Поділитись


Галина Вдовиченко. Маріупольський процес

Уривок 1

 Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?
Роману не подобається його позивний — який він Француз? А от же пристав як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, який позивний йому до вподоби, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась...
Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.
Корнет вже прийшов із таким позивним.
Саратов — бо росіянин, зі Саратова.
А Роман — Француз. Треба було випередити інших, щось собі вигадати — та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити з полона тікаючи. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд по ходу! Француз, аякже!
Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман — Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним! І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. “А ля гер ком а ля гер” — “на війні як на війні”. З якогось фільму, наче; чи не про трьох мушкетерів?.. Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а при певних обставинах невідь звідки вискакує.
Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим, як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить, вміти готувати! Ті самі продукти — суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! — жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.
Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? — не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крехчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до...
До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.
Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!
Лом замовк на півслові.
 Хто там? — Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, вздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.
У корчах шарудіння.
Хома довго не думає: висмикнув чеку — закинув туди гранату. Вибух, спалах — і тиша. Підхопив калаша й — у сутінки, перевірити. Нікого.
Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися — як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату — вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше якийсь рух, якась тінь. Що за мана?
 Пес, хлопці! — прогудів Лом. — Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?.. Ха! От, сучара!
Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі — і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома — він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.
Лом посунув вбік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.
Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно, та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.
Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.
Голос він так і не подав. Німий був…

Уривок 2

Знову у голові працює трансформаторна будка, знову рука тягнеться до паска, із зусиллям підносить свій тягар, тіло-муляж обривається, осідає у дорожню пилюку. Боляче. Ремінь різонув долоню розпеченим лезом. Та сама картина перед очима, аж вилиці стягує. Знову та сама. Він бачить її щоразу, мало не щоночі: бере Валіка під пахви і тягне. Чорний стовп диму. Вогонь. Дерево зі зрізаною верхівкою. Колесо котиться дорогою.

Шурхотить віттям нічний баргарон, під топчаном посопує Дік, час від часу жалібно скавучить. Діку сняться свої жахи.
Ввечері, щойно голова торкнеться матраца, Роман засинає. Серед ночі прокидається, бо знову бачив Валіка, говорив з ним. Або знову тягнув його тіло. Прокидався, приходив до тями, дивився перед собою на великі зорі, вони тут такі яскраві, зібрані у виразні сузір’я. Соляна доріжка Чумацького шляху, черпаки Великого та Малого возів, або ж Великої та Малої ведмедиць. Круглий ліхтар місяця. Те саме зараз бачать хлопці з батальйону, хто на варті. І мама. Вона стоїть біля вікна і думає про нього. У своїй улюбленій піжамі, у флісовому халаті, у капцях з котячими мордами…
Його вулиця, його будинок, його кімната — усе опинилося в іншій реальності, куди йому заблоковано вхід. Перед відправкою на схід — усередині червня — він зателефонував батькам і легковажним тоном повідомив: у таборі починається відповідальний етап підготовки, мобілки в усіх забирають, тому не хвилюйтеся даремно й не дзвоніть, я сам виходитиму на зв’язок… Він нічого не встиг, після учебки — під Маріуполь. А ще за кілька днів — ось така халепа. Отакий у нього вийшов бойовий шлях. Мобілка загубилася ще того дня; можливо, її забрали, він не пам’ятає. У будь-якому випадку “абонент поза зоною досяжності”. Та навіть якби була можливість зателефонувати батькам чи комусь з друзів, то що б він сказав? Привіт, я у полоні, як ви там?
Нема чого про це думати, ще кілька днів і його відпустять. Мозолі як камінь, і кожен день наближає його до волі. Справа рухається. Ще трошки.
Брат Ольги двічі сказав: працюй, служивий, коли закінчиш — ми тебе виміняємо на полоненого з того боку. Останній шар цементу викладеш — тоді й поговоримо.
Вдень робота, вночі думки.
Ніколи дотепер він так не розмірковував про себе самого: холодно й відсторонено, як тими зоряними ночами під шатром черешні-баргарона. Розбирав себе, наче зламану іграшку, розкладав на поличці, намагаючись поремонтувати.
От, скажімо, бійки. Їх майже не було у його житті, бо він до останнього аргументу намагався вирішити суперечки без кулаків. На відміну від молодшого брата — той раз у раз потрапляв у якісь халепи, з’ясовував стосунки до синців. Роман був інший. Бо для чого людині язик? Для чого голова? Чи не для того, щоб пояснювати, щоб знаходити порозуміння? Кулаками вимахувати багато розуму не треба.
Він по-справжньому ніколи й не бився, так щоб за власною ініціативою, та ще й з натхненням, і щоб у кров. Хіба якась шарпанина траплялася. Колись у шостому, може, класі, причіпливий Куско так його дістав, що він на перерві жбурнув його у траву, покотилися разом, міцно вхопившись один за другого. Романові вдалося вивільнити руку, він щосили викинув кулак вперед, в обличчя Кускові. Той охнув, розімкнув обійми. Крізь пальці з розбитого носа юшила кров. Куско заплакав, і від того в Романа одразу зникла злість, випарувалася, поступившись місцем жалю.
На війні він себе ніколи не уявляв. Комп’ютерні стрілялки, віртуальні “танчики” — це ж не війна. Час усіх правдивих воєн давно минув. А щоб якийсь збройний конфлікт спалахнув у його мирній країні, такій трохи сонній, вайлуватій і довірливій — ні, про таке він ніколи й подумати не міг. Хіба у нас є вороги, окрім внутрішніх? Окрім власної недалекоглядності та надмірної терплячості? Отакий був наївняк. Та й не він один.
В учебку до них приїжджав священик. Роман запитав його: як бути з заповіддю «не вбий»? Священик сказав: «Коли ворог прийшов у твій дім, не можна бути бездіяльним, треба захищатися». Треба захищатися, треба захищати своїх. Але він і цього не встиг. Три тижні у підготовчому таборі на полігоні і кілька днів у базовому таборі поблизу Маріуполя, тоді висунулися на північ — і ось він, полон, і раз по разу та сама картинка перед очима, варто лише стулити повіки: Валік, розірвана шматяна лялька, і голос-цвях, голос-молоток: “Давай, тягни”...
А наяву — зіпсута земля під гнилою підлогою, він довбеться із нею, стираючи руки у кров. Ще й ця дівчинка разом із ним. Відігнав від себе видиво: її обличчя, волосся, неправильні ямки від усмішки — геть! геть! Не хочу, вимучила мене.
Часом Ольга дивиться на нього теплим поглядом, щось запитує, усміхається, він від того втоми не чує, працює як заведений… А то раптом обдасть дошкульним холодом слів, і погляд відводить, уникає зустрічатися із ним очима. Не звертай уваги, каже він собі, що тобі до неї, до перепадів її настрою...
Ще кілька днів — і прощавай, біла хатко з синіми дверима й шибками, прощавай і ти, баргароне. Але охоплює часом розпач, не так до думок чіпляється, як до серця, смокче, витягує соки. Що йому до цієї дівчині, такої часом далекої-далекої, чужої-чужої? Хіба дівчат у Львові бракує?

Уривок 3


Одного дня під час перерви у роботі — озирнувся, нікого — Роман скинув гумові шлапаки, вхопився за нижню гілку баргарона, кілька разів переступив босими ступнями по стовбуру, підтягнувся на руках і видерся нагору, зупинившись на найзручнішій галузці. На цьому сидінні з підставкою для ніг його накрило відчуттям: він малий, вилазить на дерево, на таку саму черешню, а його шукають внизу, гукають: Ромку, де ти є? — Я тут, — відповідає не надто голосно. — Де? — не бачить його бабуся...
Легкий вітер зі сходу, полином настояний. Часом заносить ще й згарищем, далекий край неба запнутий сивою завісою імли, там щось куриться, а поблизу, за хатою — на сіножаті та на полі соняхів — сліди від недавнього обстрілу, виразні знаки війни. Якийсь птах кружляє, визирає згори поживу. Десь там, доволі далеко звідси, має бути базовий табір Романа: попереду шанці (більшість хлопців каже «окопи»), далі замасковані бліндажі, ще далі намети, є навіть вирита у землі, облаштована для зберігання продуктів комора…
Е-е, та тут цвинтар за дорогою, на узвишші, звідси його добре видно. По цей бік дороги, ближче до хати — балка, доволі глибокий яр, тягнеться за обрій, губиться у далеких хмарах, схожих на обриси високих гір. Справді, точнісінько гори на небокраї. Повітряні.
Легке шурхотіння. Маківка Ольги. Дівчина спритно вибирається деревом вгору, перехоплюючи гілки руками, спираючись на них босими ногами. Зупинилася на рівні з Романом, глянула в очі. “Ти мою гілку зайняв”. Отакої. Мало гілок навколо? Перебрався на іншу, трохи нижче, сперся боком до стовбура. Ольга спритно посіла його місце, видобула поміж листя запізнілу черешеньку, прив’ялену сонцем — ягоди вже відійшли.
 Видивлявся, куди тікатимеш? — з хитрим прищуром, закидаючи ягідку до рота.
 Думаю, у тому напрямку не схиблю, — підхопив він запропоновану забаву.
 І опинишся на Кам’яних Могилах... Тобі туди?
 На Кам’яних Могилах? — глянув на сільський цвинтар.
 Он там, — показала рукою правіше. — Далеко.
 Де хмари, як гори?
 Там колись гори й були, у два рази вищі за ваші Карпати.
Він не зрозумів: жартує? Які тут гори? Степ, ковила гуляють під вітром. І наче щось таке вдалині... якесь мерехтливе відсвічування... Ні, нічого, як не приглядався... мара у повітрі...
 Були гори, — каже вона впевнено, кісточка летить у нижні гілки, — а тепер лишилися брили... Їм близько двох мільярдів років. А ті гори, що були, мали до п’яти кілометрів заввишки. Уяви. Висота Говерли яка? Трохи більше двох тисяч метрів. А ці були удвічі вищі. Можеш не сумніватися, у мене «дванадцять» з географії.
 Все, — сказав він. — Я згадав. Заповідне урочище. Кам’яні Могили. Там граніт на поверхню виходить. Нам Лектор розповідав.
 Що за лектор?
 Науковець з Маріуполя, краєзнавець. На базі розповідав, просвіщав нас у вільний час. Боєць батальйону. А ти думала, усі ваші по цей бік?
 Нічого я не думала, — спокійно відповіла, не розсердилась.
 У нас багато хлопців звідси, — повторив Роман.
 То що там лектор? Що казав?
 ...що десь тут неподалік є Кам’яні Могили... Що це гранітний щит України, — Роман подав Ользі жменьку ягід, до яких вона б не дотягнулась.
 А мені баба Аня колись розповідала казку, — нога Ольги ледь не торкнулася ступні Романа, не торкнулася, однак вони обидва відчули якесь поколювання у повітрі, наче електричний розряд пробіг. Ольга відсмикнула ногу. — Наче Кам’яні Могили — це було таке королівство у горах, його зачарував злий карлик, відтоді ніхто не може знайти ключ проти його чарів.
— Ти була там?
 Була... Нас автобусом шкільним возили. Там волошки не такі як усюди.., — замовкла, відігнала якусь думку. — Як надумаєш тікати, то он у тому напрямку, — махнула рукою. — Бо там не ваші, — перевела руку вбік. І там не ваші.
Щось вона нині була геть інша. Чи то так дерево на людину впливає, повертає у дитинство… Робить особливо довірливим.
З висоти своєї гілки вона навіть показала йому мапу під баргароном. Він нічого у тій плямі витолоченої землі не побачив. Ти просто погано уявляєш собі карту України, — наполягала вона. — Хоча лінія трави справді трохи поїхала. Але ж глянь: хіба не нагадує песика з крилами? Ну таке песеня-пташеня, хіба ні?.. З мордою французького бульдога?.. Он же твій Львів! А там Донецьк, Луганськ, Маріуполь… Карту України знаєш, укр щасливий?
Він її виправив: укре. Бо звертання.
— А “укр” тобі нормально? — нарешті усміхнулася вона. — Це тебе не принижує?
Глянув своїми синіми очиськами:
— Мене принизити важко.