Поділитись


Галина Вдовиченко: «У мене в хаті настінні годинники не мають стрілок...»

Автор: Анна ЛОБАНОВСЬКА. Джерело: «Українська літературна газета». №20(26) 01.10.2010 

Приємно читати якісну сучасну прозу з захоплюючим сюжетом, ще приємніше відкривати для себе щоразу нові і нові імена талановитих письменників.
Ми зустрілися з пані Галиною у Львові, в редакції «Високого Замку», де вона працює, але за день до того я побачила щойно надрукований роман пані Вдовиченко «Тамдевін» в руках однієї з працівниць арт-салону «Сливка» - я відчула, що сам час подає мені знак, з ким зараз слід зустрітися в першу чергу.

Звісно, ми могли поспілкуватися з пані Галиною і під час урочистої церемонії, яку влаштували на 10-річчя «Коронації слова», проте у рідному для письменника місті йому, певно, завжди затишніше, можна поставити багато-багато запитань, котрі за інших умов не встигаєш обміркувати…
 
Пані Галино, яке, на Ваш погляд, конкурс «Коронація слова» має значення для сучасного літературного процесу в Україні?
Думаю, конкурс «Коронація слова» за десять років свого існування переконливо продемонстрував, що участь у ньому – один з найкоротших шляхів виходу потенційної книжки до читача. Маю на увазі номінацію «романи». Достатньо кинути оком на імена переможців та лавреатів від 2000-го до 2010 року на сайті «Коронації», аби переконатися у тому, скільком цей конкурс дав квиток у літературний «вагон» і скільком допоміг підтвердити свій статус у літературному середовищі. Хоча розумію і тих, хто не приховує розчарування, бо не пройшов через сито вимог експертів та членів журі. Спрацьовує певною мірою момент везіння: пощастить чи не пощастить потрапити до рук добросовісного експерта чи експерта, який має прихильність до певного жанру. Хоча я не перебільшувала б цієї особливості. Адже бачила, як добросовісно працювало журі «по романах» на останньому, заключному етапі конкурсу. Входила до складу журі як минулорічний переможець. «Коронація слова» має ще таку особливість: буде надруковано твір чи ні – вирішуватимуть видавці, тому перемогти – ще не означає отримати гарантії на публікацію свого твору. І навпаки – твір може пройти непоміченим, однак після завершення конкурсу видавець береться його друкувати з поміткою «Вибір видавців». Це нововведення діє третій рік і теж є аргументом на користь того, що цей конкурс та його внутрішні системи не є чимось застиглим, він розвивається, вдосконалюється.

Чи відчували образу чи розчарування, коли роман «Пів`яблука» пройшов не поміченим «Коронацією»?
Навіть на думку не спадало ображатись (мене взагалі образити важко). Тим більше, що саме цей роман перший отримав спецвідзнаку «Вибір видавців» 2008 року, а минулого і цього року видавці вибрали для публікації вже не по одному роману з відкритих конкурсних фондів. Було у мене, щоправда, після першої невдалої спроби кілька днів чи тижнів певного настрою, щось з розряду «а чи не сховати цю писанину у шухляду подалі?». Тим більше тепер приємно, що вже майже два роки з виходу роману він тримається у топ-п’ятірці бестселерів видавництва «Нора-Друк». У мене стосунки із «Коронацією слова» за короткий проміжок часу хитнулися у діапазоні від розчарування «я не пройшла» – до перемоги у номінації «романи» 2009-го.

Які враження справив на Вас ювілейний 10-й конкурс «Коронації слова» цього року?
Була членом журі. І це був цікавий досвід. Я з тих, хто прислухається до чужої думки, але висновки робить, спираючись на власний досвід. Переконалася, як добросовісно члени журі обговорювали кожен роман, який увійшов до фінальної двадцятки. Три з половиною години визначалися з переможцями, шукали аргументи за і проти, підтверджували свої висновки цитатами з текстів, усе це, звичайно, справило враження. На правах спостерігачів за круглим суддівським столом перебували Тетяна та Юрій Логуші, вони, як я зрозуміла, дуже уважно ставляться до роботи журі. 

Може, потрібно, щоб в Україні було більше подібних конкурсів?
Думаю, не зашкодить. У нас є чимало літературних конкурсів, але тут саме той випадок, коли кількість має вплив на якість.

Чи насправді «Коронація слова» підштовхнула багатьох українських письменників на створення цікавих творів для масової літератури?
«Коронація» навряд чи підштовхує, як, зрештою, й існування будь-якого іншого конкурсу. Можна говорити про те, що конкурс швидше дає можливість бути поміченим та надрукованим.
Майже щороку «Коронація слова» відкриває нові імена жінок-письменниць: Алла Сєрова, Ірен Роздобудько, Марина Гримич, Люко Дашвар, Маріанна Маліна, Галина Вдовиченко…Як ви оцінюєте сучасну жіночу прозу? Мені розповідала поетеса Олеся Мудрак, коли ділилася враженнями від своєї творчої поїздки до Польщі, що поляки чітко поділяють сучасну літературу, зокрема поезію, на «чоловіче» та «жіноче» письмо. Чи бачите ви велику різницю в манерах оповіді, стилістиці, ритмо-побудові тексту поміж чоловіками та жінками-письменниками?
Перше, що зривається з язика: література не ділиться на жіночу та чоловічу, вона – загальнолюдська. Але часом, як читач, ловлю себе на думці: ось цей абзац письменниця написала суто по-жіночому, ніколи б чоловік так не написав, а цей твір, без жодного сумніву, писав чоловік, навіть якби на обкладинці стояло й три жіночих імені. Іноді бачу й протилежне: чоловік може бути більш чутливим, тонким та вразливим у своїх текстах, аніж жінка, натомість жінка-письменниця – по-чоловічому прямолінійною та брутальною. Залежить від особистості того, хто пише. Я мала цікавий експеримент цього року, коли перебувала у складі журі «Коронації слова» як минулорічний переможець і читала двадцять романів-фіналістів. І хоч що б там автори писали, хоч які б псевдо собі вигадували, а все-одно статева приналежність переконливо себе виявляла у більшості текстів.
З кожним роком усе більше жінок починають писати або виставляти на загал свої роботи. З цікавістю спостерігаю за цим процесом.

Чи може подібний розподіл вважатися серйозним аргументом для літературного критика? Відомо ж, що Зігмунд Фройд визначив істерію як в жінок, так само здебільшого і в чоловіків. А сентименталізм часто-густо зустрічається у чоловіків-письменників, наприклад, суто «жіноча» здебільшого за характером проза Еріха-Марія Ремарка…

Мені взагалі видається розмова у такій площині не надто продуктивною, бо ж завжди знайдуться аргументи «за» та «проти» розмежування літератури за статевою ознакою. Часом у жінки-письменниці виникає бажання побавитись у зміну орієнтації, і вона пише від імені чоловіка, а чоловік – від імені жінки, і часом ці експерименти справді дають цікавий ефект. Тому є чимало прикладів. Але чим такі трансформації відрізняються від бажання людини, що пише, розповісти певну історію від імені собаки, птаха чи віконної шиби? – Нічим. 

Якою має бути творча обстановка для вас?
Можу лише мріяти про вільну роботу вільного художника, тобто мати можливість не ходити щоденно на роботу. Адже мій робочий час у щоденній газеті – ненормований. Але моїм романам байдуже, чи маю я на них час. Їх ця проблема не стосується. Текст починає стукати, як наполегливий гість у двері. Ти певний час ходиш з ідеєю, персонажами, уривками діалогів, тримаючи це усе в голові і даючи можливість дозріти до певного стану. А тоді сідаєш і починаєш писати. Проблема вільного часу відходить на другий план. Ти все-одно знайдеш цей вільний час, навіть якщо його зовсім не маєш. 
А моїм робочим місцем дотепер була кухня. Цього літа облаштувала собі кабінет на балконі, пишу там. Але найкраще пишеться за Добромилем, у «Мусі» – я так називаю хату, яку купила три роки тому випадково, спонтанно, у місцині, де перед тим ніколи не була. І тепер «Муха», Добромиль, річка Вирва, гора Міговська Кичера, замок Гербуртів – одне з найулюбленіших місць на землі. 

Тобто дії роману «Тамдевін» не випадково відбуваються поблизу Добромиля?
Саме та гірська місцевість на українсько-польському кордоні і підштовхнула до написання роману. Від природи, простого життя простих людей, багатого тваринного світу усе і почалося.

Що такого містичного в цих місцях? Чи існують якісь легенди, пов’язані з ними насправді?
Там час тече по-іншому. У мене в хаті настінні годинники не мають стрілок – вони там не потрібні, там достатньо орієнтуватись не по годинниках, а по тому, чи встало сонце, чи відчуваєш голод… Там легко заблукати, бо «чіпляється блуд», але усі пригоди завжди закінчуються сміхом. Є там легенди сумні, є «страшні історії», а є дуже світлі, піднесені. Мені подобається та, у реальності якої може переконатися кожен: над замком Гербуртів завжди кружляють орли, в цих птахів, за легендою, перетворювалися усі чоловіки з роду Гербуртів. 

А вперше цікавість до Добромиля викликали у вас розповіді пані Галини Пагутяк?

Я з Галею Пагутяк познайомилась лише на початку 2009 року, хоча зараз мені самій дивно, таке враження, що ми були знайомі давно. Я тоді зробила із нею інтерв’ю, ми багато говорили про Добромиль, про її роман «Слуга з Добромиля», про селище Стара Сіль, де колись оселилися молдавські господарі, що тікали з Трансільванії, потомки графа Влада Цепеша (графа Дракули). І Галя дослідила, що одна з гілок її роду походить саме від цих потомків графа Дракули. Вона мені тоді про це сказала, додавши «Граф Дракула – мій родич. Але особливо тут нема чим пишатися». Ми з нею розповідали одна одній, хто що побачив і відкрив у тих місцях, і Галя показала мені фотографії «Вілли Анни» у Старій Солі. Я потім знайшла цей будинок і він згодом «опинився» у моєму романі. Там такі місця, що вони самі входять у романи. Шлях бравого вояки Швейка, до речі, проходить через Добромиль, Хирів, Скелівку, Стару Сіль… У Галі Пагутяк – своя історія, як вона потрапила у Добромиль, у мене – своя. Але саме особливе ставлення до тих місць і звело нас разом. Коли ми вперше говорили про Добромиль, замок Гербуртів, Лаврівський монастир, ми вже обидві любили ті місця, ніхто нікого не агітував.

Ви спеціально штудіювали літературу про повадки вовків, коли працювали над рукописом «Тамдевін», чи у вас є знайомі серед науковців, хто досліджує вовків?

Я не вибирала спеціально цю «тему». Так сталося. Мене настільки вразила зустріч з вовком, що саме з неї почав «проступати» цей роман, проступати немов з туману, чи з піску. Я поступово захопилася вовками, почала вивчати матеріали дослідників, але саме тих, хто вивчає поведінку вовків у природному середовищі, а не у вольєрах. Це були відомі науковці – Володимир Бологов з Росії, Яссон Бадрідзе з Грузії, а також аматори-диваки, такі як шотландець Шон Елліс. Консультувалася з головним мисливствознавцем Львівщини Михайлом Бурмасом, великим захисником вовків та живої природи. А на презентації роману в Києві я познайомилась з українською дослідницею вовків Мариною Шквирею. Вона, виявляється, вивчала вовків у Старосамбірському районі на Львівщині, тобто у тому регіоні, де розгортаються події роману «Тамдевін». Коли роман вже був написаний, мене запитав один з місцевих жителів, про що я написала, а тоді розповів таку історію. Місцеві хлопці вбили на полюванні вовчицю, і на подвір’я кожного з них, ніч у ніч, приходив вовк-самець. Він викрадав псів разом з ланцюгом або розривав їх перед хатою, а тоді на узвишші голосним виттям сповіщав про свою присутність - і тікав у гори. Він помстився кожному з учасників того полювання. Як він вирахував своїх боржників? На це запитання не могли відповісти навіть люди, які звикли жити поруч з вовками. 

А пам’ятаєте, що в романі Покальчука «Заборонені ігри» в останній частині важливу роль відіграє знайомство головного героя з вовком-перевертнем, котрий був мольфаром. Образ вовка важливий в галицькій міфології? З чим це може бути пов’язане?
Вовк є важлими персонажем не лише у галицькій міфології. Вовк – один з тотемів українського народу, образ вовка і в світовій міфології має потужні корені. Але в нас, у міфології козацтва, особливо помітно присутній стародавній культ воїна-вовка. Кожен, хто зацікавиться цим, натрапить на певні матеріали щодо аналогій у фольклорному образі козака-характерника та вовкулаки. Вовк та волхв (мольфар) – це майже одне слово. За кожною нібито казковою деталлю про особливі можливості козаків-характерників – реальна основа. Отаман Сірко, скажімо, за легендами, вмів перетворюватись на вовка. Малося на увазі входження у бойовий транс, коли можливості людини зростають неймовірно. Козаки-характерники вміли чаклувати та «обертатися вовком», але подібні легенди є не лише у нашому фольклорі, а й у середньовічних європейських легендах.

Чи є у Вас улюблені письменники?
Вони складають доволі довгий «плаваючий» список: когось відкриваю, хтось відходить на другий план. Але на перших позиціях сьогодні залишаються Маркес, Набоков, Леся Українка, Астрід Ліндгрен, Льюїс Керролл, Микола Хвильовий… З сучасників-співвітчизників теж до багатьох ставлюся з повагою та любов’ю, від Ліни Костенко до початківців з їхніми першими творами, за яким бачу великі можливості і подумки бажаю їм виправдати наші сподівання.

Країна, у якій Вам найбільше хотілося б жити, окрім України?
Мені тут добре, хоча часом і сумно, і соромно, і злість бере.

Чи не пишете сценарій для кінематографу?
Пишу. Не можу наразі сказати більше.

А чи не збирається хтось екранізувати Ваші романи?
Я взагалі дивуюся: куди дивляться режисери? Практично готові сценарії просяться до екранізації, а вони зволікають … А якщо серйозно, то все впирається у спільну та зрозумілу для всіх нас фінансову проблему. Я терпляча, дочекаюся.

Чи не маєте бажання видати ще книжку публіцистичних есеїв чи мемуарну прозу?
Щодо публіцистики – ні, не маю таких планів. Але час від часу відкриваю один файл на своєму ноутбуці і дещо туди записую; це щось схоже на щоденник, нотатки про літературу та життя, про зустрічі у дорозі, думки, записані у потягах, уривки почутих розмов... І ще одна цікава річ пишеться удвох, це листування з літературно обдарованою людиною, дуже близькою мені і зрозумілою, з багатьма спільними поглядами на найважливіші речі у житті, він ще й має дивовижне вроджене відчуття мови. Це повість чи роман у листах. І так виходить, що про цю людину знаю більше, аніж дехто з його найближчих друзів (і він – про мене), але навіть не знаю його прізвища і де він живе, бо насправді це не так уже й важливо. І зрозуміло, що ця «повість» ніколи не буде надрукована без дозволу цієї людини.

Як Ви вважаєте, чому в Україні бракує якісної літератури у жанрі «non-fiction»? У Москві, наприклад, роблять щороку окремий книжковий ярмарок «non-fiction», а чому у нас це не є цікавим для видавців?
Ви думаєте, наших видавців не цікавить нон-фікшн?.. Можливо, справа у якості? Хоча, справді, зараз подумала про те, що більшість мемуарної та іншого штибу «правдивої» літератури читаю не українською. Але це може свідчити про інше – про те, що у нас загалом не надто багато виходить новинок. У своїх робочих блокнотах на останніх сторінках записую книжки, які хочу прочитати найближчим часом. Зараз з цього розряду новинок записано: «Феномен доктора Хауса» Андрія Кокотюхи та Євгенії Захватової та новинки російських видавництв: Юрій Цивьян «На подступах к карпалистике. Движение и жест в литературе, искусстве и кино» і Стейси Шифф «Вера. (Миссис Владимир Набоков)». Думаю, найкращим критерієм для визначення, варто щось друкувати чи ні, залишається простий й дієвий: подобається це мені особисто – чи ні? Бо в нас нерідко спостерігається інше: ті, від кого залежить, що видати на широкий загал, самі читають та дивляться інше, аніж пропонують читачеві чи глядачеві.

Як Вам працюється зараз?
Пишу те і з такою швидкістю, як воно саме пишеться. Після третього роману майже три місяці нічого не могла писати. Але одного дня спала на думку ідея, далі – назва, а тоді – перше речення нового роману. Кілька днів тому почала його писати. Запитання «чому саме ця ідея?», «чому саме такі персонажі?» вже навіть не виникають, тут логіки немає, воно само собою починає формуватися. Треба лише відчути, що саме це і є зернятком майбутнього роману. Воно чіпляється за тебе, починає проростати і згодом настає момент, коли сідаєш за ноутбук і відкриваєш новий файл… Ось днями поїхала у свою «Муху», втекла з рідними від спеки та скаженого темпу життя, приїхали на два дні відпочити. Вранці, коли ще усі спали, я вийшла на подвір’я. У нас там над столом причеплено табличку «Ресторан Під Мухою», і от за тим столом написала несподівану, жартівливу, коротку казку. А тоді ще, і ще. До Львова поверталась з дванадцятьма маленькими історіями для дитячої книжки. Вони одна за другу чіплялися і тягнулися, як ланцюжок.

Про що Ваш новий роман?
Він має назву «Хто такий Ігор?». Цей роман про стосунки журналістки та ресторатора, про найважливіші речі у житті, і, перш за все, – про кохання, яке виламується з усіх рамок, про пам’ять крові, яку кожен з нас відчуває. До кінця року має вийти казкова повість «Мишкові миші» у видавництві «Грані-Т».

Наша довідка: Галина Вдовиченко народилася на Півночі Росії, на Кольському півострові. Закінчила філологічний факультет Львівського Національного університету ім. І. Франка, живе і працює у Львові. Має доньку і сина.
2008 року книготоргова мережа «Емпік» відзначила її дипломом «Дебют 2008» в номінації «Кращий автор», а в конкурсі на «Кращу українську книгу» журнал «Кореспондент» присудив їй другу премію.
В червні 2009 року Галина Вдовиченко отримала Першу премію в номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова – 2009» за роман «Замок Гербуртів», який побачив світ під назвою «Тамдевін».