Поділитись


Успішна львівська письменниця Галина Вдовиченко — про журналістське, літературне, письменницьке, особисте і жіноче...

Інтерв'ю в "Україні молодій" (№ 022 за 05.02.2010)
 
Можна припускати, що написати власний роман мріє як мінімум половина письменного людства планети, але лише одиниці знаходять у собі сили й мужність таки сісти і його написати. Львів’янка Галина Вдовиченко, маючи за плечима успішну журналістську кар’єру (і нині пані Галя — заступник головного редактора газети «Високий замок»), родину і задавнені мрії стати письменником, не побоялася побороти в собі гріх творчої нереалізації (термін письменниці) — написала роман і перемогла в конкурсі «Коронація слова». Щоправда, перемогла не одразу: її роман «Пів’яблука» завважило не журі конкурсу, а видавництво «Нора–друк» — так уперше було започатковано номінацію «Вибір видавців». А вже за місяць увесь наклад книжки, яку охрестили українською версією серіалу «Секс і місто», було розпродано, Вдовиченко назвали відкриттям року, а її книгу — читацьким бестселером. На минулорічному Форумі видавців Галина Вдовиченко презентувала вже другий роман «Тамдевін», доповнений авторською фотовиставкою «Гармонія без фотошопу» і, нарешті, першою премією на «Коронації слова».
 
Галина Вдовиченко переконана, що її робота як письменника полягає не лише в тому, щоб писати, але й презентувати. Зі своїми творами вона об’їздила вже майже всю Україну, де неодмінно захоплювала читачів своєю відкритістю, мудрістю, вишуканими рукавичками (Галина Вдовиченко захоплюється ще й дизайном одягу) і завжди відчутною в ній львівською затишністю.

Журналістське

— Пані Галю, ваша героїня–тезка в романі «Пів’яблука» працює в щоденній газеті, але потім, поборовши всі страхи і сумніви, починає видавати власний журнал. Вам не хотілося розпочати теж якийсь новий етап у своїй журналістській кар’єрі?
— Колись я започаткувала в газеті «Високий замок» авторську рубрику «Люди і речі». Відомі люди відкривалися мені з несподіваного боку, коли показували свої улюблені речі й розповідали, чим саме їм дорогі, скажімо, ця фотографія, ця книжка, прикраса, стара іграшка... Пам’ятаю, як композитор та диригент Микола Колесса, нині покійний, показував мені свої файки, які він курив навіть у столітньому віці; циліндр, який носив у Празі у 20–х роках; улюблену палицю, виточену з карпатської гілляки... Про кожну реліквію можна було писати оповідання... Але формат газети вимагав лише трохи тексту і кілька фото. Ця ж рубрика потребувала формату кольорового журналу, не подібного на жоден існуючий, — журналу для творчих людей, які виходять за рамки, самі творять своє життя, журналу для «людини, яка грається». Цю ідею мені судилося реалізувати в житті своєї героїні...
 
— Ваш улюблений журналістський жанр?
— Репортаж та інтерв’ю. Перший люблю за можливість помітити те, що мало хто помічає. Другий... за те саме...
 
— На ваш погляд, поєднання в одній людині журналістики і літератури шкідливе чи корисне?
— Журналістика пера не псує. Журналістика і література — різні речі, як ділова розмова по телефону і щира сповідь близькій людині. Той, хто одночасно працює в журналістиці і пише книжки «для душі», як правило, вміє викреслювати зайве і працювати динамічно. І у статтях, і у романах читачеві завжди помітні невиправдані повтори, алогізми, кострубаті фрази. Але і там, і там дух спирає від знахідок та відкриттів. Щоправда, вже не можу писати рецензії на книжки, хіба — читацькі враження. Про колег по цеху — або добре, або ніяк.

Літературне

— Яке з українських міст вам найбільше запам’яталося під час літературних мандрівок?
— Кожне по–своєму, бо кожне неповторне. Сприймаю ці міста та містечка перш за все через людей, з якими там знайомлюсь. Харків стоїть у цьому ряді осібно, він викликає відчуття симпатії, спорідненості, і сам по собі — як людина, яка подобається з першого погляду.
 
— Ваші книжки за останній місяць кілька разів дарувала друзям, яких відвідувала в лікарні. Від усіх почула одну оцінку: ці книжки лікують...
— Дякую вам за добрі слова, мені дуже приємно це чути. Тут відбувається така енергетична циркуляція взаємопідтримки: читач мені розказує історію про те, як йому книжка допомогла — і тим додає мені сили писати, скажімо, пізнього вечора, після роботи...
 
— Найприємніша для вас читацька оцінка?
— От зараз згадала про оцінку видавця — Елеонори Симонової (директор видавництва «Нора–Друк». — Авт.). Коли ми познайомились, вона мені розповіла, що, прочитавши «Пів’яблука», відчула енергетичний поштовх, бажання робити і пробувати щось нове — почала ходити пішки, купила на «Країні мрій» старовинну вишиту сорочку... А ось один з останніх відгуків — від директора харківського телеканалу Василя Третецького: «Я люблю свою дружину. Але прочитав «Тамдевін» — і відчув до неї ще більше ніжності й любові». Коли мені таке говорять чоловіки, на душі стає тепло–тепло...
— Ви колись сказали, що нині є величезна потреба в оптимістичній прозі... Але коли зважати на реалії нашого життя, чи є така проза правдивою?
— А оптимізм і є найправдивішим світосприйняттям. Усі живі створіння вміють радіти життю, але тільки людина, знаючи, що колись помре, здатна відчувати себе щасливою і вірити в майбутнє. Найсильніші аргументи за життя — наші радість, сміх, любов...
 
— Чи намагалися ви коли–небудь для себе збагнути, які письменники виробили вашу літературну специфіку, стиль?
— Дуже багато письменників певною мірою вплинули на мене, але тут йдеться перш за все про моє сприйняття планки, яку вони ставили для себе та для інших. Твори одних письменників читаю із захопленням, інших — зі співчуттям... Перші надихають тягнутися до самої себе, такої, якою можу бути, щоразу піднімаючи планку вище. Другі — теж учителі, і хороші вчителі, вони вчать за принципом «не треба так робити».
 
Письменницьке

— На Форумі видавців ви презентували свій роман «Тамдевін» разом із Галиною Пагутяк. Що поєднує двох львівських авторок?
— Ми сусідки, живемо на Сихові (район Львова), час від часу п’ємо каву на Галиній кухні у котячому товаристві, плануємо поїхати в її рідний Уріж, полазити печерами та пагорбами поблизу Миколаєва... Коли я Галю вперше побачила, це був такий рудий колючий їжачок, але чим більше з нею спілкуюся, тим більше переконуюсь, яке у неї добре серце. В цій жінці — унікальне поєднання повної незахищеності із впертою переконливою силою. Вона — один із найпомітніших сучасних письменників, без перебільшення — наше національне надбання. Вона із цього сміється, але, думаю, Галя сама про себе це знає. У нас є спільне захоплення — старовинне містечко Добромиль на українсько–польському прикордонні. Дивовижна місцевість біля нього потрапила у роман Галини «Слуга з Добромиля» і стала одним із героїв мого «Замку Гербуртів» («Тамдевін»)... Там, у замку, презентувала наші романи влада Старосамбірського району. Це їхня була ідея і їхнє виконання...
 
— Чи не здається вам інколи, що письменники–переможці «Коронації слова» — це як окреме літературне об’єднання в Україні?
— Хіба на перший погляд... Обставини нас зводять, відтак, складаються дружні стосунки. Але от назву зараз кілька переможців «Коронації слова» за десять років: Марія Матіос, Василь Шкляр, Михайло Бриних, Ірен Роздобудько, Олександр Жовна, Лариса Денисенко, Олександр Гаврош, Марина Гримич, Люко Дашвар, Андрій Кокотюха, Марина Мєднікова, Анна Багряна, Мирослава Литвин, Олексій Волков, Марина Соколян, Володимир Лис... І це ще далеко не всі, в компанії з якими вважаю за честь опинитись. Хіба це окреме літературне об’єднання?
 
— Чи погодитеся з думкою, що сучасна українська жіноча література тримається на трьох китах — Денисенко, Роздобудько, Вдовиченко?
— Нас набагато більше, хоч як нас називайте... А з Ларисою Денисенко та Ірен Роздобудько ми ще й близькі товаришки. Я їх люблю. Одного разу чоловік Ірен Ігор Жук (теж, до речі, з «Коронації», забула!) вимовив уголос те, що я відчувала до них — назвав нас посестрами. Неймовірно, як у нас часом збігаються, як у рідних душею людей, важливі життєві інтонації, відчуття, настрої, оцінки... Часом читаю щось Ларисине чи Іренчине — і окремі речення чи абзаци сприймаю так, ніби це я написала.
 
Особисте

— Вас не можна назвати корінною львів’янкою, а попри те, в обох ваших романів — львівський присмак...
— Це моє місто, ходжу його вулицями, розглядаю будинки — і кожного разу бачу щось нове. Саме на вулиці, в одну секунду, виникла ідея дитячої книжки — герої, сюжет, оформлення... Хочу її дописати цього року.
 
— Ви колись розповідали, що маєте хатинку в горах. Чи належите до тих письменників, яким треба усамітнюватися для творчості?
— Мені хоч би три години спокійні на день (без редакційного вулкану, без дзвінків та відвідувачів). Бо газетні матеріали пишу, як усі газетярі, — двері рип–рип, розмови, жарти, смикання, «Компанія така–то вітає, у нас сьогодні акція...». А роман можна писати, лише з головою занурившись у роботу. Наразі мрію про те, як чудово писалося б у горах...
 
— Це закономірно, що ви виростили дітей, а вже потім узялися за літературу?
— Жінки, які пишуть, маючи маленьких дітей та власноруч роблячи усю хатню роботу, — справжні герої України. Тому що це неможливо, а вони пишуть... У мене сталося саме так: діти виросли — і в мене почали народжуватись книжки.
 
— Як чоловік із дітьми реагують на ваші постійні літературні гастролі?
— Не постійні — час від часу, і то на день–два. Зараз тим, хто мене запрошує, відповідаю: почекайте трохи. Є час їздити і є час писати. Хоча одна книжка складається у мене саме у потягах, сподіваюсь завершити її цього року... Поки мені цікаві ці поїздки — їздитиму. Якщо набридне — припиню. А мої рідні наразі сприймають це з розумінням.
 
Жіноче

— Пані Галю, ви були гостем осіннього Тижня моди Lviv Fashion Week–2008, ваша героїня Ірина у романі «Пів’яблука» — дизайнер, помічала ваші сукні, змодельовані власноруч. Як почалося ваше захоплення дизайном одягу?
— Звідтоді на Львівському тижні моди кожного разу відчутна «книжкова нотка»: на весняному–2009 «група письменників» вийшла на подіум... Через півроку, на осінньому Тижні, ми з дизайнером Юлею Лехів виставили на аукціон авторський «книжковий» плед (там на аукціоні збирали гроші для хворих дітей), і за нього організатори отримали високу ціну... Я сама собі часом вдосконалюю куплений одяг або вигадую модель, створити яку допомагає фахівець. Сама колись шила і плела...
 
— На вашу думку, мода — це одноманітність чи все ж вишуканий смак?
— Приблизно так: це вже було, було, було, а це... як таке можна придумати? як можна так сміливо й несподівано поєднати? з таким ефектом?.. Модним може бути кожен за наявності можливостей та бажання. Стильним — тільки особистість, навіть якщо вона без грошей.
 
— Своїми романами ви довели, що ніколи не треба відкладати свої мрії на потім. Як ви тепер тримаєте себе в тонусі? Чи не відкладаєте на потім?
— Я зараз стала жадібною до часу: прикидаю — на це (побутові якісь справи, деякі спілкування) шкода витратити стільки часу, а на це — ні. У писанні нічого не хочу відкладати на потім, але воно само відкладається, стає в чергу, інакше писала б одночасно по кілька речей.
 
— Чи є в Галини Вдовиченко ще якісь нереалізовані мрії?
— Жінки в моїх книжках водять автомашини, дають їм імена. Мені часом сниться, як я на великій швидкості веду авто, тримаючи руки на кермі. Хочу це відчуття пережити насправді. Це лише одна з мрій. У мене їх багато — великих і маленьких.
 
— Ви як спеціаліст із тонкої жіночої психології можете сказати, що жінці потрібно для щастя?
— Гармонія та самореалізація. У цих двох словах — уся повнота життя — і жінки, і чоловіка.