Поділитись


Не бігай за білками




Не минуло й п’ятнадцяти років, як моя люба тітонька дала мені нову пораду. Другу за все життя. Це мене неабияк здивувало, бо тітка Люба порад не дає. Принципово. Незважаючи на свій похилий вік та багатий життєвий досвід, за що й люблю.

Коли мені було років сім, а їй відповідно близько сорока, ми гуляли в парку. Я тремтіла від урочистого нетерпіння, стискаючи в долоні горішки. Намагалася нагодувати рудих пухнастих білок — вони наближалися дрібними квапливими перебіжками, нашорошували вушка, поблискували очками-гудзиками. Але від найменшого поруху назустріч кидалися геть, видряпувались стовбурами, губилися у верховітті каштанів.

— Не бігай за білками, — зронила тітка. — Просто розкрий долоню.

І я, на диво, послухалася — припинила метушитися, присіла навпочіпки в розсипи покрученого, опалого листя. Стишилася, намагаючися не шарудіти. Цок-цок-цок горішком до горішка — вистукувала ледь чутне запрошення вертким пострибункам. Довго чекати не довелося. Вони вигулькували зі своїх сховків, обережно наближалися до нерухомої дитячої фігурки, блискавично вихоплювали гостину з долоні й влаштовувалися неподалік розгризати смаколики. Мені на втіху.

Не бігай за білками, просто розкрий долоню — це булла слушна порада. Я її не раз згадувала в багатьох випадках, коли зайва суєта та надмірна активність могли лише зашкодити.

І ось — стільки років по тому! — нова порада від тітоньки Люби: спостерігай за людьми.

— За якими людьми? — не второпала я.

— За будь-якими, — знизала вона плечима, — чоловіками, жінками, дітьми, головне — аби з цікавістю. Коли тобі погано й голова пухне від думок, спостерігай за людьми. Це краще, ніж страждати за своїм Максимом.

Тут вона в десятку влучила, бо не було такої хвилини за останні дні, щоб я про нього не думала. Мало під колеса машини не втрапила, не зауваживши червоне світло на пішохідному переході.

— Від таких чоловіків варто йти, і негайно, — у голосі тітки жодного притиску, сама лише спокійна констатація факту. — Відпусти його зі своїх думок, дай йому піти.

— Ага, — кажу, — завтра!

— Правильно, — погоджується тітка, завтра, а сьогодні спостерігай за людьми. На вулиці, на зупинці, у транспорті — будь-де. Розглядай їх. Ні про що не думай, просто пороздивляйся як слід. Яке в них взуття, як вони ходять, дістають з кишень цигарки, розмовляють по телефону…

Добре, що вона більше не розводилася про Максима, про те, що він мене не вартує, що він учинив підло й не заслуговує на те, щоб я за ним побивалася. І що в мене буде ще не один хлопець і таке інше, таке інше, таке інше. Наче я сама не розумію, що його треба чимшвидше забути, усе я розумію. А зробити з собою нічого не можу. Непідвладні мені мої думки й почуття. Отак-от.

— Не думай про своє, вивчай людей, хоча б один день, — наполягає тітка.

— І що це дасть?

Тітка лагідно зупиняє торги:

— Годі патякати, зроби, як прошу, тільки й усього.

…От їду я тепер маршруткою й прислухаюся до музики — поруч хлопець, це в його навушниках лунають скрипки. Класика, хоч як дивно. Скошую на нього очі. У хлопця татуювання на лівій руці, від ліктя до тильного боку долоні. Роздивляюся на цю картинку — це якась графічна абстракція, так і хочеться, щоб він повернув руку, аби мені було краще видно.

— Виходите?

Від неочікуваного запитання здригаюся, підводжуся, даючи йому можливість вийти. Тоді посуваюся до вікна, звільняючи місце для зосередженого дядька з важкеньким пакетом. Від сусіда тхне перегаром, а від його синтетичної футболки — потом. Стиснуті губи посмикуються, руки жмакають рипливий целофан торби, він наче веде нечутний діалог, доводить щось комусь. Може, і самому собі.

Тепер вже я прошу випустити мене: дозвольте... Просуваюся до виходу, обводячи салон довгим, уважним поглядом. Тітка була б задоволена мною. Третина пасажирів розмовляє по мобілках, хто майже нечутно, хто голосно. Дві жінки завзято обговорюють якісь нісенітниці. Зміст розмови вхопити неможливо. Решта — сумні й заклопотані — занурилися в свої думки, не помічаючи нічого довкола себе.

Ось цього розглядатиму. Стоїть, захопивши поручень у згин ліктя, втупився в книжку. Підручник? Примружилася, витягла шию… Що він так зосереджено читає? Роман. Або оповідання. Прозовий текст. Коли я востаннє бачила хлопця в маршрутці з розгорнутою книжкою? Мабуть, ніколи. Картата сорочка, закочені рукави, потерті джинси, збиті кросівки. Зсунуті брови. Відірвався від читання, запхав руку до кишені сорочки — там без звуку вібрував телефон. «Я, — озвався стиха, далі помовчав, слухаючи, а тоді: — У шафі. Або, чекай, здається, під столом. Бувай!»

Встигла пробігти очима абзац. Щось про море. Хлопець сховав мобілку, перегорнув назад сторінку, нагадавши собі попереднє речення, повернувся до наступної. Моєї цікавості не помічає. Я спробувала уявити, з ким він щойно розмовляв. З мамою? З сусідом по кімнаті в гуртожитку? Про що була мова?.. Та що завгодно могло бути в шафі чи під столом. Шкарпетки, наприклад.

Хлопець гмикнув, усміхнувшися чомусь прочитаному, хитнув головою: ти ба... Наче почув мої думки. Я пхикнула. Теж, мабуть, кумедно часом збоку виглядаю, коли ось так занурююсь у свої спогади про Максима й починаю шукати йому виправдання... Має рацію моя тітка: свої думки з маршрутки я можу пригадати, а хто був тоді поруч, які люди, як виглядали — ні.

Ось так і мене, мабуть, не помічають.

Хоча ні, цікавий погляд із глибини салону перетинається з моїм. Цей рудий чоловік на мене, мабуть, не першу хвилину дивиться. Усміхається. Узагалі небачена реакція як для маршрутки. Я йому теж від несподіванки усміхаюся.

На вулиці, на зупинці продовжую свій експеримент. Вихопила поглядом із натовпу дідуся, «сфотографувала» худорляву постать, сапку, загорнуту в газету й перемотану мотузкою. Мабуть, на дачу зібрався.

Мене обганяє цибатий дивак у закоротких джинсах, кадик випирає, старанно прилизане волоссячко прилипло до чола. Білі шкарпетки до чорних мештів. Кумедний переросток. Мабуть, не має дівчини й ніколи не мав. Хіба в такого можна закохатися?

— Я перепрошую...

Озираюся: це той рудий з маршрутки, що спостерігав за мною. Зблизька молодший, ніж здалеку.

— Перепрошую, — сказав і засоромився, — у вас такий погляд… живий, людський…

Ото насмішив: а міг бути нелюдський?

Він помітно збентежений.

— Подумав… шкодуватиму, якщо не підійду…

У нього гарна усмішка. Він старанно підшуковує слова. Мені захотілося йому допомогти, і я сказала, що це таке психологічне завдання — спостерігаю за людьми. Нюанси пропустила. Така гра, мовляв, на спостережливість. Він радо підхопив: так-так, я помітив, так мало хто на інших дивиться, зазвичай усім до усіх байдуже. Провів мене мало не до самої роботи. Коли просив номер телефону, трошки загикувався, довелося сказати: «Не варто». Він похитав головою, погоджуючися, сказав: «Шкода». І ще раз повторив: «Шкода».

І настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. Ішла, пританцьовуючи, у повітрі пахло осіннім листям і хризантемами, я це добре запам’ятала. Тітці для звіту.

Увечері, дорогою додому, знову грала в «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі в кожній руці, весело перемовлялися, — мабуть, планували, що варитимуть на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія між ними, цілковитий збіг інтересів.

Біля газетного кіоску, не зважаючи на людей, цілувалися хлопець і дівчина. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. «Хіба в такого можна закохатися?» Ось тобі й маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він недоладний, якщо придивитися... Не такий вже й тюхтій. Водій у маршрутці трапився з гарними руками музиканта, зовсім не шоферські у водія руки, білі, пещені, з тонкими пальцями... Він мав нещодавно якусь іншу роботу.

— Завдання виконано, — сказала я тітці. — Можу описати багатьох, кого зустріла на своєму шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?

— Ти мала відчути втіху від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок. Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала в спостережливість…


Галина Вдовиченко. Маріупольський процес


Уривок 1

 Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?
Роману не подобається його позивний — який він Француз? А от же пристав як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, який позивний йому до вподоби, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась...
Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.
Корнет вже прийшов із таким позивним.
Саратов — бо росіянин, зі Саратова.
А Роман — Француз. Треба було випередити інших, щось собі вигадати — та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити з полона тікаючи. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд по ходу! Француз, аякже!
Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман — Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним! І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. “А ля гер ком а ля гер” — “на війні як на війні”. З якогось фільму, наче; чи не про трьох мушкетерів?.. Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а при певних обставинах невідь звідки вискакує.
Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим, як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить, вміти готувати! Ті самі продукти — суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! — жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.
Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? — не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крехчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до...
До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.
Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!
Лом замовк на півслові.
 Хто там? — Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, вздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.
У корчах шарудіння.
Хома довго не думає: висмикнув чеку — закинув туди гранату. Вибух, спалах — і тиша. Підхопив калаша й — у сутінки, перевірити. Нікого.
Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися — як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату — вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше якийсь рух, якась тінь. Що за мана?
 Пес, хлопці! — прогудів Лом. — Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?.. Ха! От, сучара!
Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі — і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома — він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.
Лом посунув вбік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.
Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно, та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.
Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.
Голос він так і не подав. Німий був…



Купання котів


На рожевому кирпатому носику найменшого котика ворухнулася чорна цяточка, а тоді ще дві – і поповзли до вуха.
– Що це? – прошепотіла пані Крепова. – Блохи? Блохи у моєму домі??? Коли ви востаннє купалися?
– Ми ще ніколи не купалися, – відмахнувся Голота. – Нам і так добре. Ми ж підвальні коти.
– Ми і їли вже досить давно, – нагадав господині Хавчик.
Кутузов мовчки помацав свою пов’язку. Бубуляк пробурмотів бу-бу-бу-бу-бу. Хук і Джеб обмінялися штурханами. Хавчики перезирнулися: спитають таке! Краще б уже їсти дали. Скільки можна тягнути з тим сніданком?
Кольорові мовчки товклися біля своїх порожніх мисок.
– А ви? – пані Крепова глянула на котів із сусідньої брами.
Сплюх позіхнув. Чистюх злизнув із себе невидиму пушинку. Мурчик муркнув, Нявчик нявкнув, Бровчик зробив бровами «хвилю» і замислився. А Беркиць хотів було беркицьнутися, але передумав, чого вже тут викаблучуватись: якщо хтось із них і купався, то вже давно забув, як це робиться.
Хвостуля навіть хвостом махнула: облиште, мовляв. Що ми, язика не маємо? Ми вилизуємося – от і всі водні процедури.

– Так! Ясно. Я набираю ванну, – пані Крепова рушила до лазнички. – Якщо ви тут залишаєтеся, то всім слід помитися. Вам яку пінку – з ароматом дині чи грейпфрута?
– Ковбаси, – буркнув Ковбасюк. – Ніц із того не буде. Особисто я купатися не збираюся…
– А доведеться, – весело відповіла господиня.
За якими правилами слід мити домашніх котів, пані Крепова не знала. Вона запропонувала усім залізти до ванни й сидіти по шию у піні, чекаючи на свою чергу.
Але ніхто не погодився. Ще чого! Де ви бачили, щоб коти сиділи у ванні, тихо-мирно, та ще й по шию у піні?
– Ми видряпуватимемося вгору і верещатимемо, – пообіцяли вони.
– То, може, ви взагалі митися не будете? – розсердилася пані Крепова.
– Митися будемо, – відповіли коти, – але швидко і не травматично. Пообіцяйте, що у процесі жоден кіт не постраждає.
– Обіцяти не беруся, – попередила пані Крепова. – Звідки я знаю, як це – перемити тридцять шість і шість котів! Я ніколи цього не робила. Але практика покаже.
– А нас обов’язково пхати у воду? – спробували домовитися коти. – Може, якось інакше помиємося?
– Ні, інакше не можна, – сказала пані Крепова. – Гайда сюди! Я вас по одному митиму.
– Тільки швидко, – здалися коти, – по півхвилини на брата. І по хвилині на сестру.
– Хто перший? – засукавши рукави, пані Крепова взялася до діла.
Першим у ванні опинився Чистюх. І виявилося, що навіть із нього стікає брудна вода.
 А я скажу, що це чудово, – розмірковував Бубуляк, стоячи у черзі між Сірим та на диво мовчазним Коментатором-Чорним котом. – Це означає, що нас залишають у цьому домі. Принаймні ще на день. Чого б нас мили перед тим, як витурити на вулицю? Тільки шампунь переводити…

Декому купання навіть сподобалося. У руках пані Крепової, мокрі, у клаптях піни, коти мали хто кумедний, а хто жалісний вигляд. Ще худіші, бо волога шерсть обліпила боки. Менші налякано витріщалися і розпускали кігті квіточками. Допитливий намагався дізнатися, як називається шампунь… Пані Крепова обережно підхоплювала малюків, ніжно тримаючи кошенят на долоні. Ще й примовляла: не бійся, маленький. Намилить шампунем, зіб’є піну, почухає спинку та голову, змиє під душем – у рушник. Просушить – відпускає. Нічого складного!
Уже десять вологих рушників висіло на гарячій сушарці, а коти, схожі на їжаків із настовбурченими голками, завзято працювали язиками, намагаючись остаточно привести себе до ладу. Пані Крепова вголос рахувала котів, яких чистими випускала на свободу. Десять! Двадцять! Тридцять! Чистюха навіть двічі помила. Чи то сама помилилася, чи то він двічі став у чергу.
Натомість кількох боягузів довелося шукати по всій квартирі. Хука і Джеба господиня витягла з-під свого крісла, Бровчика – зі Стасового черевика. Шпондермен категорично і навідріз відмовився митися.
– У мене гідрофобія! – верещав він. – Відпустіть!
Він видерся з рук пані Крепової, але вона наздогнала його у коридорі, продемонструвавши неабияку спритність. Упійманий у рушник кіт відчайдушно опирався і волав: «Свободу Шпондермену! Котам – волю! Я не здамся без бою!». Аж раптом змінив тактику, замовк і спокійно погодився: «Добре, тільки так за так».
– Що це означає? – запитала пані Крепова. – Яке ще так за так?
– Погляньте, – заходився пояснювати Шпондермен, – я зараз погоджуюся. Ви перемогли і все таке. Кажу вам так на пропозицію… брр-р-р… митися у ванні. А ви – прийде час – скажете мені так на якесь моє прохання. Така котяча гра. Так за так. Домовилися?
– Домовилися, – відповіла пані Крепова і намилила хитруна.
Шпондермен замовк, заплющив очі, навіть лапи склав на животі, демонструючи цілковиту покору. Робіть зі мною що хочете, було написано на його морді. Чиніть, як вважаєте за потрібне. Воля ваша. А коли за кілька хвилин він зістрибнув на підлогу і обтрусився, то навіть задоволено промуркотів:
– Так якось, знаєте, легко стало…
І задумливо почухався лапою.


Галя. Землетрус у Рукомиші


…і ніколи не вимовляти цих слів: "Я не маю часу". Бо з кожним разом, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова — і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри! Перевірено безліч разів: усе піде не так, як хотілося.
Ось у чому секрет. Занадто часто вона вдається до цієї буденної фрази, наче сумирно й безнадійно виправдовується перед собою. І саме тому відтак не встигає, саме від того застрягає в хащах необов’язкових дрібниць. У цих словах — розгадка браку часу, вони в усьому винні.
Янемаючасу — янемаючасу — янемаючасу…
Звучить як мантра. Наче заклинання. Програмуєш свій день на постійний цейтнот, на даремну біганину та безглузду шарпанину. Бо ж слова означають не просто багато — вони означають усе.
Ми є, і наш час разом з нами, природно й нерозривно, вірною тінню в сонячний день — він у нас є; обов’язковий, як дихання та рух, бо ми живемо, існуємо — час у нас є.
Аромат квітучої липи та нічного дощу ввірвався у розчахнуте вікно. Золотосяйний ранок заповідає світлу, гармонійну днину. І вона починається з думок про час і з кумедної ранкової гімнастики.

Дункан у нашому лісовому квартеті був третім...


… Дункан у нашому лісовому квартеті був третім, його влаштовувала золота середина між братами, він не дерся на перші позиції, але й не давав випхати себе на останню сходинку в ієрархії. Найбільшу прихильність до себе я відчував саме від Дункана, який вмів ревнувати. Від нього не раз перепадало і найслабшому Гаєві, що мостився поближче до мене, а часом - і сильнішому Куму. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, він міг, нехтуючи ієрархією, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з місця й кидався за кривдником навздогін. Вовчі емоції, як і людські, могли бути майже непомітними, а могли й виявлятися бурхливо-демонстративно.

Дрібні розбірки з будь-якого приводу нагадували ігри, але часом робилися жорстокими. Доводилося навіть втручатися й розганяти завзятих задирак, поціливши у них двома-трьома сосновими шишками.

Уривок з оповідання Галини Вдовиченко «Вулиця Дадугіна – вулиця Довбуша».


Каштани під ногами, вони усюди, каштани випирають з кишень та з портфелів, і тільки тоді починають траплятися найгарніші, найдосконаліші зразки. Я підбираю один із двома симетричними сірими плямками, його обов’язково треба взяти, це як щасливий номер автівки. Старанно тулю його до напхом напханого портфеля й кажу Ірці, що вчуся музиці у доньки Бетховена.

Уривок з роману "Купальниця"


…Вони спізнились, хоч вийшли завчасно. Гєнек мовчки показав, куди пройти; скрадаючись, щоб не заважати, зробили кілька кроків до першого ряду громіздких, грубо пофарбованих школярських парт, опустились на лавку неподалік від принишклих хлопців та дівчат.


Уривок із оповідання "Брат"



- Ми під вікном! - каже він у мобілку й одночасно показує малому на другий поверх: - Он там лежить мама. Дивись туди.

І малий бачить в одному з вікон мамине обличчя, однією рукою вона притримує на грудях халат, а у другій стискає телефон. І усміхається.

Малому чути її голос у татовій мобілці:



Львовотерапiя (уривок з роману «Пів'яблука»)


Коли визначаєшся, нарештi чого насправдi хочеш, настає час дiяти. Людство дiлиться на цi двi категорiї: люди, якi говорять, i люди, якi дiють.

Вовкулака (розділ з роману «Тамдевін»)


...Я на виставцi. Сама. Люблю на виставки сама ходити. Виставка contemporary art, сучасне мистецтво. На менi – новi чобiтки. Вони менi пасують – я бачу себе у великiй дзеркальнiй стiнi холу. Настрiй вiд цього злiтає догори.

Уривок з роману «Пів’яблука», розділ «Львовотерапія»


Жінка, що наздоганяє громадський транспорт або, спізнюючись на роботу, стрімко долає останні метри до входу в офіс, подібна на корову, що спішить до води: підбігла підтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зірвалася на біг.

Повернення (уривок з роману «Хто такий Ігор?»)


Лежала на холодному морському днi, i менi було добре у застиглому спокої мертвої тишi. Приємна скутiсть, абсолютна самотнiсть. Але «Бiтли» спiвали «Hey Jude, don't make it bad...».

Той, що смертників на розстріл водив (уривок з роману Галини Вдовиченко «Хто такий Ігор?»)


Iван Гаврилович допомагав дружинi робити аджику на зиму. Помитi пiвлiтровi банки вже чекали, виставленi рядочком на пiдвiконнi.
Господарi у чотири руки закiнчили перекручувати на м'ясорубцi усi складовi майбутнього смаколика. Хазяйка поклала останню порцiю у баняк, що стояв на газi, там вже закипало рiзнокольорове мiсиво. З-пiд кришки приємно пахло сумiшшю гарячих ароматiв болгарського перцю, цибулi та помiдорiв.
– Може, у кiмнату пiдемо? – невпевнено запропонував господар.

Уривок з «Мишкових мишей»: Кажан, він же Лилик, приєднується до компанії


Ця казкова повість - про різних мишей, яким доведеться порозумітися й  посваритися, нареготатися й побитися - перш ніж вони створять супер-пупер мишачий рок-бенд...