Поділитись


Чого ми добилися своїм Майданом

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Почула таку думку: мовляв, у наших бідах, від війни до цін на бензин, винен Майдан. Не варто було, мовляв, розхитувати слабку країну.Почекали б рік... І Януковича б “пішли” законним шляхом... Наївні люди.

  Ще кілька місяців — і вже нічого б змінити не вдалося. Принаймні у найближчому майбутньому. А Майдан став тим рубіконом, тим роздоріжжям, де почався шлях до свободи. А могли ж рушити й у напрямку довічного рабства...

Особливим доказом, переконливим аргументом у цій розмові стала книжка - відбиток почуттів, реакцій, дій, думок та сподівань багатьох людей, збірка, створена у режимі ввімкнутого спостереження. Йдеться про “Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву” (вид-во “Комора”). Це видання з категорії “читати усім”, особливо тим, хто запитує, чого ми добилися своїм Майданом.

У книжці немає голосів політиків, на її сторінках говорить народ, більш як сотня авторів збірки, які залишили у соцмережах свої записи під час незабутніх днів Революції гідності. Книжка прошита міцними нитками довіри та щирості. Ці тексти — жива, пульсуюча тканина. Зараз, коли минає рік від початку новітньої історії України, від початку Майдану-2013-14, ці записи сприймаєш як історію і водночас як актуальні рефлексії на те, що з нами сталося. Це так необхідно було - зафіксувати найважливіші стани під час подій, які змінювали нас разом з нашою країною.

Цю книжку читаєш зі сльозами, так, наче вдруге входиш у ту саму річку. Немов твоя родина пережила потужний стрес, і кожен у ці дні записував свої думки та емоції, говорив відверто, ні на кого не озираючись. І раптом ти знайшов ці листи, читаєш - і тебе трусить. Тобі болить, але це сльози очищення, ти згортаєш книжку з переконанням: ні, нас нікому не здолати, такий народ упокорити неможливо.

Хронологія записів - від 24 листопада 2013 по 29 липня 2014. Від “Чому я піду на Майдан” - до “В моєму серці Росії нема”. А між цими словами — наче ціле життя, і Майдан, і АТО, і шлях, який ми пройшли від мирного протесту до національно-визвольної війни. Погоджуюся з автором проекту Оксаною Забужко: “Ми вчимося по ходу дії того, на що іншим націям пішли століття”.

Я запитала упорядницю збірки Тетяну Терен, чим для неї стала ця книжка. “Упорядкування цієї книжки було так само для мене упорядкуванням моїх думок і спогадів про Майдан і перші місяці війни. Я ж, як і всі, стежила за новинами, за тим, хто що сказав, хто що подумав, хто що порадив, а справжні живі тексти в мережі доходили до мене спорадично. І я розуміла важливість ідеї Оксани Забужко - зібрати емоції, відчуття, вчинки, а не хроніку, яка вже сьогодні ні до кого не промовляє, як і прізвища політиків, до яких ми тоді прислухалися, за діями яких стежили... Думаю, ті, хто прочитає цю книжку, більше не запитуватимуть розчаровано «а для чого то все було?», «до чого ви довоювалися?» і «чи не ліпше було б лишити все так, як є?». Цю антологію неможливо читати без сліз, але, разом із тим, вона демонструє ті найголовніші зміни, які сталися за цей рік нашого спротиву, - зміни нас самих. Хочу вірити, що ці зміни незворотні”.

Перекладачка з Москви Олена Марінічева переконана, що настане час — і ця книжка стане обов’язковою не лише в українських, а й у московських домах. «Знаєте, чому про неї мовчать в Україні? - запитує вона. - Думаю, тому, що її просто боляче поки що читати - настільки усе живе і кровоточить. Як особистий щоденник про події, які все ще тривають. Цей час, у якому ми усі зараз перебуваємо, має чимось завершитися, набути «авторського тла», стати хоч трохи мирним і бодай спокійним...».

Ця книжка написана двома мовами, так, як розмовляв Майдан. І кожен запис проймає жаром. Ось лише один з них, з Фейсбуку, датований початком грудня. Його автор - молода жінка, що повернулася з Майдану і вкладала спати шестирічного сина:

«-Мамочка, как там наши, стоят?

- Стоят, сыночка, спи... Давай сказку расскажу...

- Ты мне, мамочка, сказку не рассказывай, ты мне гимн тихонечко спой...

Засыпал он с ладошкой на сердце. Вот такое поколение подрастает в тылу».

...Я вже майже рік не можу зробити фотографії своєму сватові, з яким випадково зустрілася на столичному Майдані у грудні минулого року. У мільйонному недільному натовпі вийшла просто на нього. Дотепер не надрукувала тої знимки. Тепер це зроблю, вклею її на початку цієї книжки і подарую йому “на Михайла”. Для нього це буде найкращий подарунок.

Джерело  www.wz.lviv.ua/blogs/vdovychenko/129373