Поділитись


Оскал Левіафана

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


На початку лютого у Росії має вийти у прокат нашумілий художній фільм режисера Андрія Звягінцева “Левіафан”. Стрічка вже отримала кілька міжнародних нагород, у тому числі «Золотий глобус», вона номінована на премію BAFTA, за кілька днів вступить у боротьбу за премію “Оскар”.

У Росії тим часом ламають списи навколо цього фільму, який багато хто вже побачив у вільному доступі в Інтернеті. Вже й активісти російської православної церкви звернулися до міністра культури з проханням заборонити показ фільму. Вже й член “Общественной палаты” Сергій Марков висловився: “Я би на місці Звягінцева цей фільм з прокату зняв, прийшов на Красну площу, став на коліна і попросив пробачення у російського народу”. Свою пораду аргументує так: “Фільм “Левіафан” виконує розлюднення (расчеловечивание - мов. оригіналу) росіян і тим самим являє собою ідеологічне обґрунтування геноциду російського народу”. Оцінка цього фільму паном Марковим за гіркою іронією є наочним прикладом того, як у російській пропаганді усе перевертається з ніг на голову. Виявляється, не держава-монстр, це біблійне чудовисько на ім’я Левіафан, винне у “расчеловечивании” та геноциді власного народу і в усіх тих процесах, що відбуваються у Росії, а правдивий фільм талановитого, совісного російського режисера.

Які аргументи висуватимуть, щоб відмовити фільму у прокатному свідоцтві? А якщо він і потрапить на екрани, то що ж там залишиться після купюр? Портрет Путіна зі стіни бандита-міського голови вирізати можна, як і “запікати” мат, але ці косметичні підправки нічого не дадуть. Фільм є суцільно антирежимним. Він сприймається як безжалісний вирок сучасній російській державній машині, системі стосунків людини і держави. “Левіафан” - фільм про людину, життя якої ламає система. Антигуманна потворна система, чудовисько з кількома головами. “Право маєш? Ти його не мав, не маєш і ніколи не матимеш!” - виголошує програмну тезу від імені влади мер міста. Настає хвилина реальної небезпеки - і гідра збирає свої “голови” докупи, на нараду до кабінету міського голови приїжджають суддя, прокурор, головний мент. Банда у зборі, вона знає, як діяти. А хазяїн міста ще й їде за підтримкою до духовного покровителя. Архієрей-срібролюб нагадує своєму спонсору: “Будь яка влада від Бога”, і радить «показати силу».

Банду корупціонерів нічим не візьмеш, їх рятує кругова порука. Вони розуміють: одного здадуть – іншим не виплутатись. А простій людині нема на кого спертися, особливо якщо вона вже й на себе не сподівається, і на тих, хто поруч, розраховувати не доводиться. Сподівання хіба на майбутнє, на дітей, хоча вони багато у чому наслідують своїх батьків. На підлітків, які у фільмі збираються навколо вогнища на руїнах колишнього храму, передають по колу пляшку... А зробивши болісне відкриття про світ дорослих, один з них тікає на берег північного моря, де лежить остов давно загиблого чи то кита, чи то морського чудовиська...

Глядач не раз ловитиме себе на емпатії - переживатиме, розуміючи біль маленької людини, в якої відбирають її дім і її клаптик землі. Фінальна сцена фільму відрізняється від тої, яка мала би бути за задумом. Герой мав руйнувати бульдозером будинки високопоставлених бандитів. Але фільм Звягінцева має “тихий і невтішний” фінал. За словами режисера, він зробив це навмисно, бо “якби усе закінчувалося бунтом, то глядач виходив би з залу задоволений. Не вдалося б передати йому відчуття тотальної безнадії того, що відбувається”.

Цей фільм міг би бути і про українські реалії, але наприкінці герой - задля правди життя - точно завів би мотор свого бульдозера...

Джерело  Панель закладок