Поділитись


Записуйте, поки є за ким

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Яка це втіха – дізнатися, що хтось юний, молодий-зелений, записує за своїми бабусями-дідусями їхні спогади.


Що хтось може зупинити плин буденності, посадити стареньких перед собою і сказати: ви зараз розповідайте про себе, відповідайте на мої запитання, а я записуватиму. А чого втіха від того? Бо я свого часу цього не зробила. Лише слухала. А до записів (тоді ще ручкою на папері, а не диктофоном) так і не дійшло. Все думала, ще встигну, ще буде час… А тепер вважаю цей прокол великою життєвою пропущеною можливістю.

Щоправда, багато чого пам’ятаю з тих історій від баби-діда. А все ж давно перепитати нема кого: коли це, мовляв, було? Якого року? Як його звали?.. Хіба деякі деталі можу уточнити у своїх старших родичів, і то далеко не завжди. А дід мій був живою енциклопедією народного побуту та історії. Пам’ять мав феноменальну. Міг таке сказати: у четвер, 25 квітня, по обіді… А йшлося про події сімдесятирічної давності…

«Як шкода, - чую іноді від когось, - як шкода, що я тоді і слухав неуважно, і записати не додумався»…

От, думаю, не я одна така безпечна й непередбачлива. Тому тепер до своїх батьків чіпляюся: запишіть свої спогади. До великих родинних фотографій зробіть підписи, хто де стоїть-сидить, як звуть, якого року народження. Мій стрийко з Дрогобича багато років розшукував інформацію про нашу родину по татовій лінії. І я тепер маю великий аркуш паперу з родинним деревом – треба його ще маминою половиною доповнити.

Кожна родина має свою історію, це і є найцікавіша, найживіша історія, сповнена важливими епізодами та символами. Бо наша спільна історія з тих маленьких складається. День, коли згоріла господарка діда й баби (тато мій тоді був ще маленький), усім запам’ятався по-різному. Дідові – тим, що він у суматосі десь загубив ключа від стайні. Його кінь бився у вогні, а він усе шукав та й шукав той ключ… Бабі той самий трагічний день запікся у пам’яті іншим спогадом: попеченими руками її мами, моєї прабабусі. Вони удвох намагалися врятувати з вогню скриню з сорочками, обрусами, усім домашнім скарбом. Прабабуся Олена після того так і не змогла вилікуватися…

А для маленького хлопчика, мого тата, пожежа залишила згадку про неповторний смак грушок, що спеклися просто на дереві. Маленький Костик з двоюрідною сестрою Зоською ласували смаколиками на скаліченому дереві біля самого згарища…

Прочитала я мамині зошити, списані її круг­лим учнівським почерком – і вперше дізналась з її спогадів про деякі епізоди з її життя. Про те, скажімо, як вив-скавулів їхній пес, коли мамин тато завіз дружину до пологового будинку і повернувся додому. За багато кілометрів пес відчував, що молодої жінки вже немає, а новонароджений хлопчик живе...

Тато лише цієї зими узявся за записи. Хвилюється, аби чогось не пропустити, аби зберегти певну хронологію. А не треба тої хронології, кажу. Що згадується – про те й пиши. Нехай уривчасто, нехай без логіки. Пиши, як згадується.

Напосідайте на своїх старших у родині: нехай або самі записують, або ви за них це зробіть. Аби не довелося колись шкодувати, що так і не встигли цього зробити.

Джерело:  www.wz.lviv.ua/blogs/vdovychenko/125318