Поділитись


Руслан і Людмила

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Коли старшому лейтенанту Руслану Рудому вручали у київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання»
Руслан і Людмила


Маленькій Вікторії – рік і чотири. На початку березня, коли їй було п’ять місяців, її батька, старшого лейтенанта Руслана Рудого з його взводом підняли по бойовій тривозі і відправили на бойові навчання, а тоді на схід України. Коли дівчинці виповнилося десять місяців, її батько під Червонопартизанськом, на кордоні з Росією, отримав поранення, несумісні з життям. Але Руслан вижив. Завдяки лікарям, допомозі волонтерів та відданості дружини Людмили, яка разом з грудною дитиною слідувала за ним по госпіталях...

Так і не вдалося мені побачити, як виглядає медаль “За вірність та кохання”, яку вручили Людмилі того дня, коли Руслан отримав медаль “За оборону рідної держави”. Свої нагороди вони відправили батькам: він - у село Сягрів Полонського району Хмельницької області, вона - у село Малі Мошківці Андрушівського району Житомирської області. Свого дому подружжя Рудих ще не має. У Білій Церкві Руслан так і не дослужився до квартири, хоча він офіцер вже чотири роки.

Руслан і Людмила познайомилися на весіллі Людмилиної однокласниці. Руслан запросив її до танцю. “Я, - каже Людмила, - навіть очі на нього боялася підняти, запам’ятала лише його темно-бордову сорочку...”.

У березні Руслан вже був у Маріуполі. Його підрозділ стояв на блокпостах. Завдання було - не пропускати зброю і боєприпаси.

- А через місяць отримали наказ виїхати, добу йшли колоною і опинилися в Амвросіївці, - розповідає про початок війни.

Він лежить у палаті, спираючись на подушку, а донька витягає з торби іграшки і щось там коментує.
- А тоді - на Краснодон та Ізварине, на кордон з Росією, - далі веде Руслан, приймаючи від малої забавки. - Приїхали в чисте поле, в степ, треба було окопатися. Снайпери по нас працювали, то ми відійшли на три кілометри назад і вже там окопалися. Стояли до того моменту, поки нас не почали обстрілювати з “Градів” з російської території, з Гукового. Ми стояли у першому ешелоні, змушені були відійти до нашого другого ешелону, кілометрів на п’ятнадцять-двадцять назад. Там довелося виживати, бо після малайзійського «Боїнга» нам перестали доставляти повітрям боєприпаси і сухпайки. Дорога до нас теж була закрита, нам повністю перервали забезпечення. Не було навіть електрики, не було від чого заряджати радіостанції, ми їх заряджали від акумуляторних батарей у машинах. Коли батареї садили, машини доводилося заводити з поштовху.

Мала Вікторія вибирається з іграшками у коридор. “Нічого, - каже Людмила, - її там усі знають”.
- Нам забороняли дзвонити, бо телефони прослуховували. Секунд сорок, до хвилини ще можна було говорити, а далі - все. Вираховували і накривали “Градами”.

- Траплялося, що він не виходив на зв’язок, - додає Людмила, - але я розуміла, що кожному треба свій телефон зарядити, не лише йому... Він зазвичай попереджав коротко: все гаразд.

Біля Червонопартизанська взвод, яким командував старший лейтенант Руслан Рудий, контролював дорогу. Місцеве населення вдень зерно возило, а ввечері той самий дядько перевдягався і йшов стріляти. Але з Росії ще не було масових переходів “відпускників” (пряме вторгнення пізніше почалося).

- Нас намагалися вибити артилерією, - веде далі Руслан. - Але наказ був - триматися! 24 липня блокпост почали обстрілювати. Я навіть не зрозумів, що упіймав кулю, – відчув лише, що ноги відмовили. Куля зі зміщеним центром залетіла під бронежилет, пробила, як потім з’ясувалося, легені, пошкодила хребет і вийшла через печінку... Хлопці мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб біль притлумити, попросили машину вислати – і мене з іншими пораненими завезли у польовий госпіталь. Комбат прийняв рішення повезти кількох важких поранених на територію Росії, бо нікуди більше б не довезли живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ-Гукове. “Градом” стріляли з Гукового, і операцію мені зробили у Гуковому Ростовської області.

Вдячний лікареві, що мене врятував. Це був міжнародний “Червоний Хрест”. Того ж дня мене відправили у Ростов-на-Дону “швидкою”, а звідти літаком у Київ, у госпіталь. 26-го зранку я був у київському госпіталі.

Руслан був у реанімації, підключений до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання у кінчиках пальців і зміг ними поворушити.

У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав безмірно, не давав до себе доторкнутися. Але вона робила своє.

Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Лише одна крапельниця коштувала 3,5-4 тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним вдень, вночі сидів біля нього хтось з волонтерів, бо Руслан був зовсім безпомічний. Волонтери забезпечували ліками. Автомайданівці возили Людмилу з Вікторією у Русанів до брата Руслана (він там живе), за сорок кілометрів і назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалік госпіталю, щоб вони не витрачали час на переїзди. Без грошей взяли, просто так.

Поки ми розмовляємо, маленька Вікторія гуляє у коридорі. Вона і спить вдень на сусідньому ліжку у палаті, а на ніч вони з мамою повертаються до помешкання, яке винаймають неподалік. Половину платні за цю квартиру узяли на себе добрі люди...

Ставати на ноги Руслан почав ще у Києві. Каже, не впізнав себе, коли вперше побачив у дзеркалі. Виглядав “як патик”. На двадцять кілограмів худіший – до поранення важив 85 кілограмів, а після - 65. При зрості 189 см.

Зараз Руслан потихеньку ходить у корсеті, спирається на ціпок. Жартує, що навчилися ходити одночасно з донькою.

На Новий рік, на Різдво дружина забирала Руслана додому, на львівську квартиру. Купила маленьку ялиночку, накрила стіл з шампанським та домашніми смаколиками.

- Якби не дружина, - усміхається Руслан, - довелося б писати Макарову, щоб прислав пістолет... А тепер піднімуся обов’язково, ходитиму. Мене ще командир частини за штат не вивів...

На Руслана чекає ще одна операція. Травмовані хребці просідають, треба ставити у хребет металеву пластину. І невідомо, скільки після цього триватиме новий етап реабілітації.

Якщо хтось хоче допомогти цій сім’ї, ось номер картки:

Номер картки 4149 4978 1805 1148 ПриватБанк

Рудий Руслан Іванович

Джерело  www.wz.lviv.ua/life/130043