Поділитись


«Коли закінчиться війна – повернуться бажання, які нині завмерли...»


День,Kiev.ua
Людмила Таран

Незабаром побачить світ новий роман Галини Вдовиченко «Маріупольський процес»

Можливо, вона — «найкоролевіша» серед інших... Нещодавно у «Гранд Коронації слова-2015» (конкурс, що існує в рамках «Коронації слова» і в якому змагаються лауреати перших премій у чотирьох номінаціях) у номінації «Гранд романи» переміг її твір «Маріупольський процес», який вийде друком до «Форуму видавців» у Львові.

Галина Вдовиченко — львів’янка, авторка десяти книжок для дітей та дорослих. Без її новел не обходяться антології прози, що виходять останнім часом. Стильна, завжди привітна, винахідлива й природна з дітьми Галина знає про волонтерську роботу не тільки з чужих уст...

— У конкурсі «Гранд Коронація слова» ваш роман «Маріупольський процес» одержав найвищу нагороду. Де тримаєте «золоту» корону?

— У коробці, схожій на коробку до торта. (Усміхається.) І «почесну грамоту» теж сховала, додала до інших. Воно, як на мене, трошки кумедно виглядає, коли люди своїми сертифікатами та іншими здобутками прикрашають стіни. Мене ця «дитяча хвороба» обминула. Може, тому, що я й кабінету не маю.

— Якщо серйозно, то ви розповідали про відважного санінструктора, котрий перебуває в затяжній реабілітації після Дебальцевого і якому дали прочитати «коронований» не друкований ще роман. Хвилюєтеся, як його сприйме. Вже знаєте думку?

— Знаю, що почав читати. Він сам попросив, адже я нікого своїм писанням не завантажую. Мені, звісно, дуже важлива його думка. І загалом, і по деталях. Мала багато розмов із тими, хто воює на сході, я знаю, про що писала. Але от яку річ зауважила (вона не лише цієї війни стосується): іноді люди розповідають про одну й ту саму подію цілком по-різному, хоча кожен говорить щиро, не обманює. Як у відомій притчі про сліпців та слона. Один обмацує хвіст, інший хобот, ще інший ногу — і кожен має свою думку про те, що це за звір. Я свого слона обмацала серцем та інтуїцією, хоча й фактаж зібрала ого-го який: на десять романів чи нон-фікшн книжок вистачить.

— Ну тут уже й журналістська натура, певно, спрацювала! Існує упередження: мовляв, журналісти не можуть писати художніх творів, грішать публіцистичністю. Ваш приклад говорить про супротивне. Виняток із правила?

«Після Майдану, Криму, cходу я — оптимістка, але з доброю пам’яттю»


День
Людмила САЙКО


Письменниця і журналістка Галина Вдовиченко — про суспільно-політичну ситуацію в країні, російських колег і свою творчість

Книжки Галини Вдовиченко — зразок «найсвітлішої» сучасної прози. Досвідчена журналістка, вона дебютувала в літературі 2008 року. З того часу вийшло вісім книжок, а роман «Пів’яблука», перший тираж якого розійшовся за місяць, був перевиданий вдруге. Щоб зрозуміти, що забезпечує популярність книжкам цієї львівської письменниці, достатньо прочитати хоча б одну. Про те, що авторка «оптимістичної прози» думає про українське сьогодення та про потребу у вітчизняних післявоєнних Хемінгуеях і Ремарках Галина Вдовиченко розповіла у розмові з «Днем».

— Якщо звернутися до романів «Пів’яблука» та «Інші пів’яблука», ваші персонажі — цікаві, непересічні особистості. Що ви «вкладаєте» в них від себе? Редактор Галина списана з вас?

— Та, в принципі, й деякі риси шкарпеток списані з мене, і деякі вовчі звички (йдеться про персонажів книжок «Ліга непарних шкарпеток» і «Тамдевін». — Ред.) Автор завжди щось від себе затягує у свої тексти. Це неминуче. Він у своїх текстах більш відвертий, ніж у розмовах з друзями. Увесь як на долоні, навіть якщо пише далекі від реальності трилери чи романи жахів. Це наче плетиво з кількох пасом — одне від власного досвіду, інше від людей, ще інше — з уяви. «Гра на багатьох барабанчиках» — згадала свою улюблену Ольгу Токарчук...

— Чи варто читачам чекати на третю частину «Пів’яблука»? Ви плануєте продовжити цей роман?

— Мене дивує, коли читачі запитують про продовження. Воно ж, кажу, лише півроку як вийшло. Мабуть, доведеться написати згодом нову історію про чотирьох подруг, яким на той час буде років так по 60, а, може, й більше. А що? Я активних жінок пост-пост-бальзаківського віку, що живуть із цікавою жадібністю, нерідко зустрічаю. Одна з них нещодавно розказала мені про львівські висотні кав’ярні, з яких відкриваються панорами міста. Приходять з товаришками у такі місця, замовляють каву чи сік — і насолоджуються розмовами та краєвидом з висоти пташиного польоту. Отримують насолоду.

— Над чим зараз працюєте?

— Дві дитячі книжки вже у роботі — у «Видавництві Старого Лева». Одна для маленьких дітей — така собі книжка на сон, послухав і заснув. Гарантовано заснув, перевірено — сама коли вголос читаю, одразу спати хочеться. Друга книжка — про вуличних котів, які опиняються в оселі простодушної жіночки. Писала її ще у домайданний період, а потім кілька місяців взагалі не писалося. Нарешті сказала собі: досить, працюй! Ще й онук нагадував: «Закінчила, закінчила?» Зібралася й дописала — веселу історію про велике котяче товариство.

Люблю мати власну швидкість


Львівська газета
Ярина КОВАЛЬ


Розмова з Галиною Вдовиченко, письменницею та журналістом

«…і ніколи не вимовляти слів: «Я не маю часу». Бо щоразу, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова — і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри!» Просто в яблучко! Журналіст-культуролог й авторка низки популярних та відзначених нагородами романів, Галина Вдовиченко вже з першого абзацу своєї нової книги «Інші пів’яблука» (що цього разу побачила світ у «Клубі сімейного дозвілля») оцим попаданням у десятку відразу прив’язує до себе й спонукає іти разом з нею стежками доль її героїнь, які сьогодні років на п’ять старші, ніж тоді, коли ви познайомилися з ними вперше. Зрештою, не опираєшся, бо ця мандрівка має смак великої любові до людей і життя. А це — найважливіше.

— Галю, стосунки з часом у кожного складаються по-різному. І рухаємося ми в ньому по-різному. Яке слово стосовно цього руху в просторі домінує у Твоєму лексиконі?
Кожен має право на спокуту. І навіть тоді, коли здається, що нічого вже не виправиш, це виправлення можливе

— Однозначно «бігти». Якось піймала себе на тому, що майже не вживаю сьогодні вислів «я йду». Пос­тійно в шаленому ритмі, поспіху, у хвилюваннях не встигнути те, що повин­на. Тому, напевно, одне з моїх найбільших завдань перед собою — навчитися жити в гармонії з часом, встигати те, що хочу сама, а не те, до чого мене спонукають обставини. Бо іноді можна пропустити щось дуже важливе. А мені цього дуже не хотілося б.

Галина Вдовиченко: тепер рука не піднімається викидати непарні шкарпетки


сайт ВВС УКРАЇНА
Марта Шокало


Дитяча письменниця Галина Вдовиченко у цьогорічному конкурсі дитячої книги року ВВС представлена твором "Ліга непарних шкарпеток". Авторка розповідає, чому вона обрала таких несподіваних персонажів для книги і що з ними відбувається.
Галина Вдовиченко: Це історія про найпрозаїчніші речі – подерті розпаровані шкарпетки. І водночас це історія про єдність, про силу спільноти, про консолідацію… Про розуміння та вміння пробачати, і про великодушність маленької істоти.
 
ВВС Україна: Мене ваша книжка зацікавила з перших сторінок, бо у мене дитячі спогади теж якоюсь мірою пов’язані зі шкарпетками. Пригадую велику шухляду у старій шафі моєї бабусі, де постійно лежали розпаровані шкарпетки, і я любила в них ритися. Мені видавалося, що та шухляда сповнена таємниць. У вас напевно теж є якісь дитячі спогади про шкарпетки? Чому ви обрали такі незвичні персонажі для дитячої книжки?
Галина Вдовиченко: З дитячими спогадами у цьому сенсі начебто нічого не пов’язано. Але пам’ятаю той момент, коли в черзі почула, як одна жінка скаржиться іншій: де вони зникають

Галина Вдовиченко: «Коли книжка сама визріє і зрушиться з місця, її неможливо стримати…»



  Тетяна КОНЯЄВА
Сайт "Читомо"

Вона яскрава, творча і не боїться пробувати себе у несподіваних амплуа. Письменниця, журналістка, заступник головного редактора газети «Високий замок» Галина Вдовиченко розповіла «Читомо» про напружений графік, багатозадачність, «народження» книги, літературні вподобання та колекціонування рукавичок…


 

Галина Вдовиченко: «Маю блокнот, у який записую назви книжок – рекомендації людей, до думки яких прислухаюсь»


На питання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменниця Галина Вдовиченко.

- Що ви читали останнім часом? Ваші враження?

- Сола Беллоу «Подарунок від Гумбольдта». За читацьким задоволенням – на першому місці. Сильно написано. Там, до речі, згадується про те, що метою мистецтва є надихати, народжувати ідеї та мову. І я, за певною асоціацією, у той момент згадала про книжку, яку прочитала напередодні – «Хрустальну свиноферму» Михайла Бриниха. Бо, власне, у ній, як на мене, усі три компоненти присутні. Деякі речі у тексті завуальовані і викладені за методом листкового тіста, можна спожити верхній шар, а можна й усі розжувати – як кому вдасться. Цікаво, чи вкладав автор у назву твору саме те значення, яке мені ввижається? Але це, в принципі, не суттєво, бо це вже моє приватне читацьке сприйняття. Бриних – фантастичний лексичний маніпулятор, жонглер і провокатор. У романі чимало місць, сповнених віртуозним гумором, де кожне слово стоїть на своєму місці – і бринихівська мова там є єдино прийнятною. Але є й місцини, до яких найкраще пасувала б нормальна сучасна українська мова, не схрещена з російською. Усім героям з автором укупі весь час говорити «бринихом» – це вже іноді занадто. Принаймні я від письменника Михайла Бриниха у майбутньому чекала б твору, у якому можливості української мови викликали б таке ж захоплення, як мова-«бриних» у багатьох місцях його «шахматної» серії.

Галина Вдовиченко: «Щоб на шляху від школи додому кожному траплялася книгарня...»


— Чому, на Вашу думку, потрібно читати книжки нині, в епоху технічного прогрес­у?
— Іноді думаю: може, декому й не потрібно. Живуть же якось, прочитавши одну книжку на рік. Але частіше все ж уявляю, як така людина могла б змінитися завдяки звичці читати, думаю, які книжки могли б допомогти їй краще зрозуміти себе і людей, спробувати вибудувати досконаліші стосунки; можливо, відвернути її від деяких помилок.  В усі часи, й особливо в епоху технічного прогресу, людина потребує (навіть якщо цього не усвідомлює, як нестачі віта­мінів чи мікроелементів) сприйняття друко­ваного тексту, коли залишається із ним сам на сам. Окрім усього іншого, читанн­я — це одне з найбільших за­доволень.
— Чи достатньо, за Вашими спостереженнями, сьогодні читають молоді люди? Як варто заохочувати молодь до читання?
— Серед молоді трапляються такі книгомани, що це викликає захоплення. Вони так гаряче обговорюють свої враження від книжок, так легко пригадують імена, назви, цитати, що часом дихання перехоплює. Але трапляються і повні невігласи, які навіть на найвідоміші фрази з книжок не реагують, бо вперше їх чують, і певні, що без книжки проживуть не гірше, аніж із нею. Заохочувати молодь до читання, без сумніву, треба. Читати вголос найулюбленіші уривки, цитувати, залишати книжку розгорну­тою на помітному місці. Або навпаки, сказати жартома: «Ось цю книжку — не читати, чуєш? Тобі ще рано». У романі, який я зараз пишу, молод­а дівчина починає читати лише у вісімнадцятирічному віці — так скла­даються обставини — і читання, нарешті, стає для неї потребою... І від держави варто чекати потужного за­охочення. Щоб на шляху від школи додом­у кожному обов’язково траплялася книгарня...
— Що з прочитаного останнім часом особливо сподобалося або й вразило?
— Ольга Токарчук, усе, що вона пише. Її книжки — цілковито й абсолютно — «мої» як читача. Люблю її за те, що вона — чудовий оповідач, віртуоз застосування можливостей мови. Жодної банальності у її текстах. І завжди присутня ця незбагненна «гра на багатьох барабанчиках». Я отримую колосальне задоволення від її книжок, навіть якщо не завжди з нею погоджуюсь. Вона добре пише власне про письменника, його роботу та особливості сприйняття ним дійсності. Лише зараз прочитала відомий роман «Бойня номер п’ять» Курта Воннегута — у захваті від нього. Суха та стримана, і водночас щира й психологічно точно виписана проза. А ще дізналася, що російський письменник Венедикт Єрофеєв народився на Кольському півострові, і це викликало нову хвилю цікавості до нього. Знову перечит­ала його «Москва—Пєтушкі». І знову переконалась, як талановито написан­а ця поема у прозі, і то блискавично швидко — за якихось неповних два місяці.
— Які твори української класичної літератури та літератури сучасної Ви радили б неодмінно перечитати і чому?
— Хто дотепер не читав «Місто» Валер’яна Підмогильного — час заповнити цей пробіл. В. Домонтовича (Віктора Петрова) — хоча б «Доктор Серафікус». Обидва романи є у вільному доступі в інтерне­ті. І раджу просто взяти Шевченків «Сон», розгорнути і почати читати, як уперше: «У всякого своя доля і свій шлях широкий...», і здивуватися, наскільки ці слова актуальні.
 
Запитувала Марія МАТВІЄНКО
Джерело Літературна Україна  litukraina.kiev.ua

Письменниця Галина Вдовиченко: для мови «закон Колесніченка-Ківалова» – не закон


Джерело Главред

(ЧАТ)

«Оду політикові не писала б ніколи і за жодні гроші. Це ж такий гріх на себе взяти», – зазначила письменниця.
На сайті «Главред» відбувся чат із лауреатом І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2012» у номінації «Проза для дітей», письменницею Галиною Вдовиченко. Спілкуючись із читачами, вона розповіла, наскільки важко змагатися за перемогу в «Коронації слова», як їй вдається поєднувати журналістику та письменництво, чи потрібно і як вивчати російську літературу у школах, а також чому б розцінила як непристойну пропозицію податися в політику. Про «кінематографічні» книжки в сучасній українській літературі, якість журналістики, про «мовний парад» в Україні – читайте в стенограмі чату з Галиною Вдовиченко.


Галина Вдовиченко: «Зіштовхнувшись з дорослим світом, я зробила не так, як цей світ вимагав»


Спілкувалася Ірен Роздобудько, спеціально для «Друга Читача» http://vsiknygy.net.ua/interview/16261/

Прем’єра: смс-роман


Джерело: ЛітАкцент. За матеріалами «Буквоїда».

Галина ВДОВИЧЕНКО: «КОЖНА КНИЖКА — ЦЕ ЗВІЛЬНЕННЯ, І КОЖНА КНИЖКА — ЦЕ ВЧИНОК»


Автор: Ольга МАЙСТРЕНКО, "Літературна Україна"

Галина Вдовиченко: «Майбутнє в української літератури є, навіть якби державності не було» Надія Майна, Владислав Мусієнко (фото), «Гла


На сайті «Главред» відбувся чат із письменницею, лауреатом конкурсу «Коронація слова» Галиною Вдовиченко.

Галина Вдовиченко: Я читаю книжку тоді, коли виникає бажання взяти до рук саме цю книжку


Джерело: Буквоїд

Галина Вдовиченко: “Гармонія та самореалізація. У цих двох словах – уся повнота життя...”


Автор: Оксана Войтович, Львів. Джерело: «Час і події», номер 2010-52.

Галина Вдовиченко: «Хіба це можливо, всюди бути перфекціоністкою?»


Автор: Ірина Новоставська  Джерело: ГУЧНІ ІМЕНА

Успішна львівська письменниця Галина Вдовиченко — про журналістське, літературне, письменницьке, особисте і жіноче...


Інтерв'ю в "Україні молодій" (№ 022 за 05.02.2010)

Галина Вдовиченко: «У мене в хаті настінні годинники не мають стрілок...»


Автор: Анна ЛОБАНОВСЬКА. Джерело: «Українська літературна газета». №20(26) 01.10.2010

Галина Вдовиченко: «Щастя – це миттєвості відчуття гармонії між собою та світом»


Автор: Оксана Сиванич. Джерело: http://ksiencha.sumno.com/

«Письменник сам собі – і цензор, і критик, і Нацкоммораль»


4 лютого 2010 на «Буквоїді» відбувся чат із автором романів «Пів´яблука» і «Тамдевін» Галиною Вдовиченко.

Галина Вдовиченко: «Тамдевін» - це не таблетки, це три українських слова»


Інтерв'ю на блозі «Коронація слова» 18.07.09 сайту Сумно.ком
Автор: Марина Новікова

Галина Вдовиченко: «Я була письменницею із самого дитинства»


Інтерв'ю в червневому номері (2009) газети "Друг читача"
Розмовляла: Лілія Хомишинець

Галина Вдовиченко відсвяткувала день народження роману «Тамдевін». Аудіо


4 вересня у столичній книгарні «Є» видавництво «Нора-друк» та літературний конкурс «Коронація слова» влаштували день народження нового роману Галини Вдовиченко «Тамдевін».