Поділитись


Уривок з оповідання Галини Вдовиченко «Вулиця Дадугіна – вулиця Довбуша».

…Каштани під ногами, вони усюди, каштани випирають з кишень та з портфелів, і тільки тоді починають траплятися найгарніші, найдосконаліші зразки. Я підбираю один із двома симетричними сірими плямками, його обов’язково треба взяти, це як щасливий номер автівки. Старанно тулю його до напхом напханого портфеля й кажу Ірці, що вчуся музиці у доньки Бетховена.

- Людвіга вана? – задумливо уточнює вона, спостерігаючи за мною.
- Так, - кажу я, - от п’єсу «До Елізи» маю вивчити…

Ця особливість – вигадувати постійно, як не вголос, то подумки - могла зійти й за брехливість. Особливо з точки зору дорослих. Для них що брехня, що вигадка – одне й те саме. Але дитина-вигадник зі своїх нескінченних історій жодного зиску не має.

Усе навколо розказує мені свої історії: живі коми рухливих пуголовок у дорожній калабані; витерте до блиску різьблене поруччя на сходах будинку, де живе мамина подруга; пісня «Чорний кіт», що її постійно крутить за стіною незаміжня Ганна, доросла мрійлива жінка років двадцяти п’яти. Її трюмо теж має свої історії, і парфуми «Червона Москва» зі скляним корком, схопленим бордовою ниткою, і розсипна пудра «Кармен» з профілем чорноволосої красуні - дві троянди у зачісці, одна у руці, ціна 10 копійок.

Незнайомим хлопцям я кажу, що мене звуть Елізою, намагаючись при цьому не дивитись на сестру, щоб себе не видати. Справді, чого мене не можуть звати Елізою? Принаймні сьогодні. Так само, як ту, до якої написав щемку сонату батько моєї вчительки. Та Еліза має мереживну сукню, у неї білі пальці, вона виплітає віночок з маргариток, зриває їх навколо себе, не підводячись з теплої трави на пагорбі.…

Сестрі я теж дарую якесь імя. Сніжана. Чи Анжеліка. Скоріше, Анжеліка, бо фільм під такою назвою саме виходить на екрани, і батьки беруть нас із собою у кінотеатр Франка, не підозрюючи, що нам буде на що витріщатись на екрані. І ми з сестрою з новими іменами - це вже не ми, а загадкові Еліза з Анжелікою, які живуть не на цій вулиці, і не у цьому місті, і у них навіть жести та хода змінюються разом з іменами. Це як перехід в іншу реальність, а пізніше - повернення звідти, щоб ще встигнути зібрати портфеля до школи на завтра. Хіба це брехня? Викриття я не боюсь, виправдовуватись не збираюсь, оскільки усі ці вигадки - це теж правда. Лише з іншої дійсності, вона народжується в уяві.

Казки злітаються до нас звідусіль, іноді не лише дорослим, але й собі важко пояснити, що відбувається. Місто у цих дивах – активно діюча особа. Вільне від умовностей, воно бавиться у ті самі ігри, що й ми, щедро підкидаючи матеріал для фантазій.

У мами з татом – маленький ювілей весілля, і ми виходимо з сестрою на квіткове полювання. Грошей немає, планів теж, але я знаю, що додому ми повернемось із квітами. Вони вже на нас чекають, наразі лиш невідомо де саме.

Перший букет – з поля за цегляним заводом, визбираний з-поміж заростей всюдисущих невибагливих грициків, сусідка-ровесниця називає їх «пастуша сумка». Цими стеблястими сороканіжками у туфельках ми прикрашаємо жмутик квітів, схожих на дзвіночки.

Другий букет – з гілок квітучої шипшини на пустищі.

Третій - з вишуканого квітника з-за мереживної металевої огорожі. «Дівчатка, вам квіти потрібні?» - лунає лагідний голос. Ми й не помітили за розлогими кущами сиву жінку, вона щойно порпалась у квітах, і от вже, підвівшись та потираючи поперек, усміхається до нас. Я дивлюсь на сестру. Усе йде так, як має йти. Головне – не заходити у диво-сад, не переступати поріг арки у плетиві кручених троянд, бо залишимось у тому саду до перших хуртовин. Як андерсенівська Герда. Жінка й не наполягає, просто передає через огорожу блідорожеві повнотілі півонії. Їхній аромат поєднується з важливою думкою, виплітається вузликом напам’ять, вкладаючись в основу дитячої життєвої філософії: коли йдеш на добре діло, зміцни його впевненістю у тому, що тобі ніщо не завадить – і твій план тобі вдасться, бо хтось чи щось долучиться до цього переконливого руху і допоможе тобі. Такі от жінки-чарівниці гукатимуть до тебе з-поза садових огорож, а хтось інший згодом недовірливо хитатиме головою: та що ти, мовляв, розказуєш, такого не буває.

Ми несемо додому квіти з вулиці Матейки та Гаркуші, ці назви звучать самодостатньо, без прив’язки до реальних осіб, і залишаються у спогадах сонячними плямками. Назви вулиць мого дитинства промовисті, як казкові адреси. Відкрита, Вільна, Затишна, Світла, Тиха, Ясна... Вони досі є у Франківську. Хоча наша вулиця могла бути ще й Флоксовою, через рисочку – Дадугіна-Флоксова. Тут у кожному подвір’ї, під кожним вікном погойдувалися ці рожеві квіти. Досконале вбрання для сірничків, варто було лиш встромити у квітку сірник. Флоксова балеринка у спідничці з п’яти пелюстків пасувала до олов’яного солдатика. Тих солдатиків було доста у кожній іграшковій крамниці, у кожного хлопця вдома. Маленький сусід по комунальній квартирі розкидав їх по коридору. Він був молодший від мене років на чотири, між нами була вікова прірва у півжиття.

Пані Марія, його мама, лагідно вмовляє сина: «Їж, коблику, їж…». Я чую звуки, що линуть з нашої спільної кухні з чотирма столами, чотирма полицями та чотирма тумбами до посуду та газовою плитою на чотири конфорки. «Їж, коблику, їж…» - повторює сусідка. У відповідь – невиразне бурмотіння, коблик комизиться, і я знаю, що зараз буде. Сценарій залишається незмінним, як епізод у фільмі, який дивишся знов і знов. Коблик рішуче відставляє від себе тарілку з чимось ненависним, розхлюпуючи її вміст. І потужний вибух струшує увесь спільний простір: «Пішов, паразите, в кімнату!!!» - оперним речитативом гуде пані Марія. Її голос чути до найвіддаленішої кімнати нашої комуналки, де живе сестра пані Марії - незаміжня Ганна. «Джама-а-а-а-айка!» - миттєво з-за зачинених дверей озивається дівоча кімната. «Джама-айка! – демонстративно реагує вона голосом Робертіно Лоретті. – Джама-айка!»… Заїжджена платівка щоразу заїдає в одному й тому самому місці, де Лоретті скоромовкою злітає майже на вершину музичного пассажу, але збивається, застрягає, і повторює, повторює, повторює одну й ту саму кумедну фразу. Аж поки Ганна легким рухом не допоможе голці подолати перешкоду.

Радіо на кухні працює постійно. З нього лунають бадьорі акорди ранкової зарядки у супроводі російською: «потянулись за рукой! – и достаточно!»; новини, що починаються з конструкції «йдучи назустріч побажанням трудящих», та концерти класичної музики. Діти вільно орієнтуються у популярній класиці, легко відрізняючи «Політ джмеля» від «Танцю з шаблями», а особливо музично стурбовані не плутаються навіть між ноктюрнами Шопена та прелюдіями Дебюссі.

Діти живуть на вулиці, у дворах, у безкінечних іграх, вигадують їх, складаючи правила та відшліфовуючи їх у щоденних вправляннях. Від телевізорів нас ганяють, бо дорослі впевнені, що телевізору треба давати відпочити. І дехто навіть затуляє екран гобеленом чи вишивкою, щоб він не псувався. Від чого? Від сонячного світла, мабуть. У нас був телевізор «Весна». Назва жовтими пластмасовими буквами під сірим екраном. Літера В з довгим хвостом, що підкреслює усе слово.

Щось там таке особливе відбувалося, на тій вулиці Дадугіна в Івано-Франківську, у місті, яке мої бабуся та дідо вперто називали іншим словом – Станіслав. Ми там жили кілька років, майже на початку цієї довжелезної вулиці, по «парній стороні», у старому двоповерховому будинку неподалік від міської лазні, куди ходили митися зі своїм тазиком, який банщиця називала шайкою. Вулиця починалась від книгарні на перетині з вулицею Чапаєва, тепер Січових Стрільців, і вела до виїзду з міста, де стояв танк на п’єдесталі. До дверей першої у моєму житті книгарні треба було підніматися сходами. У тій крамниці мама купила мені «Алісу у Країні Чудес», і ця книжка мала такий самий вплив на усе, що було далі, як перший поцілунок згодом. Івано-Франківськ мого дитинства та Дивокрай з «Аліси» досконало поєднувались, доповнюючи та перетворюючись один на одного. І увесь світ крутився навколо них. Навіть пісня з радіо голосом Юлії Пашковської не залишала сумнівів: якщо «хтось розсипав троянди червоні» - то на франківському, зрозуміло, вокзалі. Бо у Франківську і троянди вміють розмовляти, і перон з ліхтарями.