Поділитись


Вовкулака (розділ з роману «Тамдевін»)

...Я на виставцi. Сама. Люблю на виставки сама ходити. Виставка contemporary art, сучасне мистецтво. На менi – новi чобiтки. Вони менi пасують – я бачу себе у великiй дзеркальнiй стiнi холу. Настрiй вiд цього злiтає догори.
У великiй залi – кiмната зi скляними стiнами, наповнена щiльним туманом. Бiля входу до скляної конструкцiї клубочилася пара. За прозорими стiнами нiчого не видно. Суцiльне «молоко». На входi – попередження: «Особам, якi хворiють на астму, клаустрофобiю або мають нервовi розлади чи проблеми з органами дихання, варто утриматися. Дiтям вхiд заборонено».
Кiмната Ентонi Гормлi.
Заходжу у вологий густий туман, менi таки справдi важко дихати. А може, я маю нервовi розлади?..
Повiтря перенасичене рясними краплями вологи. На вiдстанi витягнутої руки не видно пальцiв.
«Якщо не зможеш вийти, не бiйся, – чую голос у туманi. – Знайдеш стiну, i по нiй вийдеш». – «Давай без пiдказок», – говорить хтось у вiдповiдь.
Рухаюсь у бiлiй нереальностi, витягнувши перед собою руки, аби не наткнутися на iншого прихильника авангардного мистецтва. Кроки виходять маленькi, обережнi, уявляю, якою б кумедною виглядала, якби мене було видно через прозорi стiни. Напустили туману в безпечний простiр – i куди подiлася моя впевненiсть?..
Хтось тихенько неподалiк засмiявся, та вiдразу голос затих. Тиша, вологiсть та бiла пара.
Я закашлялась. Досить з мене. Де ж вихiд? Кружляла десь бiля нього. Навколишня «вата» починала тиснути на вуха пiдозрiлою тишею. Кудись зникли тi двоє, що домовлялися виходити по стiнi. Зараз наткнуся на гладку поверхню, пiду, перебираючи по склу руками, аж доки не вийду звiдсiля.

Добре, що дiтей не пускають – тут їм не мiсце.
Зашпорталась, ледь не втративши рiвновагу. Провела ногою по пiдлозi – хтось щось загубив. Здається. Пiдлога виявилася пружною, вкритою густим килимом. Нi, це не килим – якийсь горбочок... Покритий... травою?.. Присiла, провела рукою – трава, не штучна, правдива.
Стало страшно.
Ото дурний експеримент! Невже хтось може дiстати задоволення вiд цих блукань у туманi? Мабуть, задня стiна скляної конструкцiї виходить у двiр арт-галереї, тому не помiчаєш, як опиняєшся вже не на паркетi, а на землi...
Туман тим часом рiдшає, його тканина витончується, рветься й розповзається, клаптями зникає попереду, з-за бiлої завiси з'являється схил гори з високою модриною та заростi очерету попереду. За кущами ледь проглядається щось сiре. Це хата, стара хата з темного дерева.
То я у Марiйки?.. Не в музеї сучасного мистецтва, а у гiрському селi?.. Ми пiшли по гриби!
Тiльки де ж усi? Вчора набрали маленьких соснякiв (тут так називають маслюки) та рижикiв (рижики вони i є рижики – що пiд Добромилем, що пiд Пiтером). Почистили, закинули в киплячу воду, а тодi обмачали в борошнi та яйцi й засмажили як рибу. Сьогоднi те саме зробимо. Марiйчин Петро навчив мене не зрiзати грибницю, а виривати гриби цiлком, всупереч усталеним уявленням про правила збору. Пояснив, що зрiзана грибниця починає гнити, краще вже вирвати гриб iз землi – зайвого, мовляв, не витягнеш.
Але нинi грибiв не видно. I супутникiв моїх також.
Зупинилася. I чую, як ноги втоплюються у вологу траву. Пробую зробити крок – нiчого не виходить.
Раптом доходить: це знову програма «Розiграш»! Чому я вiдразу не здогадалась! Телевiзiйники-придурки, хай їм грець! Нiяк не заспокояться. Не досить їм попереднього разу, коли мене ледь iнфаркт не хапанув через їхнi дебiльнi розiграшi. Знову за своє?..
Тодi був лише другий день, як я забрала з автоартсервiсу свiй новенький фольксваген-жук, розмальований квiтами братчикiв – у Пiтерi їх називають «анютiни глазкi», хоча насправдi це вiоли. Умiльцi-художники розмалювали мого красунчика-»очкарика» так досконало й делiкатно, що на вулицях за нами аж шиї вивертали. Однi мої знайомi були впевненi, що я прикрасила своє авто «анютiними глазками» вiдповiдно до власного iменi. Iншi думали, що «братчик» – називаю фольксваген саме так – походить не вiд назви квiтiв в українському варiантi, а вiд мого родинного ставлення до машини. Насправдi – i те, i друге, «анютiни глазки» i «братчики» – два в одному...
Свiй прикол телевiзiйники тодi добре зрежисерували. Я пригальмувала бiля своєї галереї, й тiльки-но вибралась iз автiвки, мене покликали – «Анно!». Озирнулася, не встигнувши роздивитись, хто це стоїть на входi й махає менi рукою. I раптом з огидним звуком у заднiй бампер мого «братчика» в'їхала стара роздовбана калоша.
У мене всерединi все обiрвалося.
З розвалюхи вийшов ошелешений чолов'яга i, схопившись за голову, вилаявся кiлькаповерховим матом.
Я вмить опинилась на мiсцi зiткнення (вираз обличчя – на втiху телевiзiйникам!) i завмерла, не в змозi второпати, що до чого. Мiж машинами – безпечна вiдстань, жодного пошкодження на моєму i на чужому авто. Навiть рукою провела по блискучiй поверхнi свого «братчика», не вiрячи очам.
Вигляд я мала цiлковито iдiотський.
А чолов'яга сперся на капот i байдужо розглядав хмарки на небi.
Через кiлька хвилин нас радiсно знайомитимуть: «Анно, це автовiртуоз, ювелiр автосправи, гонщик зi стажем...». Я ще гальмуватиму на попереднiх емоцiях, застрягнувши у щойно пережитому. А тодi, коли цей шумахер удавано вiдсторонено дивився вгору, подумала: божевiлля! чи не з'їхала я часом з глузду?
Поруч знову щось бахнуло, i менi на голову посипалося кольорове конфетi.
Якiсь люди немов з-пiд землi виросли – кинулися до мене смiючись, зi словами: «Це телепрограма «Розiграш»! Анно, усмiхнiться! Он туди, будь ласка. Вас знiмають!» Повертаюся, куди показують, усвiдомлюючи свiй iдiотський вигляд... Готова була їх усiх повбивати.
Де ж тi гумористи-вiртуози зараз?
Де камера? Куди дивитись?
З виразом обличчя та критичнiстю ситуацiї вони вже досягли бажаного ефекту, навiть перевищили сподiвання. Агов, телевiзiйники! На вихiд! Клiєнт дозрiв!
А у вiдповiдь – тиша. Люди, де ви?
Не можу ноги витягнути, не пускає трясовина. Чортова багнюка зiпсує менi новi чобiтки. Ще раз роблю спробу витягнути одну ногу, другу, i з жахом розумiю, що мене лиш мiцнiше засмоктує болото. Господи Боже, воно менi вже до колiн доходить... Це не калюжа з травою, це справжнє багнисте поле, бруднi драглi, трясовина, i воно мене помалу затягує...
Кричати не вмiю. Мене намагалися пограбувати в темному провулку – я лише сопiла, вiдбиваючись торбою. А тут поборсалася-поборсалася, крекчучи та пiдвиваючи, i раптом вирвалося вiдчайдушне:
– Ма-а-ма!!! Ма-рi-i-я! Ма-а!!!
Все, капець, рядком з веселої безтурботної пiснi кличу на допомогу. Зробилося по-справжньому тоскно, i я заревiла на повний голос, по-бабськи, розмазуючи по обличчю сльози, туш i шмарклi.
З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i чим бiльше я борсалась у водi, тим безвихiднiшою ставала ситуацiя. На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.
Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за усе життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллями волi розплющити очi, i лежатиму у лiжку, скута кригою жаху, впершись очима у стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить по холодних руках i ногах.
Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати їх розплющити – ну, давай, давай! – зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена – повернення у це болото вже не буде.
Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.
Це... не сон.
Вода вже дiставала грудей, важко дихалося. «Тримай», – сказав голос.
Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Вхопилася вiдразу, судомно, намертво. Вилiзти не вдавалося, але й занурюватись у болото перестала.
Бородань обережно вiдповз – пiд ним були якiсь гiлки – потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив – i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.
Його руки були у рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору. Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала – на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов по шкiрi – вiн нюхав мене як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер нiде не стрiчала.
Далi усе вiдбулося в лiченi секунди – вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давала можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i – жах вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок – махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi – туди. I я побiгла.
...Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака – вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.
Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками у лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина... Понавигадувала – годованець, вовкулака... Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина...