Поділитись


Галина Вдовиченко: «Майбутнє в української літератури є, навіть якби державності не було» Надія Майна, Владислав Мусієнко (фото), «Гла

Надія Майна, Владислав Мусієнко (фото),
" Главред"
 
«Для дітей пишу з більшою відповідальністю. Якщо дитина відкладе мою книжку вбік, не дочитавши – це означатиме, що я буду причетна до рівня «малочитання» в країні», – вважає письменниця.
На сайті «Главред» відбувся чат із письменницею, лауреатом конкурсу «Коронація слова» Галиною Вдовиченко. Спілкуючись із читачами, вона розповіла, що потрібно для створення літературних шедеврів та чому мовне питання потрібно вирішувати без політиків. Крім того, письменниця поділилася враженнями від цьогорічного Форуму видавців у Львові та баченням майбутнього паперової книги.
Подаємо стенограму чату з Галиною Вдовиченко.
ніна: Пані Галино, ви постійно нова. Наприклад, на Форумі нова зачіска. Написали роман для дітей. Яких несподіванок ще чекати?
Галина Вдовиченко: Дозріваю до того, аби самій водити авто. Те, що для когось – звичайне вміння, для мене буде потужним кроком вперед, новими можливостями. Є й деякі літературні задуми. Головне – себе дивувати, самому собі бути цікавим.
ніна: Якщо б вас уночі підняли, то на яке б запитання ви відповіли моментально, без вагань?
Галина Вдовиченко: :))) Моментально – на жодне б не відповіла. Хіба сама себе запитала: «Де я?»
Бора: Коли Ви останній раз від душі сміялися?
Галина Вдовиченко: Та сьогодні вранці... Була смішна історія з котячим кормом та дитиною, яка не хотіла їсти кашу. Переповідати немає сенсу. Це треба було бачити.
neda_: Як Ви вважаєте, чи є майбутнє у паперової книги, чи скоро її витіснить її елетронний аналог? Чому?
Галина Вдовиченко: Ніколи не витіснить! Посуне – однозначно, але не знищить. Паперова книжка існуватиме завжди.
neda_: Які враження у Вас залишилися від цьогорічного Львівського Форуму? Чим передусім він для Вас був відмінним від попередніх?
Галина Вдовиченко: Я люблю Львівські Форуми, як і будь-які книжкові ярмарки в Україні. Враження такі: читачів усе більше, їхні торби усе важчі, чергі довші, повітря у Палаці мистецтв усе менше...
Не встигла побачити багато з того, що запланувала. Водночас відбувалося по кілька дуже цікавих акцій. З класних вражень: фотопроект Ростика Шпуня (не впевнена, що правильно називаю прізвище) «БОМЖ» з письменниками «у ролі» безпритульних, читання віршів Олександром Кабановим, розмова письменників та літературних критиків у ресторані «Сало» про просування української літератури у світі, вулиці, на яких усі вітаються, рука, втомлена від автографів... Багато-багато хороших вражень. Згодом пригадаю: що ж я про те й те не сказала, а пізно буде.
Annie: 1) Що вам, як письменнику, автору, дала участь у конкурсі «Коронація слова»? 2) Наскільки престижною для письменника є участь у цьому конкурсі? 3) Чи плануєте ще брати участь у конкурсі? 4) Яку літературну нагороду ви мрієте отримати?
Галина Вдовиченко: «Коронація слова» для мене залишиться доброю феєю. Вона дала мені шанс. Дала помітний старт, як Ірен Роздобудько, Ларисі Денисенко, багатьом іншим письменникам. Вона дала можливість підтвердити свій статус таким авторам, як Марія Матіос, Василь Шкляр... Серед її лауреатів опиняються такі різні літератори як, скажімо, Люко Дашвар та Михайло Бриних. Там є шанс для всіх. Але й момент випадковості та везіння теж присутній.
Чи братиму участь ще? За умовами конкурсу той, хто раз став переможцем у певній номінації, вже не має права брати участь знову. Тому мені залишається написати щось інше, не роман. Насправді – наразі нічого такого не планую. :)
Про яку премію мрію? Поганий той літературний солдат, який не мріє стати генералом :)))
Lusi: Пані Галино, чи багато у ваших творах біографічного?
Галина Вдовиченко: Є, звичайно. Але не надто багато. Висмикнеш якусь ниточку з власної історії – і починаєш плести тканину вже із зовсім іншими додатками. І виходить нова історія.
Нік: Що є запорукою успішного твору, на ваш погляд? Чи можна в Україні жити виключно письменництвом? Особисто Вам це вдається? Чи, окрім писання книжок, у Вас є інша основна робота?
Галина Вдовиченко: Запорука?.. Та можна говорити про певні речі, які впливатимуть на успіх твору – і все одно помилишся. Хіба мало романів, де усі складові присутні, і у необхідних дозах, і тема актуальна, і мова хороша, а на виході – не спрацьовує. Головне, як на мене, щоб вдалося написати на межі своїх можливостей. І тоді не важливо, довго писатимеш чи швидко, раз прочитаєш написане чи правитимеш кожну сторінку по сто разів, головне – щоб на той момент ти написав на межі своїх можливостей. І тоді через деякий час ти неодмінно зрозумієш: завтра я напишу краще.
Я вже могла б жити виключно зі своїх книжок. Але дуже скромно. :) Заощаджуючи на дрібницях. :) Я маю щоденну роботу – у газеті «Високий Замок». Знаю, що за рахунок лише своїх книжок в Україні живуть кілька письменників, та й ті підробляють журналістами, скажімо, ведуть колонки. Або мають гранти. Але ми рухаємось у правильному напрямку. Думаю, не доведеться довго чекати, аби ситуація відчутно змінилась. Треба лише деякі важливі речі запровадити на державному рівні.
booklia: Галино, доброго дня! В чому складність писання для дітей? Вам легше творити для дорослої чи дитячої аудиторії?
Галина Вдовиченко: Для дітей я особисто пишу з більшою відповідальністю. Якщо дитина відкладе мою книжку вбік, не дочитавши – це означатиме, що я буду причетна до рівня «малочитання» в країні. Той, хто до 18 років не полюбив книжки, для кого читання не стало потребою – навряд чи почне читати пізніше.
Тім: Як самі думаєте, наскільки створені вами сюжети наближені до реального життя, чи вони є такими собі казками для дорослих, де йдеться про щось відірване від реальності?
Галина Вдовиченко: У моїх книжках – така реальність, якою я її бачу. Можливо, й казкова у чомусь. Але в житті казковості більше.
ніна: Психологи вважають, що книги – це незавершені справи, те, що мучить людину, гуде в голові. Після написання книги людина звільняється від тягару. А як гадаєте ви?
Галина Вдовиченко: Для мене ненаписана книжка – не тягар. Скоріше – усвідомлена необхідність. Я знаю, що маю її написати, що вона вже існує, а я її чи то викопую з піску, чи то вона з повітря проступає переді мною у деталях, а моє діло – допомогти їй реалізуватися, ожити. А тоді, коли її дописую, справді відчуваю неймовірне піднесення. Моя Бора у новому романі, наприклад, танцює фламенко, коли ставить крапку у своєму романі.
drug: Пані Галино, у чому секрет Вашої жіночності та чарівності?
Галина Вдовиченко: Про жіночність. Тут головне ніколи не тримати у собі образи, не бути злопам’ятною людиною. Це дуже важливо. А ще я живу так само, як у 27 років, роблю те саме, ні в чому себе не обмежуючи, і не люблю, коли мої однолітки кажуть: «У нашому віці...»
Питання_: Шановна пані Галино, як вважаєте, чи є майбутнє в української літератури? Яке? Що варто робити, або зробити її більш популярною хоча б у межах нашої країни? Адже все одно більшість надає перевагу російським і закордонним авторам...
Галина Вдовиченко: Звичайно, майбутнє в української літератури є, навіть якби й державності (тьху-тьху) не було. Поки мова жива – житиме й література. А підтримати її – справа держави. Нам потрібна сучасна, цивілізована мережа книгарень. Щоб читачі з віддалених сіл та містечок мали б такий самий доступ до книжкових полиць, як і кияни з львів’янами, скажімо. Ну і ще важливо, аби українські письменники писали добре, щоб наші книжки шукали, читали, передавали їх з рук у руки, зачитували до дір. :)
Питання_: І ще цікавить Ваша думка з приводу того, якими Ви бачите шляхи розв’язання мовного питання в України? Чи є воно взагалі, це мовне питання? Чи проблема створюється штучно? Наперед дякую за відповіді.
Галина Вдовиченко: Мовне питання. Політикам, з їхнім дубовим підходом до усього делікатного – заборонити говорити на цю тему. Ми без них це питання вирішимо. Поступово, без істерик та педалювання, прислухаючись до думки розумних, відповідальних за свої слова людей.
Стела: Прочитала на сайті «Клубу сімейного дозвілля», що Ви лауреат премії «Коронація слова – 2011» за роман «Бора», а на сайті конкурсу про це ні слова. Так була премія, чи ні? (І чому книжки немає досі у них в інтернет-магазині в продажу?)
Галина Вдовиченко: Чому досі немає «Бори» в інтернет-крамниці – не знаю, треба видавців запитати. А щодо позначки на обкладинці про лауреатство, то я була проти. Моя думка була така: це збиватиме читача з пантелику. Він вирішить, що саме цей роман – лауреат «Коронації», але мені сказали, що лауреатство – це орден на усе життя. Варто було все ж таки цей орден сховати під обкладинку, якщо вже була така необхідність.
Annuschka: Галино, що послужило для вас поштовхом до усвідомлення необхідності писати книжки? Це були якісь конкретні причини або події, чи набралася критична маса досвіду, котру треба було передати текстами?
Галина Вдовиченко: Дозріла. Усе зійшлося в одній точці, і почала писати. Зараз так багато хочу сказати, так багато написати, що почала, як ніколи дотепер, шанувати час, кожну годину. Якась фобія розвинулась: шкода на це часу, не шкода...
markes: У Вас слишком «неровный» уровень текстов: от классного «Тамдевин» до «проходного» «Хто такий Игорь?». Сейчас купил «Бора» на котором написано «гран-при Коронация слова». Ваше мнение – это будет самый сильный роман?
Галина Вдовиченко: Чесно – не знаю. «Бора» мені зараз найдорожча, найближча. Романи народжуються, як діти, зі своїм кольором очей, зі своїм характером. Мені вони рідні, а читач вибирає, немов приглядається до чужої людини: своя чи не своя. Хочу, щоб більше читачів пізнали у моїх книхках «свої».
Анничка: Радісні й теплі вітання з Івано-Франківська! Галю, які мають бути передумови створення літературних шедеврів? Чи в Україні, на ваш погляд, літературі на часі є вихід на якісно вищий рівень творчості в порівнянні з культурним середовищем інших європейських країн?
Галина Вдовиченко: Для створення літературних шедеврів жодних передумов не треба. Цей процес не залежить від загальної атмосфери, від політичної обстановки та інших речей. Людина, якій є що сказати, обов’язково це зробить. І частіше навіть не «завдяки» чомусь, а «всупереч».
А от держава могла б допомогти просувати готовий продукт – українську літературу – у світі. Створити інститут підтримки перекладів, скажімо. Те саме могли б робити і олігархи. Звести собі такий пам’ятник нерукотворний, подивитись трошки вперед і вище. Бо зараз яка ситуація? У світі й готові спробувати сучасну україномовну літературу перекладати, але бажано після того, як її перекладуть російською... Немає таких фахівців, знавців двох мов, аби з української на китайську, скажімо, адекватно перекладати. (Є окремі виключення з правил, усім відомі, але я зараз не про них, а про масові переклади). А в світі все більше молодих людей, родини яких свого часу виїхали за кордон з України. Для цих молодих українська та інша мова – однаково рідні й вживані. Ось їм би і братися за переклади, у них ця справа пішла б. Тут би Україна їх і заохотила: перекладайте, ось вам грант на переклад, ми вас підтримаємо. Чимало країн саме так і роблять. Нам залишається до цього дожити.
Люда: Ви стали відомою письменницею завдяки співпраці з видавництвом «Нора друк», а новий роман вийшов в «Книжковому клубі сімейного дозвілля». Чому змінили? Більше платять?
Галина Вдовиченко: Я поважаю і видавництво «Нора-Друк», і «Клуб сімейного дозвілля». І в одних, і в других є майбутнє. Цього року у мене почалася співпраця з «Гранями-Т» та «Фоліо». Це нормальна практика співпраці з різними видавництвами. Усім видавництвам бажаю вистояти та зміцнитися. Що більше поруч сильних гравців – тим сильніша команда. Це стосується і письменників, і видавців, і книгорозповсюджувачів.
Довідка про гостю «Главреду». Галина Вдовиченко народилась у 1959 році на Кольському півострові за Полярним колом, у сім’ї військового. У дитинстві разом із родиною часто переїжджала з місця на місце. Навчалась у школах Івано-Франківська, Надвірної, Рави-Руської, Москви, постійно бувала у бабусі з дідом у селі Отинія Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині батька.
Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Є заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок» (Львів). Має доньку та сина.
Серед захоплень – гірські лижі, дизайн одягу та інтер’єрів,  колекціонування вечірніх торбинок та рукавичок... 
У вересні 2008 року у видавництві «Нора-Друк» вийшов дебютний роман Галини Вдовиченко «Пів’яблука», який став лідером продажів на стенді видавництва під час роботи Львівського Форуму видавців. Книжка отримала першу спеціальну відзнаку конкурсу «Коронація слова» – «Вибір видавців».  Перший тираж книжки розійшовся протягом місяця. Того ж року книготоргова мережа ЕМПІК відзначила автора роману дипломом «Дебют 2008 року» у номінації «Кращий автор». У червні 2009 року роман «Пів’яблука» посів друге місце на конкурсі «Найкраща українська книга-2009» за версією читачів та журі тижневика «Кореспондент».
Другий роман Галини Вдовиченко «Замок Гербуртів» отримав першу премію у номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова-2009», вийшов у світ під назвою «Замок Гербуртів» у видавництві «Нора-Друк». Лише на Львівському Форумі видавців-2009 було продано 985 примірників роману «Тамдевін».
У 2010 році вийшов роман «Хто такий Ігор?» («Нора-Друк»). Спеціальна відзнака «Гранд-Коронація слова».
Весною 2011 року у видавництві «Грані-Т» (спільно з «АДЕФ-Україна») вийшла перша книжка Галини Вдовиченко для дітей – казкова повість «Мишкові Миші» з ілюстраціями Анни Сарвіри.  На Міжнародному дитячому фестивалі у Львові (травень 2011 року) книжка перемогла у номінації «Оригінально оформлене та проілюстроване видання» і отримала відзнаку «Книжкового Левеня». У національному конкурсі «Краща книга України» (засновник – Держкомтелерадіо України) у 2011 році «Мишкові Миші» посіли друге місце у номінації «Світ дитинства» та третє місце у номінації «Мистецтво друку».
У вересні 2011 року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшов черговий роман Галини Вдовиченко – «Бора».
 

З архівом попередніх чатів «Главреду» ви можете ознайомитися, перейшовши за посиланням.