Поділитись


Той, що смертників на розстріл водив (уривок з роману Галини Вдовиченко «Хто такий Ігор?»)

Iван Гаврилович допомагав дружинi робити аджику на зиму. Помитi пiвлiтровi банки вже чекали, виставленi рядочком на пiдвiконнi.
Господарi у чотири руки закiнчили перекручувати на м'ясорубцi усi складовi майбутнього смаколика. Хазяйка поклала останню порцiю у баняк, що стояв на газi, там вже закипало рiзнокольорове мiсиво. З-пiд кришки приємно пахло сумiшшю гарячих ароматiв болгарського перцю, цибулi та помiдорiв.
– Може, у кiмнату пiдемо? – невпевнено запропонував господар.
 
Звiдти було чути пiсню з популярного телесерiалу – я час вiд часу натикалася на цю бездарну тягнучку, шукаючи новини, i навiть хвилину-другу могла подивитися, дивуючись з того, що хтось таке знiмає, а хтось дивиться. Дружина Iвана Гавриловича тiльки-но вийшла з кухнi, було чути, як пiд її тiлесами рипнуло крiсло. Вона влаштувалась перед екраном, радiючи, що встигла до початку.
– Якщо вам на кухнi зручно, то менi тим паче, – вiдповiла я. – Не будемо заважати...
Iван Гаврилович ретельно помив руки, обтер їх i сiв навпроти мене, перевiривши долонею, чи стiл чистий.
Я уявляла собi його зовсiм iншим – високого зросту, з мiцними руками, а вiн виявився сухеньким миршавим чоловiчком з рiдким безбарвним волоссям. Погодився на зустрiч не з першого разу. Ми двiчi розмовляли по телефону. Йому, мабуть, стало цiкаво, хто то така вперта i з таким, як вiн сказав, зикiнським голосом. Тобто голосним, як у Зикiної? – здивувалася я. Оксамитовим, уточнив вiн. Ми з ним встигли навiть поговорити про те, хто яке вино робить iз синього винограду, я похвалилася батькiвським, пообiцяла пригостити. Приходьте, погодився нарештi вiн. Як вас звати-величати?..
Iван Гаврилович у СIЗО проходив вiйськову службу, був там контролером з нагляду.
– Звання таке? – бовкнула я i зашарiлася, наткнувшись на його погляд: зрозумiла, що з язика зiрвалась дурниця.
– Звання у мене було прапорщик, – терпляче пояснив господар. – А посада – контролер.
Вiн зняв з холодильника – приготував наперед – потерту теку кольору стиглої сливи, в нiй, серед iншого, були й грамоти за бездоганну службу. Розклав їх передi мною.
– Мета вашої публiкацiї яка?
Знiяковiла.
– Я вам казала: особливостi поведiнки людей в умовах ув'язнення. Скажiмо, чи можна, спостерiгаючи за поведiнкою, визначити, що цей сидить за злочин, а той, можливо, помилково...
– Це було б дуже просто, без суду та слiдства такi речi визначати.
Що ж ви думаєте, як тихий, спокiйний та ввiчливий, книжечки читає, то може бути й невинний? А як матюкається та гамселить ногами у дверi – то недаремно сидить?.. Нє-є, шановна. Не все так просто. Один, пам'ятаю, усiх дратував, ну просто виводив iз себе. Такий вже був завзятий, неспокiйний, майже не спав, усiх дiставав до печiнок. Рвався щось довести, якiсь папери в руки пхав, щось намагався передати – вже й негайно, просто серед ночi. Повсякчас щось пригадував. Розпише похвилинно той день, у який стався злочин, – i починає галасувати: «Я вимагаю, я вимагаю!»... А потiм з'ясувалося, що його й справдi помилково засудили. Бо взяли справжнього вбивцю.
– Виправдали того... неспокiйного?
– Та яке! Кажу ж – потiм з'ясувалося. Коли вирок вже виконано було. Нi, з поведiнки нiчого не видно. Це я вам точно кажу.
– Ви того, що «я вимагаю, я вимагаю», в день вироку з камери виводили?
– В день розстрiлу? Нi, не я. Не моє чергування було... А давайте, знаєте що?.. Щось менi так апетитно пахне, що грiх не випити сорокаградусної, га? А вашого вина я згодом скуштую. Що скажете?..
Кухня справдi наповнилася пахощами так, що я, побачивши, як Iван Гаврилович вихопив з шафки пляшку горiлки, а з холодильника – шмат сала, зрозумiла, що... так... я теж хочу горiлки. Господар, здається, був навiть радий, що дружина захоплена серiалом: спритно, намагаючись не шумiти, нарiзав хлiба, сала, помiшав довгою дерев'яною ложкою вариво, яке вже почало булькати на плитi. На її емальовану стiнку з баняка вихлюпнулося густе й червоне.
– Так i попектися можна! – Iван Гаврилович зачерпнув кiлька ложок майбутньої аджики у маленьке горнятко. – Зараз знiмемо пробу. Щоправда, ще без часничку, а без часничку воно зовсiм не те. I скажете, як вам на сiль? Додати ще?
По бiлiй стiнцi сповзала червона пляма, залишаючи вологий слiд.
– Ну, за знайомство! – виголосив господар.
Горiлка обпекла горло, гарячею хвилею перемiстилась у шлунок. Думала, не зможу закусити. Хiба хлiбом. Але змогла. Навiть не вiдмовилась вiд ложки аджичного напiвфабрикату на клаптиковi сала: канапку менi дбайливо приготував Гаврилович.
Смертникiв, виявляється, привозив спецконвой. Контролери виводили його з камери у день страти. Цього моменту засудженим iнодi доводилося чекати кiлька рокiв. I не лише тому, що смертник писав про помилування, просив пом'якшити покарання, i треба було дочекатися вiдповiдi. Часом вiн нiчого й не просив, але минав мiсяць за мiсяцем, будь-який день мiг стати останнiм. Який саме – нiхто не знав.
– Вас що, не попереджали?
– Та нi, звичайно. Не попереджали.
– Навiть напередоднi?
– Звичайно, що нi. Знаєш, Володимирiвно, ти мене не називай у статтi, – перейшов вiн на ти. – Кому воно треба, моє прiзвище? Без прiзвища розповiм.
Випили по другiй.
– Ви говорили смертниковi, куди його ведете?
– Нi, воно виглядало, нiби на прогулянку. Чи там з якогось iншого приводу.
– Але ж людинi мали б сказати, що зараз... вiдбуватиметься.
– Для чого? Такий-то, на вихiд! Не повiриш, Володимирiвно, дехто одразу здогадувався. От усе робимо як завжди, як сотнi разiв перед тим, нiчого особливого. А засуджений раптом як гляне... Як той кабан чи теля, чесне слово, якого на забiй ведуть. «Що, – каже, – все?». Цукру замало.
– Що?
– Здається, цукру замало, нi? Воно завжди смачнiше, коли цукру додати. I гiркий перець поки не дуже чути, воно пiзнiше проступить. Це обов'язково – аби гiркий смак перцю проступав, але щоб з цукром водночас. Да-а... Там такий пiдвал був, та й зараз, мабуть, є. Куди ж пiдвал подiнеться?.. Ось туди заводимо. А там вже чекають. Ну хто чекає?.. Начальник СIЗО, лiкар там, прокурор з нагляду за iсправiтєльно-трудовими закладами. Хто ще? Представник УВД, – Iван Гаврилович кусає канапку, зосереджено жує. – Запитують прiзвище, iм'я, по-батьковi, коли народився, по якiй статтi вiдбуває покарання... А тодi – прошу пана у сусiдню кiмнату, а там виконавець. Його справа хвилинна – пострiл в голову, контрольний, i всi дiла.
Глипнув на мене. Я мовчала.
– Ну а чого розводити церемонiї? – Iван Гаврилович обходився вже без моїх запитань. – Лiкар зайшов, констатував смерть. Все.
– А засудженi знали, що на них чекає у тiй, другiй кiмнатi? – я почала говорити повiльнiше. Язик вже потребував контролю.
– Їм не казали, що зараз буде. Дехто, мабуть, не здогадувався. А дехто знав, розумiв i спокiйно тримався... Один, пам'ятаю, здивував усiх: усмiхнувся якось так недобре... Нарештi, каже, давайте, каже, суки, не тягнiть вже, сучари. А траплялося й навпаки – руки трясуться, штани мокрi...
– Не шкода було?
– Так убивцi ж. Насильники. Не шкода. Давай мовчки, – вiд налив ще менi i собi, пiдняв келишок, випив до дна. – Давай-давай, не сачкуй. А ми пiсля того теж... стрес знiмали. Це передбачалося – i горiлка, i закуска. Пом'янути ж треба. Людина все таки. Документи оформили, пiдписи поставили... Стiл вiд паперiв звiльнили, i випити-закусити... Жива iстота, як без того...
Хмiль вже добряче вдарив менi в голову. Обличчя господаря пiшло червоними плямами.
– А той... що стрiляв... на безсоння... не жалiвся?
– У нас це майор був. Мiж iншим, доброволець. Нiкого, мiж iншим, не примушували. Сам рапорт написав на цю дiлянку роботи. Да-а... Так от... вiн, пам'ятаю, казав, що на стрiльбах, коли стрiляють по мiшенях на вiдстанi 25–100 метрiв, то там в принципi й не суттєво, людина чи мiшень перед тобою, бо далеко. А тут – жива людина, близько... Вiн пiсля роботи обов'язково йшов у баню, у парну, потiм коньячку випивав, це обов'язково... Про безсоння нiчого не казав, не знаю я про це. А от фотограф справдi трохи того з часом, щось йому зробилося... якийсь дивний став, сам з собою почав розмовляти.
– Який фотограф?
– Труп треба було сфотографувати у кiлькох ракурсах. А вже потiм ховали. Мiсце на планi, спецiальний такий план був, позначили, занесли в особову справу, а саме мiсце поховання розрiвняли. I все. Нє-є ждi мє-єня, мама...
Йшла додому п'яна, розмазуючи сльози по щоках. От, бляха, от курва. Якi страшнi речi вiдбуваються поруч. Живеш, живеш, квiти нюхаєш, слухаєш про вино, про слухай, але мовчи, дiтей своїх хочеш зрозумiти, за батькiв боїшся, переживаєш, коли день не подзвониш, i вiн тобi пальцi на ногах вицiловує аж лоскiтно, а потiм пригортає до себе юну дiвчину – довге волосся, коротка спiдниця – а тут таке поруч робиться, ну добре, бляха, не зараз, добре, колись, але ж недавно, кiлька, блiн, рокiв тому, недавно, такий бєзпрєдєл, i знову хочуть то все повернути, i та менi пише, i я ж сама бачу, що не винна, похибка можлива, але нi... та нi, не думаю, та нi, не помиляюсь, от курва... з мєлкашки, з рушницi у потилицю... шматою голову закрутили, кров з пiдлоги змили – i за стiл, iменем закону... та чим ви кращi за тих, кого розстрiлювали? Вони вбивцi та насильники, а ви тодi хто?.. Який же це закон, коли вбивця вбивцю вбиває? Гiвно, а не закон.