Поділитись


Повернення (уривок з роману «Хто такий Ігор?»)

Лежала на холодному морському днi, i менi було добре у застиглому спокої мертвої тишi. Приємна скутiсть, абсолютна самотнiсть. Але «Бiтли» спiвали «Hey Jude, don't make it bad...». Трохи повiльнiше, анiж зазвичай. Музика що далi то бiльше бентежила мене. Основну тему вiв саксофон. Кожною нотою торкався душi, оголеної й беззахисної. Вона була вiдкрита, як кришка рояля, на якому нiхто не грав, i кожен звук саксофона торкався мовчазних струн. Несподiваний виходив дует. Гей, Джуде, не журись, вiзьми сумну пiсню i спробуй зробити з неї щось путнє. Чуєш, Джуде, не намагайся звалити увесь свiт на свої плечi... Хвилi музики заколисували, я пiдiймалася вище й вище, далi й далi вiд холодного пiску, схожого на льодову пустелю, ближче й ближче до срiблястої поверхнi води, де стрибали сонячнi зайчики.
Голоси... Темрява i голоси. Мама. Сашко. Хтось чужий. Розмовляють. Покликала їх... Закричала щосили. Не чують. Розмовляють. Мама – про медсестру та кисневу маску, Сашко – мамi: чадний газ... Чужий голос: гостре отруєння... Знов Сашко: найкращий засiб вiд подразнення дихальних шляхiв... Якiсь беззмiстовнi уривки.

Зараз пройдуть повз мене. А я лежу у рiвчаку, накрита чимось темним та важким, i не маю чим дихати. «Гей, це я! – гукаю щосили. – Мамо! Сашко! Я тут!»
I замiсть власного голосу чую слабкий стогiн.
Тиша – i заговорили всi одночасно. Нарештi бачу обличчя та бiлу стелю. Де ми? I що це закриває менi рот та нiс? Менi ж у цьому важко дихати!
– Нi-нi, не рухайте. Вам так легше дихати! Так треба, – вiдвела мою руку жiнка у бiлому халатi. – Не рухайте.
Пити! Звiльнили вiд намордника. I з ним було зле, й без нього недобре. У грудях застрягла суха драпачка. Вгору вiд згину руки до штатива крапельницi, тягнулася прозора трубочка...
Мабуть, я заснула ненадовго, бо коли знову розплющила очi, побачила їх усiх – моїх дiвчат, маму, Сашка... Згадала пожежу i розревiлася. Я ж могла їх бiльше нiколи не побачити. За найменшого зсуву фiнал мiг виявитись iншим. Мiй вчинок видавався менi зараз легковажним кроком, дурницею, миттєвим затьмаренням. Що було б iз батьками? I що з Анькою та Яською? Я ж могла їх втратити! Тобто навпаки – вони мене. I як би вони пiсля цього жили? Подумала про це лише зараз, а тодi не розмiрковувала, не встигла. Якби це спало менi на думку тодi, пiд вiкном, не знаю, чи вчинила б так само. Не можу прокрутити ситуацiю знову, з позицiї «якби». Знаю лише, що пройшла на вiдстанi одного вдиху вiд справжньої небезпеки. Бачу бiля себе живих та здорових моїх i дякую долi, що вони зараз плачуть вiд щастя, а не вiд горя. I я рюмсаю вiд усього пережитого, мов налякана дитина.
I знаю про себе одну правду, не пояснену, не логiчну й не обговорювану. I правда ця полягає ось у чому: от знову задимлена кiмната, розгубленi люди метушаться пiд вiкнами, викликаючи рятувальникiв, а за димовою завiсою – двоє iнвалiдiв, невiдомо, чи живi, а якщо живi, то чи виживуть, i скiльки їм суджено ще днiв, мiсяцiв чи рокiв, i чи тiшитиме їх життя, i їхня донька стовбичить поруч, копирсається у своїй сумцi. Я озираюся на колодязь у пошуках вiдра з водою, бачу, що воно повне, i знову йду до нього, радiючи: пощастило. Варто лиш заплющити очi – знову скаче шалене полум'я, трiщить вогонь, голуби б'ють крилами у небi, яке затягує чорний дим... Б'ється в серцi пам'ять вiчної душi, намагається нагадати щось дуже важливе через тих, хто може прийняти потужний iмпульс через товщу столiть.
Слухняно ковтаю бульйон, забравши у Вiрки ложку, – зробили з мене iнвалiда! Вона сидить зi серветками поруч, розклавши на тарiлцi домашнi пампухи з трояндовим варенням. Хвалиться: бачиш, якi рiвненькi кiльця посерединi? Термос з чаєм напоготовi – будь-яка примха!
Останнi новини такi. Старi Бабляки вже як два цвяшки, хоч i наковталися чадного газу. Що то значить старий гарт! А от Стефi їхнiй гiрше: хоч i молодша, i здоров'я бiльше, i у задимленiй кiмнатi була недовго, а бач, саме їй довелося робити серцево-легеневу реанiмацiю. Вiрка не замовкає нi на пiвхвилини: а тобi прописане дихання киснем. Їм, щоправда теж, але тобi – тривале дихання киснем, у тебе, лiкар сказав, спостерiгалась найпомiтнiша сплутанiсть свiдомостi. Вiрка забирає у мене ложку, простягає серветку. Тож не ображайся – кисневу маску доведеться зараз повернути на обличчя...

Нашi редакцiйнi рвуться провiдати, особливо знаєш хто? Нiколи не здогадаєшся: Кємпiньський! Та знаю, що ти проти, кажу усiм: не бентежте її, дайте спокiй...

Ввечерi тато iз мамою пiшли, забравши Ань-Янь. Сашко пошепотiвся з медсестрою, i коли вона причинила за собою дверi, сказав:
– Невчасно, звичайно... Але з тобою не второпаєш, де вчасно, а де нi... Тому так, – вiдiрвався вiд пiдвiконня, на яке щойно спирався. – Сюрприз.
Я спостерiгала за ним з лiжка, напiвсидячи, з висоти двох домашнiх пiдiткнутих пiд спину подушок.
Клацнув замок футляра, тьмяно зблиснуло вигнуте тiло саксофона. Оце так справдi сюрприз! Що вiн з ним робитиме?

Осiнь за вiкном жбурнула у скло жменю дрiбного мiдного листя навскiс, воно сухо шкрябнуло по шибцi. Таким був перший акорд.
Сашко пiднiс iнструмент до губ.
Hey Jude, don't make it bad...
Трошки уповiльненiша вiд оригiналу мелодiя. Мої улюбленi «Бiтли». Я чула їх увi снi, вони тягнули мене у повiтрянiй бульбашцi до поверхнi води, вели за собою до сонця й вiтру. Дряпучi пазурi в грудях попустили хватку... Гаряча хвиля любовi до життя пульсувала у горлi.
Мелодiя змовкла.
– Шок сезону, – сказала я.
Вiн пiдкреслено кумедно нахилив голову – так реагує зi сцени виконавець на крики «браво!».
– Чому приховував?
– Що саме?
– Що вмiєш грати на саксофонi.
– Я не вмiв. Навчився.
– Коли?
– Тобi важко говорити?
– Нормально менi говорити. Не робiть з мене хвору. Просто тихо говоритиму, ти ж чуєш.
– Добре, не заводься... П'ять мiсяцiв занять, чотири-п'ять днiв на тиждень, по годинi на день.
– У нього... – я закашлялась, показала йому рукою: зараз, почекай. – У нього – твiй голос. Тембр твiй.
– Пам'ятаєш, коли ми повертались з Червоногорода, ти сказала, що саксофон – твiй улюблений iнструмент. Подумав тодi: якщо навчуся (що майже неможливо), у нас складеться.
– Люблю твiй голос, – сказала я.
Поривчастий вiтер прогнав за вiкном жовте пасмо мiдякiв. У якоїсь автiвки спрацювала сигналiзацiя.
– Що ти сказала?
– Сигналiзацiя. Подивись, може, з бешкою щось.
– Що ти сказала перед тим?
– Люблю твiй голос. Виявляється.
Вiн домовився з черговим лiкарем, що залишиться зi мною у палатi, ночуватиме на сусiдньому лiжку. Ми довго розмовляли, тобто вiн говорив, я слухала. Про нас, про те, що дотепер не було сказане, про наше минуле та наше майбутнє, i наприкiнцi цього дивного дiалогу я сказала йому головне: я все виправлю i збережу.