Поділитись


Письменницькі секрети: не так пишуть, як переписують

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


«Це тортури. Дивіться, потрібно три аркуші чорновиків, щоб написати одну сторінку. Моя донька Елізабет друкує їх на машинці, а тоді я виправляю текст ще тричі... Посутньо, я без кінця переробляю. Повірте мені, це страшна робота»

Це так свого часу генерал де Голль ділився враженнями від процесу роботи над своїми “Воєнними мемуарами”. Спробував, який він на смак, письменницький хліб.

Онук Ернеста Хемінгуея Шон вивчав альтернативні варіанти закінчення роману свого діда “Прощавай, зброє!”. Він встановив точне число існуючих перероблених кінцівок цього твору. Сорок сім.

Колись Марія Матіос відкрила деякі особливості своєї творчої кухні. Одну зі сторінок “Солодкої Дарусі” вона переписувала 86 разів.

Так зазвичай працюють автори прозових творів. Хоча цей інтимний процес є дуже індивідуальним. Чарльз Буковскі, скидаючи відповідальність на свого персонажа Генрі Чинаскі (своє альтер-его), переконував, що він працює у такому режимі: десять сторінок за ніч. Випиваючи при цьому пінту віскі (приблизно півлітра) та дюжину (дванадцять, тобто) пляшок пива. Курив, друкував та слухав класичну музику. Іноді виходило й до двадцяти сторінок. Жарт - не жарт, але роботу кожної ночі відтак треба було ще добряче почистити, або... викинути. На перший роман, якщо вірити вигаднику Буковскі, його герою, та й йому самому (цикл романів — автобіографічний), знадобилася 21 ніч. Приблизно так само працює Андрій Кокотюха, тільки те, що не п’є. Він пише роман за вісім субот та неділь, тільки у вихідні. Днями закінчив художній твір про Майдан.

Знаю, що кілька знайомих літераторів пишуть зараз великі прозові тексти саме на тему Майдану та війни, прямо або опосередковано. І ловлю себе на думці, що саме цих творів чекаю з особливою цікавістю. Хоча не так давно думала: усе, що зараз з’являтиметься про Майдан та війну, не матиме художньої цінності. Думала, для того, аби писати великі прозові твори на ці гарячі теми, потрібно, щоб минув деякий час, і тому не варто поспішати… Бо проза – не публіцистика, вона за день-два не робиться. Колись потім, думала, хтось особливо талановитий, напише роман про те, що нас струсонуло, що розділило життя на ТОДІ і ТЕПЕР. А тепер знаю: жодних правил тут не існує, не можна підходити з однією міркою до усіх. Хтось вже сьогодні пише велику прозу про те, що болить і не відпустить, не дасть жити, поки письменник цього не зробить. Хтось напише про головне років через десять. А хтось ніколи, бо, може, й дозріє колись, а вже щось важливе перегорить.

Нещодавно на великому європейському книжковому ярмарку до українського видавця підійшли німецькі колеги. «Чому ваші автори не пишуть про те, що зараз в Україні відбувається? - поцікавились вони. - У нас би вже було написано з десяток романів на ці теми...».

Чекаю з нетерпінням на прозові твори про наше сьогодення. Тільки якісну прозу. Це єдиний критерій: аби вона була якісною. Такою, що пишеться раз, а переписується десятки разів.

Джерело  www.wz.lviv.ua/blogs/vdovychenko/130558