сашко.
Галина розповідає, що неподалік хати Сорюків, на пагорбі, знімали похорон Палійчука. А як їхати на Косів, де тепер ресторан «Водограй», то на тому місці знімали епізод, як Марічка втопилася. Лариса Кадочникова падала у крижаний потік понад 40 разів! Поки Параджанов не сказав: ось тепер зіграла так, як має бути». А тоді знімальна група вечеряла у ресторані, і Параджанов пив за здоров’я актриси з її туфлі. Знімали і у сусідній Криворівні. Там дотепер збереглася «хата Палійчуків»…
Після музею «Тіней…» ми поїхали до однієї з верховинок, що знімалася у фільмі. Ганні Бойчук вже добре за вісімдесят, живе у горішній частині села, у маленькій охайній хатині. Вона знімалася в епізодах біля церкви у масовці, а згодом їздила до Києва, як каже, «на озвучку». Тринадцятеро жителів села їздили до Києва, щоб озвучити фільм. Окрім музики Скорика, фільм наповнений народною музикою та співом в автентичному виконанні. Співанки, голосіння, колядки, щедрівки… У супроводі народних музичних інструментів: сопілки-денцівки, флояри, кози, дримби, трембіт… Та й особливу говірку ніхто зі столичних акторів передати б не зміг. Одинадцять днів працювали верховинці у Києві, на кіностудії ім. Довженка. Отримували по 25 рублів на день, великі на той час гроші…
- Параджанов був людина як треба, - згадує баба Ганна. – Він полюбив гуцулів, наші гори… Гинув за тим. Нащо його до в’язниці запхали?.. Пусто-дурно його знищили… У Києві він завів нас у Володимирський собор, дав усім свічечки, я як глянула на Божу Матір – мене слізьми залило. Поки були у Києві, кожен день нас хтось брав до себе у гості. За столами їли-пили, співали. Були у зоопарку… Ще-м такого не виділа, як там…
Жили у Параджанова на вулиці Перемоги на п’ятому поверсі, навпроти універмагу «Україна». Усі - у двох кімнатах. Бо коли Параджанов завіз їх до готелю, то гуцули вперлися: нє! Без вас тут не лишимось. Або ви з нами, або ми беремо свої клунки і йдемо туди, де йдете ви.
Перший показ фільму відбувся у селі 24 серпня 1965 року. Запросили до клубу усіх, хто знімався з Верховини та Криворівні, і кожній актрисі режисер подарував по червоній хустці у квітах. А одна жінка після перегляду сказала: «Двадцять років ходила тою стежкою доїти корови і ніколи не бачила, яка то краса навколо».
 
Довідка «ВЗ»
Фільм «Тіні забутих предків» зіграв в історії України особливу роль. Під час його презентації у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Говорили про арешти серед інтелігенції, які відбулися влітку того ж року, - під протестним листом того дня підписалися 140 присутніх. Після цього Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», а Стуса відрахували з Інституту літератури, де він вчився в аспірантурі. Згодом фільм «Тіні забутих предків» фактично був заборонений до показу. Відомий сербський режисер та музикант Емір Кустуріца 2010 року назвав фільм «Тіні забутих предків» кращою картиною у світі, знятою дотепер. Фільм має оберемок міжнародних відзнак та нагород.

Джерело Високий Замок  www.wz.lviv.ua/far_and_near/124414