Поділитись


Галина Вдовиченко: “Гармонія та самореалізація. У цих двох словах – уся повнота життя...”

Автор: Оксана Войтович, Львів. Джерело: «Час і події», номер 2010-52.
 
"Там, у найсвятішому місці Тибету, я зняв на відеокамеру дивний для європейця, заворожуючий хід пілігримів. Вони зосереджені на своєму русі, під час якого навіть необхідне стає зайвим. У довгому шкіряному фартусі, з цупкими надійними рукавицями-капцями на долонях. Раз-здіймають руки долонями докупи над головою. Два-руки на рівні підборіддя. Три-перед грудьми, де серце. Стають на коліна, спираються долонями об землю, лягають долілиць, витягуючи руки перед собою, піднімаються, роблять крок уперед. І знову усе спочатку: стулені долоні над головою, на рівні обличчя, біля серця... На коліна... Пілігрим просувається вперед лише так - ліг-встав-крок, ліг-встав-крок...Монотонний та усвідомлений рух.
Це триває місяцями, поки, поки він рухається навколо гори Кайлаш. Прямує до Будди, прямує до себе. Після такої подорожі пілігрим починає інакше дивитися на світ, людей та на свої проблеми..."

Галина Вдовиченко, "Тамдевін"

Цими словами успішна львівська журналістка підтвердила і своє життєве кредо. Зреалізувавши давню мрію - написати роман, вона написала їх уже декілька. Одним із них, що має назву "Тамдевін", Галина Вдовиченко перемогла в конкурсі "Коронація слова" і за короткий час опинилася на хвилі популярності. Про неї почали писати, шукати з нею зустрічей, дарувати друзям "Пів'яблука", обов'язково з автографом авторки. Її твори стали предметом дискусій у літературних колах Львова і не тільки...Письменниця переконана, що українську книжку треба популяризувати, розповсюджувати, презентувати. З цією метою вона об'їздила майже всю Україну.
Ми зустрілися в одній із затишних львівських кав'ярень. Ще кілька хвилин Галина розмовляла по телефону, а я спостерігала за нею збоку. Рідкісна в наш час делікатність, інтелігентність, проста вишуканість і вишукана простота, якийсь особливий шарм були у всьому: у манері говорити, запитувати, слухати, навіть мовчати. Від неї ішов спокій, впевненість, виваженість, сильна енергетика, спрямована виключно на позитив. Поступово я відчувала, що добре заряджені флюїди переходять і до мене, - і я вже у полоні харизми Галини Вдовиченко.Вона закінчувала розмову, а я піймала себе на думці: Галина пізнала і зрозуміла щось, чого не знаю я та й, мабуть, не знаєте і ви. Людина, одержима творчістю, перебуває одночасно в кількох паралельних світах і реаліях, проживає не тільки своє життя, а ще і життя своїх літературних героїв. І я зовсім не впевнена, чи вони відпускають її після того, коли поставлена остання крапка в текстовому матеріалі. Саме з цього і почалася наша розмова...
 
Чи легко розлучаєтеся зі своїми героями і чи мають вони прототипів у реальному житті?
Щойно остаточно відпускаєш роман на волю, як він починає жити своїм життям, незалежним від автора. Герої йдуть своєю дорогою, читач часом помічає в них щось для автора нове, а часом не помічає очевидного. Ні сіло ні впало, можу згадати про своїх героїв, подумати про них, як про реальних людей: скажімо, у Анни з Юрієм ("Тамдевін") дитина вже ходить... Але таке рідко трапляється. Була заскочена запитанням, коли почула його уперше: "Чи "Пів'яблука" матиме продовження?" Наразі мені нецікаво повертатись туди, де вже була. Але хтозна, може, колись захочу й сама дізнатись, що там далі сталося, у житті чотирьох львівських подруг.

Стовідсоткового прототипу, узятого з життя, жодного не було. Можу запозичити у реальної людини якусь рису характеру, відштовхнутись від події чи ситуації. А от зовнішність можу забрати у роман, як це було з візуальним прототипом Луїзи ("Пів'яблука"). Побачила у маршрутному таксі гарну жінку, доглянуту, з волоссям мідного відтінку. Найцікавішим у неї був погляд. Вона повернулася боком - і зробився помітним виступ над правою лопаткою. Я "сфотографувала" її усю - від маківки до елегантного взуття, саме такою (зрозуміла це за кілька секунд) буде моя Луїза, жінка, що має фізичну ваду, але ця особливість не впливає на її самооцінку.

Де зазвичай працюєте над своїми романами? І як виглядає ваша "творча лабораторія?"
Мій "кабінет" - це кухня, обідній стіл, що перетворюється на робочий. І усе, що мені потрібно у такі години - аби мене не відволікали. Звичайно, хотілося б для зручності мати порядний кабінет - щоб тримати поруч енциклопедії, словники та папери. Але за великим рахунком, можна писати і на кухні, це не має вирішального значення. Люблю писати у селі, за Добромилем, де я купила хатинку кілька років тому. Хатинка називається "Муха", вона тулиться до гори, неподалік тече річка Вирва. Люблю встати першою, вийти на подвір'я, поставити на стіл ноутбук - і працювати, відчуваючи, як поступово визріває ранок. Але таке можливе лише влітку.

Знаю, що ви впродовж двох років, з часу появи роману "Пів'яблука" побували в різних куточках України і проводили зустрічі з читачами. Яка мета таких поїздок?
Переважну більшість поїздок фінансує літературний конкурс "Коронація слова", який існує в Україні вже десять років. У 2009 році мій роман "Тамдевін" став переможем цього конкурсу у номінації "романи". Особливість "Коронації слова" полягає у тому, що це недержавний конкурс, його започаткував бізнесмен Юрій Логуш, який привіз з Америки ідею соціальної відповідальності бізнесу. Частину прибутків він віддає на функціонування цього конкурсу, оплату роботи експертів та членів журі (відомих літературознавців, видавців, письменників), виділяє кошти на премії переможцям і згодом підтримує літераторів у їхніх поїздках Україною. На зустрічах із читачами я розповідаю не лише про свої книжки, але й загалом про сучасну українську літературу, яка зараз бурхливо розвивається. Головне відкриття цих поїздок: книжки, написані українською мовою, читають і на Сході, і на Півдні, не кажучи вже про центральну Україну.

Колись ви завідували відділом культури у газеті "Високий замок", мали авторську рубрику "Люди і речі". У вас не було бажання "зробити", започаткувати свій журнал, назвавши його, скажімо, "Галина"?
Була така мрія. Дотепер маю блокнот, у якому записувала тоді ідеї, структуру журналу, розробку тем... Згодом я віддала свою мрію своїй героїні - журналістці Галині. На сторінках мого роману вона стала головним редактором журналу "Цікаво жити".

Ви ще і читач. Кого і що читаєте? Кого з сучасних українських письменників радили б прочитати?
З новинок 2010-го року - перш за все,- це "Ворошиловград" Сергія Жадана, "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Потонулі в снігах" Галини Пагутяк, "Століття Якова" Володимира Лиса, "Дрозофіла над томом Канта" Анатолія Дністрового, "Друже Лі Бо, брате Ду Фу" Олега Лишеги, "Роман юрби. Хроніка "безперспективної" вулиці" Валерія Шевчука, "Валет Валентина Другета" Сергія Федаки, "Львівська сага" Петра Яценка. У найближчих планах - придбати й прочитати найсвіжіші новинки: "БотакЄ" Тараса Прохаська та "Записки українського самашедшего" Ліни Костенко.

Відчуваєте, що підступає втома. Як відпочиваєте? Куди тікаєте від роботи?
Можу втекти у Карпати, до лісу, на Дністер... Люблю їздити Україною з друзями та рідними, відкривати для себе нові дивовижні місця - вже неіснуюче місто Червоногород, яке мало тисячолітню історію, поблизу села Ниркова на Тернопільщині, так звані базальтові стовпи на Рівненщині, озеро Світязь на Волині, долина нарцисів на Закарпатті, замки Львівщини та багато-багато інших неповторних місць. Українська земля настільки багата у цьому сенсі, що кінця-краю не видно тим маршрутам, і планів поїздок вистачило б не на одне життя.

Чи ви отримували пропозиції стосовно перекладу ваших творів на інші мови?
Нещодавно українські видавці побували у Норвегії, відвезли туди нові видання, мали зустрічі з фахівцями, і почули від них таке: українська література нам цікава, але немає фахових перекладачів на скандинавські мови, якби ж то спочатку перекласти ці книжки російською... Смішна ситуація. Але, як кажуть у Львові, все так не буде. Я, до речі, маю нагороду від фонду OpenUkraine - грант для перекладача роману "Тамдевін" будь-якою мовою світу. Але ж мало книжку перекласти, треба щоб якесь видавництво захотіло ту книжку видати.

Над чим працюєте сьогодні?
Пишу роман, який зараз мене більше мучить, аніж тішить, і це мені нагадує стосунки із живою істотою, стан закоханості із постійними з'ясовуваннями стосунків. Паралельно пишеться книжка-щоденник про зустрічі під час моїх поїздок, стосунки з письменниками, думки про літературу та писання. Недописані дитячі книжки терпляче чекають, коли зверну на них увагу. Часу бракує, бо ж зранку до вечора працюю у щоденній газеті "Високий Замок". Хотіла б прокинутися одного дня і відчути в собі здатність відновлюватися за чотири години сну. Боже, скільки б я тоді встигала!

У одному з інтерв'ю Ірен Роздобудько (знаю, що ви товаришуєте) сказала наступне: "Леся Вороніна - дитяча письменниця і радіожурналістка. Ми зідзвонюємося щоранку і завжди є про що говорити. Зазвичай це не просто "жіночі теревені про погоду". Якщо вона виїжджає до сестри в Польщу, стає незатишно".. Чи є у вас такі люди, без кого стає незатишно?
Окрім рідних, це мої подруги зі студентських часів і одна - зі шкільних. Зараз ми бачимось значно рідше, а колись це були стабільні "фіалки щосереди". Зідзвонюватися щоранку чи щовечора не виходить, але мені важливо знати, що вони живі й здорові, і що ми незабаром побачимось. У літературному середовищі близько потоваришувала з письменницями Ірен Роздобудько та Ларисою Денисенко. З письменницею Галиною Пагутяк (цього року вона отримала Шевченківську премію за роман "Слуга з Добромиля") ми живемо в одному районі Львова, на Сихові. Спілкуємось доволі часто, були разом на замку Гербуртів поблизу Добромиля, облазили скелі на місці зруйнованої столиці білих хорватів (поблизу містечка Миколаїв), обходили закутки рідного села Галини - Уріж, яке є героєм кількох її книжок. Галя жартома називає нас "волоцюгами".

Чи має Галина Вдовиченко нереалізовану мрію?
Одна з них - написати ті книжки, які вже сидять у мені зернятками.

За час спілкування з журналістами, читачами, шанувальниками вам довелося відповідати на безліч запитань. Чи існують речі, про які вас ніхто і ніколи не запитував, але ви хотіли б про це розповісти?
Мене ніхто ніколи не запитав: як вам не соромно не знати бодай п'ять мов світу?
Сучасна людина без знання мов - каліка. Хотіла б відновити англійську до пристойного рівня, вивчити німецьку, французьку, але де ж той час на усе взяти?

Відомо, що американці мають звичай свій державний прапор піднімати на флагштоку навіть на власному подвір'ї. Ваше ставлення до такої традиції?
Подобається вона мені. У нас так не прийнято. Натомість мій брат від 91-го року усюди возить із собою синьо-жовтий прапор, встановлює його де б не зупинявся. А я маю свій прапор - танцювала з ним на трибуні у Стамбулі, коли Руслана перемогла на "Євробаченні", і з того часу "прапор переможця" піднімається зі мною у зимові гори, де ми катаємось на гірських лижах, або тріпоче на подвір'ї біля "Мухи" чи на дачі батьків під Львовом.

Існує думка, що до одягу, речей, власного автомобіля треба ставитися так, ніби ти їх і не помічаєш. Що для вас мода? І що допомагає, підказує, як залишатися такою стильною, як ви є?
Від того моменту, як виходиш з дому, вже справді не варто себе весь час оглядати та обсмикувати. Але коли збираюсь на люди, люблю одягнутись неабияк, а продумано, знайти у власній шафі несподіване поєднання речей. Нерідко відчуваю, що саме незабаром буде актуальним, який фасон, яке поєднання кольорів. Але ціную в людині, в жінці, перш за все, не вперте намагання слідувати моді, а стильність, вміння поєднувати, робити акцент, відмовлятися від зайвого.

Що, на вашу думку, щастя?
Це миттєвості божественного відчуття гармонії між собою та світом. Вони не можуть траплятися надто часто.

Що ви побажаєте напередодні Нового року читачам тижневика "Час і Події"?
Оцих миттєвостей і бажаю!

Додому я поверталася уже вечірнім, по святковому освітленим містом. Після зустрічі з Галиною на душі було тепло, затишно, світло. Думала, добре, що є в нашому житті люди, після спілкування з якими хочеться не існувати, а жити: подорожувати, відвідувати театри, галереї, фотовиставки, хочеться купити книжку і читати!
Не один раз запитувала себе: який зміст люди вкладають у слово "популярність"? Що означає бути популярним? Впевнена, для одних - це відзнаки, державні нагороди, літературні вечори при вщент заповнених залах; для інших - великі тиражі, інтерв'ю, зустрічі з читачами; можливо, для когось - постійні "party і promotion", публікації у дорогих глянцевих журналах...
Не так давно на Форумі видавців у Львові я зустріла давню знайому дитинства. Одне з найперших до мене запитань було: "Слухай, а ти "Пів'яблука" читала? Де можна купити книжки Галини Вдовиченко? У нас на роботі одна книжка на всіх, передаємо з рук в руки, як у "старі, добрі часи"...Можливо, це і є популярність? Коли відкладаєш усі справи, читаєш до світанку, в буквальному розумінні слова не можеш "відірватися" від книжки, а потім ще кілька днів книжка тебе не відпускає...