Поділитись


Рубонути по самі Черкаси?

Галина Вдовиченко
Високий Замок


Як ліва рука з правою говорили, або Дещо про письменників та сепаратизм
 
Юрій Володарський, Ірина Славінська, Вікторія Наріжна, Олександр Бойченко, Сергій Жадан та Юрій Винничук з’ясовують, чи Схід і Захід разом.  Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ
Юрій Володарський, Ірина Славінська, Вікторія Наріжна, Олександр Бойченко, Сергій Жадан та Юрій Винничук з’ясовують, чи Схід і Захід разом. Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ
Уже й письменники раз у раз вдаються до сепаратистських розмов. То в інтерв’ю хтось один скаже, що не варто ставитись до територіальної цілосності України як до «священної корови», то хтось інший на Фейсбуку спересердя прохопиться: розлучення – та й по всьому! І рухаємось кожен у своєму напрямку! Тиснуть майстри слова на болючу точку, бо самим, вочевидь, болить. Шукають, на що спертися. У своїй країні іноді земля тікає з-під ніг, а бажання жити у суспільстві, що просувається вперед, стає нестерпним.

Натомість коли журнал «ШО» з його літературним оглядачем Юрієм Володарським запропонували обговорити тему «Схід і Захід разом? Письменники і сепаратизм», то не усі запрошені «сепаратисти» змогли прийти. Та й загальна атмосфера розмови у львівському клубі «Культ» (відбувалася під час останнього Форуму видавців) раз у раз збивалася то на сарказм, то на іронію.

Юрій Винничук потрапив до табору «сепаратистів» за такі-от, скажімо, публічні висловлювання (в одному з інтерв’ю): «Лінія так званої «помаранчевої України» йде чітко по колишніх кордонах Речі Посполитої… Де були довше поляки, там збереглись українська мова і українські традиції. Ось по цей кордон можна й поділитись. Бо я не знаю, скільки так можна: одні тягнуть наліво, другі направо, нормального життя нема, двадцять років – повний маразм».

Андрій Любка теж уже встиг запитати в одній зі своїх публіцистичних статей: «Так по Збручу чи по Дніпру?», попередивши, що ідея «двох Україн» – виключно інтелектуальна дискусія, яка не має нічого спільного з політикою. Натомість до Львова на обговорення Любкові потрапити, на жаль, не вдалося.

Як виглядали на «круглому столі» аргументи «умовних сепаратистів» та «умовних соборників» (послуговуючись термінами Юрія Володарського)?

Відповідати за усіх «сепаратистів» довелося Олександру Бойченку з Чернівців та Юрію Винничуку зі Львова. Цікаво, що зі Сходу до цієї групи ніхто не потрапив.

Основний аргумент Олександра Бойченка виглядав приблизно так: маємо наразі країну, яка не відбулася і провалила усе, що могла, за 22 роки свого існування. «Я не кажу, що поділ є запорукою успіху, - мислив уголос Олександр. - Я лише не бачу нічого страшного, щоб спробувати…  Державні кордони не є чимось священним. Що такого, якщо знову поділитися і 50 років бути окремо. Німеччина зберегла себе тим, що поділилася, і згодом знову зійшлася…».

Перекладачка та письменниця з Дніпропетровська Вікторія Наріжна спробувала акцентувати проблему на ілюзії одноманітності що Заходу, що Сходу. Навела приклад: снідали у львівському дворику – і з вікна линув російський шансон. Ми усі, підкреслила, уламки пострадянської цивілізації, а різниця між нами великою мірою надумана. І розповіла, що мешкає у Дніпропетровську усе своє життя, в українському місті зі своєю специфікою. «У нас люди взагалі не хочуть, щоб ті, хто стоїть тепер на чолі держави, захищали наші права», - наголосила Вікторія. Ще й  докинула емоційно: «Коли якісь там східняки відчувають ностальгію за російською імперією - то це зрада українських національних ідеалів і таке інше. А коли західняки ностальгують за Річчю Посполитою – це вже зовсім інше. Подвійні стандарти працюють і тут…». Декому чомусь здається, що варто лиш з’ясувати, хто кращий - хто гірший, варто лише виголосити: як би було класно, якби «ті уроди» нам не заважали, - і діло піде. У цій запальній словесній перестрілці, застерігає Наріжна, ми вже спускаємось у психопатичні глибини, бо й справді навколо нас усе руйнується…

Сергій Жадан (Харків) висловився однозначно: «Коли українську марнотратність та безвідповідальність демонструють не політики, а люди, яких поважаю, це викликає роздратування. Дивує, коли українські письменники так легко відмовляються від своїх читачів. Мене страшенно розчаровує слабкодухість, з якою відмовляються від своїх співгромадян». У нас, каже Сергій, була одна провалена держава – буде дві. Наразі ж письменник бачить відсутність волі і бажання змінити ситуацію, і то саме тоді, коли варто переступити через труднощі, налаштувавшись на єднання.

Перекладачка та літературознавець з Києва Ірина Славінська іронічно зауважила, що нас усіх могла б об’єднати любов... до пластику. І мала на увазі, вочевидь, не лише пластикові вікна в українських оселях із заходу на схід і з півночі на південь. «Нас всіх єднає постсовок, - сказала Ірина. – Тому іноді не варто говорити дурниць вголос. Коли ми хочемо розкидатись регіонами, варто уявити конкретних людей, конкретні сім’ї…».

«Не треба говорити про сепаратизм! – емоційно зауважила поетеса Маріанна Кіяновська зі Львова. - Бо мова формує реальність. Давайте перестанемо думати категоріями вчорашнього дня. Треба думати про майбутнє». На що ведучий Юрій Володарський парирував: «Говорити треба, це шлях до порозуміння».  

Весь час здавалося, що «сепаратисти» наче бавляться у гру «Якби». Наприкінці Олександр Бойченко вийшов з зони провокативної гри, зауваживши: «Все зло, яке є в Україні,  однакове: що в Донецьку, у Дніпропетровську чи у Львові. Це – корупція, гопота, безкультур’я, хамство, – все це у нас спільне. Але якщо починати хвалитися, то всі хвалитимуться різним. А якщо б довелось колись серйозно подумати про сепаратизм, то, перш за все, потрібно було б подумати, на чому ми можемо вибудувати цю нову українську ідентичність».

Та й Юрій Винничук не наполягав на «розлученні». Це, порівняв, як у сім’ї, коли чоловік п’є, а дружина його лякає: кину тебе!.. дивись, бо кину!

І ось ця тональність вже набагато ближча до сприйняття. Бо гіпотетична лінія так званого поділу пройшла б не по Дністру й не по Збручу, і не по жодній іншій лінії на карті, вона вдерлася б у кожне місто та кожне село. І пройшлася б тріщиною чи не по половині сімей в Україні. Це наче правій руці захотілося б відділитися від лівої, бо вона інша, або ж навпаки. Так, Луганщина, Донбас, Крим іноді дають підстави для того, аби здивовано заклякнути на місці. Але ж і «наші» часом як щось таке втнуть – хоч очі в Сірка позичай. Я у таких випадках завжди згадую холодний Майдан-2004, і те, що, підходячи до людей навмання, раз у раз натрапляла на жителів Луганської області, Харкова, Запоріжжя… Вони стояли на Майдані, його склад нам ще тоді довів усю неспроможність думок про відділення якоїсь частини України від решти. А тепер ті розмови про якийсь там поділ нагадують  марення хворого: відріжте вже мені ту ногу-руку, як вони мені набридли, як болять! Так можна й пацієнта занапастити. Наразі ми ще не усі методи лікування випробували.

І ще зауважила: жінкам-письменницям радикалізм не притаманний, їм навіть на думку б не спало рубонути країну, навіть у думках, по самі Черкаси. Ні, на такі зазіхання на живий дотепер організм здатні лише чоловіки, та й то у хвилину крайнього роздратування.

Джерело Високий Замок   www.wz.lviv.ua/life/124536