Поділитись


Галина Вдовиченко: «Зіштовхнувшись з дорослим світом, я зробила не так, як цей світ вимагав»

…Я дочитувала «Бору» на пароплаві, що плив по Дніпру і раптом зловила себе на думці, що цей текст подібний до того, що я відчуваю в затишній каюті посеред ріки: заспокоєність, тихе погойдування на незбурених штормом хвилях, врівноваженість між внутрішнім і зовнішнім, комфортність…
Подумала тоді: а, дійсно – романи, які пропонує читачеві Галина Вдовиченко – затишні і комфортні, як старовинний замок на пагорбі, в якому немає жахіть, як лісова галявина, віддалена від галасливого мегаполісу, як острів, на якому відбувається НОРМАЛЬНЕ життя – без істерик і надривів, без зухвалості будь-якою ціною «завоювати читача», без ненормативних ситуацій, дратівливих і нереальних сюжетів. Просто – життя. Причому, дійсно нормальне, людське, з усіма його впізнаваними деталями. А «екзотичність» ситуацій, як чи то присутність в оповіді вовчої спільноти, чи то дивний подарунок невідомого благодійника – лише тло, на якому розгортаються стосунки наших сучасників.
Причому, як хочеться, (даруйте – втретє!) особливо підкреслити: нормальні стосунки. Тобто ті, від яких, на жаль, відвикли і в літературі, і в кіно, і, що прикріше, в реальному житті…
Подумала: писати так і про таке – це завжди ризик. Чи почують тебе в загальному галасі?
Виявилось протилежне: чим більше довкола галасу – тим пильніше починаєш прислухатися до того, хто говорить спокійно, розважливо, зв’язно – немов несе хвилями ріки…
 
– Галю, я була здивована, коли дізналась, що ти родом з… Заполяр’я! Як ти вважаєш чи має вплив місце народження людини на її долю, характер?
– Так, я народилась за Полярним колом, на Кольському півострові. Не пам’ятаю того містечка на самому кордоні з Норвегією, але – що найдивніше – не пам’ятаю північного сяйва, хоча його мала б запам’ятати у свої півтора роки, бо згодом ми повернулись в Україну. І це залишається одним з моїх бажань – знову, як вперше, побачити північне сяйво. Отаке поєднання факту з власного життя та відсутності пам’яті про нього…І лише якісь певні паралелі нагадують мені про місце народження – казкову Лапландію: особливе від самого дитинства ставлення до казки «Снігова королева», любов до скандинавської літератури, деякі риси «нордичного характеру»…
– Будь ласка, продовжи фразу: «Коли я вперше зіштовхнулась з дорослим світом, я…»
– …зробила не так, як цей світ вимагав! Після школи, не вступивши у медичний інститут, я опинилась на роботі у фізико-механічному інституті. Я у їхні звіти вписувала математичні формули своїм тоді ще каліграфічним почерком. І одного разу поважний дорослий дядько, здається парторг чи профорг, дав мені завдання: зробити хронометраж робочого дня його колеги. «Як це?» – не зрозуміла я. Той пояснив: записати, коли той колега вийшов з відділу на перекур, коли повернувся, скільки часу розмовляв в коридорі «не по дєлу»… Мені фарба кинулась в обличчя. «Я не робитиму цього», – сказала я йому. «Та що ти з себе удаєш?! – закричав парторг, – Це ж звичайне завдання, яке може виконати будь-хто, але я вирішив доручити це тобі». І все ж таки він, певно, – я це бачила по його очах – не очікував такої реакції, я ж була тоді слухняна така, ввічлива. І вмить це усе кудись поділося… «Я не робитиму цього», –  повторила я, і зібралась писати заяву на звільнення. Але ніхто мене звільняти не збирався, той «начальник» просто залишив мене у спокої. Мабуть, знайшов когось іншого для цього спецзавдання. І це був один з перших уроків дорослого життя: ніхто не переконає нас зробити підлість, крім нас самих.
–  Ти хотіла бути лікарем?
– Це була мрія мого батька. І я після школи послухалась його – подала документи на вступ до Івано-Франківського медінституту. Аж смішно це згадувати. З тих предметів, в яких не була впевнена, отримала завдяки посидючості та везінню дві «п’ятірки» та одну «четвірку», а твір, який самовпевнено вважала найлегшим іспитом, виявився для мене «найслабшою ланкою». Коли побачила оцінку «три» –  не повірила, і подала на апеляцію, відтак переконавшись, що отримана оцінка виявилась цілком заслуженою. Я не добрала лише одного балу до прохідного. На останньому іспиті. На творі! І в цьому була іронія долі. Я ж була впевнена, що мої шкільні твори, записники та ведення таємних щоденників – це усе ніяк з майбутньою професією не пов’язане, це просто частина мене. Треба було послухатись себе, адже інтуїція мені підказувала: твоє місце не там, куди ти пнешся. А оскільки я цього не зрозуміла, то й отримала жорсткий урок. За який, до речі, була згодом вдячна долі. Наступного року я вступила на філологічний факультет Львівського університету, туди, де хотіла вчитись для себе, а не для батьків.

–  Яке місце в твоєму житті посідає інтуїція?
–  Часом саме інтуїція дає помітну підказку, треба лише ту підказку помітити.
Жінки зазвичай мають сильно розвинену інтуїцію. Саме вона висмикує з майбутнього деякі знання, які без неї не могли б потрапити у теперішній час. Кілька років тому я садила деревця біля нашого багатоповерхового будинку. До під’їзду підійшла моя донька, тоді ще підліток. У неї було багато друзів, але хлопчину, який йшов тоді із нею, я бачила вперше. Він запропонував мені допомогу і ходив додому кілька разів по воду, виносив повні відра – ті дерева ми посадили разом. Я глянула на нього в один момент і подумала: це мій майбутній зять. Так воно і сталося через кілька років. Про подібні випадки може розповісти чи не кожна жінка.
–  Чи легко тебе: а) здивувати, б) розсмішити, в) змусити плакати? Що має статися, щоб ти відчула ці емоції?
–  Здивувати легко, для цього мені достатньо побачити зблизька пташку з гарним пір’ям. Або подивитись фільм талановитого режисера. Або несподівано відкрити глибину в людині, яка видавалася поверхневою. Розсмішити мене важко, коли намагаються розсмішити, і легко, коли гумор спонтанний, і дочасний, і ситуативний. Оце я справді люблю і ціную. А плачу я рідко, хоча приводів для цього не бракує.
Найсильніші емоції викликають старі та малі люди, уважні спостереження за ними. Тут тобі і здивування, і сміх, і сльози.

– Які книжки в твоїй домашній бібліотеці стоять на «перших полицях»? Чи є серед них та, яка стала для тебе «особистою біблією»?
–  Книжки у моїй квартирі стоять та лежать усюди, в кожній кімнаті, і навіть у коридорі та на полицях заскленого балкону. Але я і далі мрію про кімнату, де усі стіни згори донизу були б уставлені книжками, і посеред цієї гармонії стояв би мій робочий стіл. Я розставила б усі книжки за певною системою, щоб їх можна було легко знайти. Так у мене було у дитинстві, коли я точно знала, де яка книжка стоїть. Із заплющеними очима могла зняти з полиці будь-яку книжку. А що зараз на «перших полицях»?.. Мабуть, словники та енциклопедії. Без словників не уявляю своєї бібліотеки. Скажімо, без словника-довідника «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». У таких книжках маю першочергову потребу.
З художніх усіх найдорожчих книжок не перелічити. Ну, от хоч би навмання: «Сто років самотності» Маркеса, «Аліса в країні Див» Льюїса Керролла, «Вбити пересмішника» Харпер Лі, «В очікуванні варварів» Кутзеє, «По кому подзвін?» Хемінгвея, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Гамлет» Шекспіра, «Степовий вовк» Германа Гессе…
–  Я досить часто граю в таку гру: сама для себе заперечую якісь «совкові постулати» і знаходжу для того аргументи… Один з них, скажімо, такий «ніколи не говори ніколи» — така собі «гарна» позиція для людей-флюгерів. А чи є в твоєму житті те, чого ти НІКОЛИ не зробиш і не пошкодуєш про це?
–  Часом жінки кажуть: я ніколи б з таким не жила! Або: я своїй дитині ніколи б такого не дозволила! А я про себе наперед навряд чи щось подібне могла б сказати. Хоча… Якусь непродуману глупоту можу зробити, і швидко пошкодувати і спробувати її виправити. А навмисну підлість точно ніколи б не зробила.
– Чому тебе навчила твоя мама? І чому б найважливішому ти б хотіла навчити свою доньку?
– Коли я ще не вміла читати, мама купила мені грубу книжку у гарній суперобкладинці і вона стала моєю улюбленою на усе життя – «Аліса у країні Див». Тепер маю кілька різних видань цієї книжки, але улюбленим залишається те старе видання. Мама подарувала мені тоді книжку «на виріст», я до неї тягнулася з усіх сил, коли вчилась читати, і років у дванадцять, коли насолоджувалась грою слів та сенсів, і після школи – коли почала звертати увагу на підтексти, які до того часу залишались непомітними. Тим подарунком мама, можливо й не усвідомлюючи цього, підняла для мене читацьку планку дуже високо. І тепер вибагливий читач, який сидить в мені, муштрує мене, як людину, яка пише, і змушує раз у раз відчувати напади незадоволення собою та віри у те, що завтра писатиму краще, ніж учора.
А від своєї доньки я й сама вчуся! Вона у багатьох життєвих ситуаціях мудріша за мене. І саме вона є моїм головним порадником, експертом та консультантом щодо нових книжок, ми з нею підказуємо одна одній, що варто почитати.
Спілкувалася Ірен Роздобудько,
спеціально для
«Друга Читача»
http://vsiknygy.net.ua/interview/16261/