Поділитись


Дункан у нашому лісовому квартеті був третім...

… Дункан у нашому лісовому квартеті був третім, його влаштовувала золота середина між братами, він не дерся на перші позиції, але й не давав випхати себе на останню сходинку в ієрархії. Найбільшу прихильність до себе я відчував саме від Дункана, який вмів ревнувати. Від нього не раз перепадало і найслабшому Гаєві, що мостився поближче до мене, а часом - і сильнішому Куму. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, він міг, нехтуючи ієрархією, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з місця й кидався за кривдником навздогін. Вовчі емоції, як і людські, могли бути майже непомітними, а могли й виявлятися бурхливо-демонстративно.

Дрібні розбірки з будь-якого приводу нагадували ігри, але часом робилися жорстокими. Доводилося навіть втручатися й розганяти завзятих задирак, поціливши у них двома-трьома сосновими шишками.

… Коли півтора року тому я вперше побачив цю трійцю, вони були кумедними пухнастими клубками, пищали й тицялися мордочками у шиї одне одного. Вовченята осиротіли, втративши батьків в один день, в одну годину. Тіло великої сірої матері-вовчиці єгер знайшов неподалік вовчого лігва. Торкнувся палицею, аби переконатися, що хижачка не прикидається мертвою, хоча й на відстані кількох кроків було зрозуміло, що означає ця застигла, здерев’яніла, непорушність. Він розповів мені згодом, у день нашого знайомства, що знайшов її за слідами крові.

Самець вовчиці загинув від картечі, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було - звичайна облога, відстріл, що не суперечить закону. Чисельність хижака дозволено регулювати протягом усього року.

Потужний біг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорців, які тріпотіли на березневому вітрі. Кількадесят метрів уздовж пунктирної червоної лінії сіроманець подолав ніби й не торкаючись землі – так здавалося збоку – аж раптом змінив напрямок і у високому стрибку злетів над прапорцями.

Такої картини мисливець може не побачити за усе своє життя. Пересічний представник вовчого племені за прапорці не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колір, бо ж невідомо, чи звір розрізняє кольори. Яскраві плями потрібні людям з рушницями, для орієнтації на місцевості, а вовка лякає не колір, а поява чужих міток на його території. Які ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Ці прапорці для звіря – як стіна, як зачинені на надійний засув двері.

Щоправда, не для усіх. Сірого велетня не зупинила перешкода - він пішов на прапорці. Звук від дуплету мисливських рушниць розірвав тишу, відбився луною від гір.

Самець завищав несподівано високим фальцетом, який з переходом у кілька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливці підбігти до трофею, як на це передсмертне голосіння вискочив з корчів ще один вовк. Хтось в азарті перезарядив рушницю, прицілився. “Це вовчиця!” – спробував зупинити інший.

Але було пізно. Грянув постріл. Вовчиця смикнулася усім тілом, заскавучала, крутонулася дзигою на місці, відсахнулася зі стогоном назад, до лісу, низько припадаючи до землі й тягнучи провислий зад.
- Добивай!
Промах.
- Де вона?
Хотіли було переслідувати, але облишили, бо уся увага зосередилася на бездиханному лісовому гігантові.
Про всяк випадок - палицю у пащу, мотузки довкола носа у кілька петель, надійні кріплення біля сіро-чорних тонких губ, передні та задні лапи постягували докупи міцними вузлами.

У дорозі, поки їхали у позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розтулив повіки.

- Хлопці, та він живий, чортяка!

Звір обвів людей жовтими очима, і кожен побачив у його згасаючому моторошному погляді вищість та зневагу. Дикий сильний запах звіра тримав мисливських собак під сидіннями - принишкли біля ніг господарів, як миші під віником…

На металеву вагу вовка затягнули вже обважнілим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказівник 70, 80… “Став більше!”… Чоловіки розпалилися, взяли здобич у щільне кільце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, - вага показувала 92 кілограми! Таких великих самців нікому з них ще не доводилося брати…

Відправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пішов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма він подумав, що підранена вовчиця могла вже мати дітей – перші вовченята у цих місцях народжувалися від березня…

Єгер не помилився, знайшовши вовчицю мертвою за кілометр від місця загибелі вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квітневе небо. Неподалік було чути жалібне скавучання. Якби не це відчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якій троє малюків були приречені на смерть. Єгер забрав хижацьких сиріт з собою й розшукав візитку, яку залишили йому кілька місяців тому науковці. Вони проводили свої дослідження тут, у дикому гірському урочищі, за Добромилем на прикордонні з Польщею.

… Наступного дня завідувач кафедри, заступник керівника міжнародного проекту з вивчення поведінки тварин у природних парках сталого розвитку, повідомив на засіданні кафедри про дзвінок єгеря.

- Такої випадковості можна чекати роками – і не дочекатися, - сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очі ми називали свого шефа, і він про це знав . – Як ми можемо на це реагувати?.. Заплановані дослідження у тих місцях наразі закінчено… Доведеться віддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств під Львовом, і спостерігати за ними в умовах життя у вольєрі. Хоча… Усе ж як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутір та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом “Європейський вовк”… Для них це теж позаплановий хід. Запитують: які ваші пропозиції?.. А що казати? Які наші пропозиції?..
- Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити у гори по черзі, - оперативно озвався Кулик. – Члени групи змінювали б одне одного у режимі “пост здав – пост прийняв”, жили б там протягом тижня, отримували усе необхідне для роботи та підтримки життєдіяльності з кожним наступним учасником експерименту…
- Може бути, - погодився БеДе. – Цілком може бути. Добровольці є?

Добровольців не було.

- Мені завтра зуби пилятимуть, – повідомив Більчук, - готуватимуть порожнину рота під тотальне протезування. Я, на жаль, не зможу. І тягнути далі нема куди, запустив проблему, жувати нічим…
- Я теж – пас! – підтримав колегу Стефанишин. – Через сімейні обставини не можу. Ще на день-два вирватися – нехай уже. Але на тиждень, та ще й… з якою періодичністю? Мабуть, раз на місяць? Е, ні… Я не можу.

У БеДе помітно зіпсувався настрій – він нервово почухав помітну лисину, з’їхав долонею на обличчя, закінчивши енергійним потиранням лоба та носа.

- То що ж! – розвів він руками, глипнувши у мій бік. - Шкода! Але й проблем виникло б чимало, ще й невідомо, чи підтримали б це німці з поляками… Хоча, чорт забирай, шкода!

БеДе навіть невеличку промову видав. Він часом міг хвилин на п’ятнадцять зарядити банальний спіч про те, що усі добре знали й без нього. У Західній Європі вовків практично не залишилося, говорив він, тамтешні екологи хочуть завезти їх від нас і тримати чисельність хижаків під контролем - задля відновлення природоохоронного балансу. А у Західній Україні з вовками усе гаразд – і свої є, і чужинці навідуються із Польщі, з лісів та гір прикордоння. Хоча у нас тут свій інтерес до сіроманців. Мисливці змушені регулювати кількість хижаків, утримуючи їх чисельність у Львівській області на рівні 100-120 осіб. Тим часом мешканці віддалених сіл звинувачують сіроманців в усіх гріхах, дехто вимагає рішучих заходів: винищити їх під корінь. І знищують, отримуючи за одного вбитого вовка непогані гроші. Науковцям варто сказати своє аргументоване слово, яке спиралося б на практичні дослідження. Багато що дає участь наших представників у міжнародних проектах з вивчення Canis lupus – вовка звичайного - у природних умовах… Скажімо - у Республіці Комі…

Тут БеДе затримав погляд на моєму обличчі, намагаючись зустрітися зі мною поглядом.

…А у нас вдома, у голосі БеДе чулося розчарування, за якихось сто тридцять кілометрів від Львова, у дикому урочищі до цього ще руки не дійшли…

БеДе перевів подих. Стало чути, як перша весняна муха б’ється у шибку, шукаючи виходу.
- Давайте я почну, - сказав я, - а далі буде видно.

Рішення вже було прийнято, я зробив це одразу, заледве почувши новину, але дав собі трохи часу на обдумування деталей, поки висловлювалися інші та говорив БеДе. Ця несподівана пропозиція була подарунком долі особисто для мене. І нехай трохи поговорять, посперечаються, кому їхати і чи це нам потрібно – поїду я, погодившись на увесь термін, скільки б він не тривав.

Одне “але”. Я сам встановлюватиму умови проведення свого експерименту.

 Про дослідника вовків з роману та його прототипів тут:
  www.galynawdowychenko.com/news/2013-02-24/nimeckyj_brat_heroja_tamdevin.htm