Поділитись


Уривок з роману "Купальниця"


…Вони спізнились, хоч вийшли завчасно. Гєнек мовчки показав, куди пройти; скрадаючись, щоб не заважати, зробили кілька кроків до першого ряду громіздких, грубо пофарбованих школярських парт, опустились на лавку неподалік від принишклих хлопців та дівчат.
У старій аудиторії амфітеатром — з доброю акустикою, високими арками вікон та стелі, зі штивними меблями минулого століття — було де репетирувати. Біля дошки. Там можна і масові сцени проганяти, місце дозволяє. Натомість у ці хвилини там розігрували сценку лиш два актори, за ними спостерігали глядачі — актори театру та їхні друзі. Довготілеса дівчина з русявим волоссям до талії, прозорими очима кольору води та невиразним голосом грала роль обманутої та розчарованої героїні, це було зрозуміло з монологу, з яким вона зверталась до мовчазного хлопця. Але далі цієї мізансцени діло не йшло.
«Ще раз», — байдужо вимовляв чоловік, що сидів на першій парті. У джинсах та картатій сорочці з накрученою на шиї арафаткою, він міг би виглядати молодшим за свої роки, якби не довге волосся з чубчиком у стилі 80-х років. «Ще раз», — беземоційно озивався він, і дівчина-русалка повторювала свої репліки. З кожним разом усе гірше й гірше, поки не замовкла.
— Олю, в чому річ? — зістрибнув з парти режиссер. — У чому річ, я тебе питаю? Ну, я ж пояснював, що тут складного, скажи мені? Він виходить, — арафатка гойднулась убік нерухомої фігури хлопця, — ти мовчиш, просто дивишся і мовчиш. Та ж витримай ти паузу, не починай говорити одразу. Тупо полічи про себе, повільно, вдумливо: раз… два… три… А тоді починай. І не треба цього космічного трагізму, я тебе прошу, говори це буденно, воно тим і страшно, що буденно. Не треба цього пафосу. Він тут зайвий.
— Я не розумію, чого ти хочеш! — фальцетом злетів голос дівчини. — Вже знову змінилась концепція?.. Я роблю, як ти казав, точнісінько як ти казав — а воно знову не так!
«Зараз почнеться істерика», — подумала Кароліна.
— Ану сядь! — гримнув режисер і рішучим жестом послабив вузол арафатки на шиї.
Дівчина, ображено смикнувши підборіддям, зробила кілька кроків вбік — притулилась до парти. Режисер показав хлопцеві рукою: стань туди. Хлопець позадкував, зупинився, слухняно здійняв очі на режисера.
Той дивився на нього сумним поглядом, трошки нахиливши голову. В аудиторії стало тихо-тихо. У Кароліни від цієї тиші зашуміло у вухах.
І тоді режисер заговорив.
Тільки так і варто було вимовляти ці слова, вони звучали як найправдивіша правда, незважаючи на те, що цей чоловік говорив від імені жінки.
Він замовк, поправив шалик — і очікувана істерика таки не забарилась. Русалка розревілася:
— Ти геній, — вибухнула риданнями Русалка. — Ти геній, а я ідіотка!
Якби це був епізод з майбутньої вистави, Кароліна визнала б гру пречудовою: обличчя русалки зробилося дитячим, сльози котилися срібними кульками, вона захлиналася потоком слів і зовсім не думала про те, гарна вона чи ні.
Навряд чи їй вдасться повторити почуте-побачене. А як Кароліна могла б зіграти той епізод, що показував режисер! Як би вона його зіграла! Повторила б його точнісінько так, і навіть краще! Краще? — Саме так. Тому що це монолог жінки. Кахикнула, усвідомивши власну зухвалість. І самовпевненою усмішкою підтвердила свій висновок висновок. А збоку ця усмішка могла видатись насмішкою над актрисою, яка не вміє тримати себе у руках.