Поділитись


Людмила Улицька: «Порядність важливіша за талант»

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


"Москва почала Третю світову війну, і в першу чергу вона воює з гуманізмом, культурою, свободами і правами людини"
Людмила Улицька: «Порядність важливіша за талант»

Свою репутацію талановитої письменниці з Росії, чесної, совісної людини Людмила Євгенівна підтвердила у Львові на Форумі видавців. На круглих столах і на автограф-сесіях, на авторському вечорі у Першому українському театрі для дітей та юнацтва і після цієї зустрічі вона охоче відповідала на запитання читачів. З Україною письменницю пов’язують міцні родинні узи. Сестри бабусі Людмили Євгенівни свого часу жили в Криму, у Феодосії. А її бабуся і дід були киянами, познайомилися на концерті у філармонії ... Письменниця працює над романом, дія якого відбуватиметься і у Києві. Вона вже побувала біля будинку, де на початку ХХ століття жили її бабуся і дідусь.



На круглому столі під час зустрічі з читачами Людмила Євгенівна розповіла про своїх дітей. У неї два сини, старший займається кризовою економікою. Молодший - музикант і перекладач з англійської. «У мене п’ятеро онуків - троє хлопчиків і двоє дівчаток. Частина сім’ї живе в Англії, тому я рідко їх бачу», - поділилася з читачами Людмила Євгенівна. Основна увага під час львівських зустрічей була прикута до літератури, подій на сході України та відносин між Україною та Росією.

Про літературну кар’єру та читання. “За професією я генетик. Моя літературна кар’єра почалася пізно - перша книга вийшла, коли мені було 50 років. За двадцять років написано десятки книг, багато з них перекладені на 34 мови... Читаю багато. Величезна частка мого особистого читання пов’язана з моєю роботою. Продовжую цікавитися науковою літературою, читаю в основному «по справі», іноді навіть читаю і не розумію... Стоси книжок біля ліжка. Щасливий момент - коли день закритий, і я можу взяти до рук книжку. Перечитую старий «вірняк»... А з сучасних - дуже запізнююсь з читанням. Закохуюся в якогось письменника і якийсь час читаю тільки його, а потім ця любов або проходить, або залишається зі мною”.

Про Львів, про поїздки в інші міста. “Мої книжки виходять в різних містах - я обслуговую свою книжку, їду її представляти куди треба (до Форуму вийшов український переклад роману Людмили Улицької «Даніель Штайн, перекладач». - Ред.). Львів для мене став несподіваним подарунком. Реальна картинка не відповідає тій, яку малює російське ТБ. Брешуть, брешуть всюди і скрізь. Мас-медіа в руках держави завжди виконують замовну функцію. Я обслуговую культурний простір, цей простір збігається, стискається. Для того, щоб цей процес відбувався повільніше, я й працюю у культурному просторі. Культура, підпорядкована владі, - це слабка культура. Коли мало свободи - мало культури. Глядач, який дивився відкриття Сочинської олімпіади, міг би подумати, що Росія - країна величезної культури. Однак всі культурні діячі, про яких згадали у цій постановці, піддавалися величезному тиску і переслідуванню. Крім Микити Михалкова і його батька. Держава постійно боролася і бореться з культурою».

Україна і Росія. “Україна зараз ближча до свободи, ніж Росія, вона набагато ближча до можливостей оновлення та очищення, до можливості змінити курс. Те, що сталося на Майдані, дуже злякало російську владу. Росія переживає небувалий розкол. Він проходить через сім’ї, двори, офіси. Про Україну багато говорять. Понад 80 відсотків підтримують «Крим наш». Такого розколу в суспільстві я на своїй пам’яті не пригадую. У Росії зараз немає шансу очиститися, а у вас є. Невеликий, але є. Осудна меншість, яку я представляю, буде дуже рада, якщо вам удасться це зробити. А у Росії площадка повністю витоптана. Те, що я говорю вам, я говорю і в Росії”.

Що відбувається з російськими інтелектуалами. “Розкол, який пройшовся навіть по сім’ях, торкнувся і російських інтелектуалів. Було, як відомо, написано два листи: один обурений, протестний, і другий — на підтримку політики російського керівництва. Серед останніх виявилося багато моїх друзів, з якими я спілкувалася - і це було дуже гірко. Я думала і вирішила: я не буду тією, яка не подаватиме руки. Подумала про людину, яка стоїть перед важким вибором. Держава фінансує його театр чи студію, він працює, годує колектив. І людина підписує лист, з огидою підписує - це як вимушений захід виживання. Це погано, це аморально, але страх виявився сильнішим. Тиждень тому я зустріла на виставці приятеля-режисера, він стояв у кутку і по ньому було видно - чекає, підійду я чи ні. Я підійшла”.

Останнє з написаного. “Це три книжки. «Священне сміття» - я захворіла тоді, думала, що пишу останню книжку. А потім написала передостанню - «Дитинство 45-53: а завтра буде щастя». Книжка про тих, чиє дитинство припало на повоєнний час - і до смерті Сталіна. Основа - листи людей про своє дитинство. Воно жахливе, наповнене безліччю страхітливих деталей, і разом з тим - просякнуте очікуванням щастя. Воно було розлито в суспільстві після війни. А от зараз все наче є, усе можна купити, син моєї подруги з Парижа, приїхавши в Москву, сказав, що ніколи не бачив стільки дорожезних машин одночасно - а настрій такий, ніби завтра катастрофа... І третя книга – пов’язана з Наталією Горбаневською, дисиденткою, моєю подругою. Вона була серед тих восьми осіб, які вийшли на Красну площу з протестом проти введення радянських військ до Чехословаччини у 1968 році... Останні 35-40 років вона жила в Парижі. У злиднях усе життя. У свою бутність в Росії випускала «Хроніку поточних подій» - непідцензурний правозахисний інформаційний бюлетень, який поширювався у самвидаві. Вони писали там усе, про що не писали в газетах. Наталія себе називала “потомственою” матір’ю-одиночкою, вона народила двох синів без чоловіка. І в неї є два позашлюбні внуки - дівчинка і хлопчик, сини її потім одружилися з іншими жінками і народили дітей в шлюбі. Але вона зібрала всіх дітей, всіх своїх онуків і “передружила” їх між собою. І це теж був подвиг. Ось про неї й книжка”.

Чи не страшно говорити в Росії те, що думаєш. “Я змушена говорити про політику, хоч я цього не люблю, вона мені завжди була нецікава. Мене внесло туди, засмоктало. Починаєш редагувати лист проти політики війни, а потім виявляється, що ти вже стоїш на трибуні... Так вийшло. Чи допоможе? Псую собі кров, нерви, і не впевнена, що буде ефект. Я дізналася нещодавно, що у кожної людини є свій радіус дії, радіус впливу. І я не можу його не використовувати. На брамі у моєму під’їзді поки нічого образливого не пишуть, навпаки, підходять: спасибі вам. У мене немає жодної нагороди від Росії, навіть значка пошани. Ні дачі, ні квартири я від держави не отримувала. Премії теж. Крім «Великої книги». Не відбирають наразі, а я й не віддам, немає її вже. Може, доведеться й виїхати. Але я б воліла сама вирішувати, їхати чи не їхати, коли я захочу, а не коли мене будуть до цього підштовхувати. Дванадцять моїх знайомих за останній час прийняли рішення - їхати. Питання «валити або не валити» активно обговорюється багатьма”.

Росія та її втрати у війні. “Комітет солдатських матерів у Санкт-Петербурзі, який відверто говорив про втрати, вже закрили. «Іноземні агенти». Комітет цей виник за часів чеченської війни, коли викуповували солдатів з полону. Володимир Маканін написав прекрасний роман «Асан». Він не воював у Чечні, але Маканін - художник, йому вдалося. Свідоцтво про війну 1812 року теж написала людина, яка в ній не брала участі, - Лев Толстой. Історики склали йому список претензій з 83 пунктів. Але це не має значення. Пам’ятник тій війні залишив саме Толстой. У Росії зараз мало знають про втрати. Батькам загиблих хлопців заборонили про це говорити, а якщо будуть говорити, то їм платити пенсію за загиблого не будуть. Хоч я і є «п’ятою колоною», нічого вам не кажу такого, чого не можна було б знайти в Інтернеті, у російських газетах та інших засобах масової інформації».

Власний улюблений твір. «Його немає. Просто шматок життя, пов’язаний з якоюсь книжкою. З «Медеєю», наприклад. Або з «Зеленим шатром», який я все закінчувала й закінчувала, і ніяк не могла закінчити. Я п’ять років тому перейшла з одного видавництва в інше. І мені за короткий час довелося прочитати усе своє для перевидання. Це був дивовижний досвід. Виявилося, що я багато чого забула. Щось з написаного було гірше, щось краще. Але ні за що не було соромно”.

Про Марш миру. «Перед Маршем миру прийшли до мене записувати ролик, і я сказала одну фразу. “Я йду на Марш миру не тому, що я мужня і смілива, а тому, що я слабка й боягузлива. Тому що саме ми, слабкі й боягузливі, маємо зупинити цю війну”.

Мій досвід боротьби з раком - це теж подолання страху. У мене є кілька опікунських рад, я намагаюся бути там корисною. Віра Мілліонщикова, моя подруга (вона померла три роки тому), побудувала перший у нас хоспіс, і так вийшло, що Віра там закінчила своє життя. Я й сама готова там померти. Я у списку опікунської ради хоспісу. «Книга, заради якої ...» - був у нас такий проект, в якому зібралися автори та безгонорарно попрацювали, а всі гроші пішли на хоспіс”.

Про поєднання «чудовий письменник» і «непорядна людина». «Звичайно, таке трапляється. Тому й не беру участі у різних журі. Якщо мені доведеться вибирати між дуже талановитим письменником, але негідником, і не дуже талановитим, але порядною людиною - я можу вчинити непрофесійно. Для мене порядність важливіша».


Довідка «ВЗ»

Людмила Улицька - російська письменниця. Народилася 1943 р. у Башкирії. Перша жінка - лауреат премії «Російський Букер» (2001). Лауреат премії «Велика книга» (2007). З багатьох міжнародних літературних премій улюбленою називає премію Будапешта, пояснивши це так: «У цьому місті до росіян не дуже добре ставляться зі зрозумілих причин. Коли мені дали цю премію, я відчула, що ми вступили у простір, де культура перемагає політику ... ». Твори Людмили Улицької перекладені 34 мовами світу. На конгресі «Україна - Росія: діалог» у квітні 2014 року в Києві критично оцінила ситуацію всередині Росії: «нинішня політика перетворює Росію на країну варварів». У численних публічних виступах не приховує свого різко негативного ставлення до політики Путіна.

Автор повістей «Сонечка», «Медея и ее дети», «Сквозная линия», романів «Искренне ваш Шурик», «Казус Кукоцкого», «Даниэль Штайн, переводчик”, «Зеленый шатер» та кількох збірок оповідань.