Поділитись


Галина ВДОВИЧЕНКО: «КОЖНА КНИЖКА — ЦЕ ЗВІЛЬНЕННЯ, І КОЖНА КНИЖКА — ЦЕ ВЧИНОК»

Автор: Ольга МАЙСТРЕНКО, "Літературна Україна"

Галина Вдовиченко — письменниця, редактор, автор книжок «Пів’яблука», «Тамдевін», «Хто такий Ігор?», казкової повісті «Мишкові миші».
Із нагоди виходу її нової книжки «Бора» ми (газета "Літературна Україна") поспілкувалися з авторкою. Письменниця постійно перебуває у вирі ідей та задумів, знаходить час не тільки для роботи та сім’ї, а й веде громадську діяльність. Говорили з авторкою про книжки, літературу, подорожі, і, звісно, про життя.
— Пані Галино, як довго Ви йшли до письменництва? Чи робили раніше проби пера?
— Чотири повних цикли по дванадцять років минули, поки я дебютувала у літературі. Дозріла, як та зимова вишня. І тепер ледве встигаю писати — маю багато ідей. Я писала завжди, про це свідчать стоси грубих зошитів на горищі батьківського помешкання. Але аби довести бодай щось до пуття, оформити певним чином, розвинути у повноцінні тексти, мені завжди чогось бракувало. Перш за все — часу. Аж поки не прийшов момент розуміння: візьми усе, що тобі потрібно для написання своїх книжок сама, у тому числі й час.
— Що Вас надихає?
— Випадкова зустріч, несподівана думка, вражаючі слова, нове захоплення — усе, що відбувається довкола. Дещо з цього мене лише підживлює, а дещо б’є блискавкою, чіпляється реп’яхом за думки та почуття так, що вже не відчепиться, доки не напишу оповідання, повість чи роман. Тому кожна книжка — це звільнення, і кожна книжка — це вчинок.
— Ваш останній роман — «Бора» — «осіннє дитя». Чи впливають на Вашу творчість пори року? 
— Найменше чомусь пишеться влітку. Це період нагулювання-накопичування думок та задумів, формування кістяка майбутньої книжки. А осінь підштовхує до письмового столу, нагадує про те, що годі гаяти час. Хоч я пишу завжди — як не подумки, то в записниках і на клаптиках паперу, як не на папері — то за комп’ютером. Але найкраще мені пишеться таки восени. Хоча те, що події романів «Бора» і «Тамдевін» відбуваються у жовтні, — скоріше випадковість.
— Повертаючись до роману «Бора», хочу запитати ось про що: як довго Ви носили в собі ідею його написання? Що, власне, стало поштовхом до втілення задуму? Які відкриття Ви зробили, написавши нову книжку?
— Ідея роману виникла разом з іменем головної героїні — Бора. І одночасно з початком книжки: невідомий благодійник подарував Борі старовинний будинок у Львові. І сюжет роману почав розкручуватись кіноплівкою перед очима.
Тим часом я зацікавилась життям спільноти взаємодопомоги «Оселя», спільним домом колишніх безпритульних, алкоголіків та наркоманів. Я дивувалась безмежним можливостям людини, котра здатна піднятись із самого дна і почати усе спочатку. Писала про них як журналіст до газети «Високий Замок». І кожного разу поверталася з Винників, де розташовано будинок «Оселі», у світлому, піднесеному настрої. А коли дописувала роман, натрапила на книжку про засновника руху «Емаус» абата П’єра з Франції, і здивувалась, наскільки подібні моє та його світосприйняття.
І от виходить роман «Бора» — і мешканці «Оселі» запрошують мене їхати з ними до Франції, в одну зі спільнот «Емаус». Там я ще більше переконуюсь у тому, що нічого випадкового немає. У «Борі» виявила себе ідея взаємної підтримки, хоча головна тема роману — кохання, стосунки між різними людьми, які волею випадку опинилися під одним дахом.
— Що Ви можете сказати про свою творчість на цьому етапі? Що Ви вже знайшли і чого ще намагаєтесь досягти?
— Я зараз маю стільки ідей, що мені бракувало б і дуже довгого життя на їх реалізацію. Нерідко стримую себе, не даю розвинутись якомусь задуму, подумки кажу: почекай, не зараз, згодом. Якби могла зараз писати за трьох, то всім трьом не бракувало б ідей, фантазії та посидючості.
— На яку оцінку, на Вашу думку, претендує сучасний український книжковий ринок? Над якими недоліками потрібно попрацювати вітчизняному видавцеві?
— Сучасному авторові та сучасному видавцеві треба орієнтуватись на вже напрацьовані у цивілізованому світі орієнтири і не намагатися винайти велосипед там, де він вже існує. У сучасному світі вже все є: стандартні угоди між видавцем та автором, зафіксовані у конкретних формах та цифрах очікування одне від одного, численні «якщо… то…» на всі випадки життя. Ми перебуваємо на початку цивілізованого шляху до нормального книжкового ринку. Адже саме у книговидавничій галузі все мало би відбуватися за правилами.
— Яке місце, на Ваш погляд, посідає українська книжка у світовому літературному надбанні?
— Якщо йдеться про сучасну українську літературу, то для того, щоб об’єктивно відповісти на це запитання, варто було б побачити українську книжку у рівних умовах з іншими європейськими. Бо наразі можна лише гіпотетично розмірковувати: що було б, якби…
Практично всі європейські держави більшою чи меншою мірою дбають про те, аби представляти країну через літературу. Це як акцентувати на успіхах країни у спорті чи кіно, бо таким є найкоротший шлях до створення позитивного іміджу держави. Але в нас керівники найвищого рівня цього не розуміють, а державні структури нічого не роблять, щоби допомогти нашій літературі бути перекладеною іншими мовами. Немає спеціальних інституцій, центрів та фондів, подібних до Інституту Гете, Французького центру, Польського інституту й інших.
— У контексті теми літератури світового масштабу виникає таке запитання: коли, нарешті, Україна отримає Нобелівську премію в галузі літератури? І чи взагалі це реально?
— Коли держава буде настільки ж активно заохочувати переклади з української іншими мовами світу, як це робиться в усіх розвинених державах. І тоді, коли Україна хоча б почне висувати своїх претендентів на отримання Нобелівки.
— Що спільного й відмінного між українською літературою двохсотлітньої давності й літературою сучасності? Які нові імена, книжки в українській літературі Ви відкрили для себе останнім часом?
— Між літературою сьогодення та двохсотлітньої давності — такі самі відмінності, як між людиною, що живе в Україні 2011 року та тією людиною, що жила в Україні 1811-го. Того року була закрита Києво-Могилянська академія. А кількома роками раніше у Петербурзі вийшов «Порівняльний словник усіх мов», де українська мова визначалася як російська, спотворена польською... До всього цього ми вже ніколи не повернемося. Зараз спостерігається цікава оптимістична тенденція — українською пишуть навіть ті, хто навчався у російських школах і лише з роками усвідомив, якого насправді роду-племені. А у ті давні часи чимало українських письменників писали російською і згодом увійшли в її золотий фонд.
Я радію кожній талановитій книжці. З-поміж останніх — «Сни Юлії і Германа» Галини Пагутяк, «Дерево Бодхі» Петра Яценка, «БотакЄ» Тараса Прохаська, «Ворошиловград» Сергія Жадана… Насправді, багато хороших книжок виходить. У сучасній українській літературі є що почитати.
— Над якими творами зараз працюєте? Скільки залишилося чекати читачам до виходу Вашої нової книжки?
— Я щойно почала писати новий роман. Коли щось кажу про новий роман, то починаю працювати, щоб не виглядати язикатою хвеською.
— Ви любите подорожувати? У яких країнах встигли побувати?
— Колись я чимало поїздила світом, була у багатьох країнах. Потім прийшов час подорожей Україною, і ці враження зовсім не слабші за закордонні.
Україна має такі дивовижні місця, від яких перехоплює дух, а ми тримаємо їх, як ті скупі лицарі, у секреті від усього світу. І від себе. От хто бачив базальтові стовпи у Костопільському районі на Рівненщині? Хто був на місці неіснуючого вже Червоногороду у селі Нирків на Тернопільщині? Або в селі Рукомиш під Бучачем, яке називають українським Люрдом? Нам своє ще відкривати і відкривати!
— Яку найяскравішу історію зі свого життя Ви можете пригадати?
— Їх дуже багато. Одна з них — народження дітей.
— Що цінуєте в людях? Які риси Вам імпонують?
— Відповідальність за своє діло, за людей, які поруч. Розум. Почуття гумору. Доброта. Вміння гідно жити на будь-які гроші.
— Як часто Ви зустрічаєте прототипів власних творів?
— Часом зустрічаю, але у процесі написання книжки вони трансформуються настільки, що навіть сам прототип себе згодом не впізнає.
— Яку роль відіграє для Вас спілкування з прихильниками?
— Воно підтримує мене, свідчить, що не даремно сідаю за комп’ютер, коли нормальні люди ще сплять, що не даремно залишаюсь працювати, коли інші їдуть відпочивати.
— Що б Ви хотіли побажати читачам газети «Літературна Україна»?
— Багато хороших якісних книжок, які хотілося б читати й перечитувати.