Поділитись


«Маленька Віра» і Маріуполь

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


«Маленька Віра». Так називався художній фільм 1988 року, події якого розгортались у Маріуполі.

Маріупольці одразу впізнали своє місто з його характерним пейзажем: оранжево-сірий дим, що валить із заводських труб, накриваючи смогом будинки. І себе впізнали у героях цієї відвертої картини. Режисер фільму Василь Пічул добре знає натуру - він сам із Маріуполя. Його підпис стоїть під березневим зверненням діячів культури Російської Федерації на підтримку політики Путіна щодо України та Криму...

Герої «Маленької Віри» потрапили на екран з тогочасної вулиці. Ці матері сімейств з перманентом на голові, занепокоєні їжею, кухнею, новими рецептами приготування синеньких та перцю, безконечно терплячі, застиглі перед телевізором у вільні години… Ці чоловіки у домашній уніформі: майка-труси, кавун з хлібом, беззлобні матюки для зв’язки слів… Ці сімейні застілля з обов’язковою випивкою, що нерідко закінчуються мордобиттям… Це юне покоління, секс з першого погляду, травка, бійки стінка на стінку, категоричне небажання бути схожими на батьків та глуха підсвідома підозра: так жити не можна…

Двадцять п’ять років минуло. Колишні маленькі Віри перетворилися на огрядних жінок, подібних на своїх мам, з незначними відмінностями. І життя їхнє таке саме: важка праця, нерідко на кількох роботах за копійки, п’яний чоловік-матюжник, домашні стіни, що давно просять ремонту, щовечірній телевізор… І донька, яка боїться прожити своє життя так, як мати…
Ті самі пиятики, та сама упокореність, та сама залежність від зомбоящика. І та сама тотальна бідність, жахлива убогість – у помешканнях, у бажаннях, у мріях…

Я трохи знаю Маріуполь. Пам’ятаю перше шокуюче враження від зустрічі з ним. Бабуся за парканом кричить до онука: «Ромко! Злап’ю – заб’ю!». Переселенка зі села Бикова на Львівщині, що за тридцять років не перейшла на східноукраїнську говірку. Там, під Маріуполем, дотепер розмовляють по-своєму, але це українська мова. Я сама чула. Там теж прагнуть справедливості і теж вимагають приходу нової влади без корупції, там теж хочуть іншого життя - для дітей і для себе.

У ці дні Маріуполь, Артемівськ, Краматорськ, Слов’янськ, увесь Донбас вибирають своє майбутнє. У ці дні жителям спадає полуда з очей. Хто має очі та вуха – той бачить і чує, той починає відділяти зерна правди від полови пропаганди сусідньої країни та чуток з тролейбусів. На Донбасі бояться небезпеки, на яку наражається кожен на вулицях, де відбуваються зіткнення зі зброєю у руках, мародерство та грабунки, де викрадають і катують людей… Вся надія на здоровий глузд Донбасу. І ця віра лише іноді, в особливо трагічні моменти, видається маленькою. Я знаю, що там є достатньо людей, які розуміють, що Майдан обстою­вав свободу усіх громадян України, що Майдан вимагає чесної влади з прозорими діями, підзвітної народу. На заході, у центрі, на сході та півдні, від нас усіх залежить, якою буде влада і що ми їй дозволятимемо. Тільки треба навести порядок, перш за все у головах та душах. Тільки треба навчитися не вірити неперевіреним чуткам та брехливим джерелам інформації, а думати, співставляти, сумніватися і не поспішати з висновками. Аби не сталося, як після маріупольського весілля, коли дехто з бодуна не може пригадати, за що товкли одне одному пики, і чим усе закінчилося. А інші, що тулилися до стін, аби і їм не перепало, кажуть: от придурки, мало усе не зіпсували…

На маріупольську молодь велика надія. На ту, яка обирає освіту, а не наркотичний дурман; яка мріє про подорожі у далекі країни, а не про пиятику, сервіровану на газеті; яка прагне достойної роботи, а не можливості вкрасти чи нагоди підібрати крихти з багатого столу. Яка вчиться самостійно думати і не дозволяє собою маніпулювати.

Джерело   www.wz.lviv.ua/blogs/vdovychenko/126928