Поділитись


Галина Вдовиченко: «Маю блокнот, у який записую назви книжок – рекомендації людей, до думки яких прислухаюсь»

На питання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменниця Галина Вдовиченко.

- Що ви читали останнім часом? Ваші враження?

- Сола Беллоу «Подарунок від Гумбольдта». За читацьким задоволенням – на першому місці. Сильно написано. Там, до речі, згадується про те, що метою мистецтва є надихати, народжувати ідеї та мову. І я, за певною асоціацією, у той момент згадала про книжку, яку прочитала напередодні – «Хрустальну свиноферму» Михайла Бриниха. Бо, власне, у ній, як на мене, усі три компоненти присутні. Деякі речі у тексті завуальовані і викладені за методом листкового тіста, можна спожити верхній шар, а можна й усі розжувати – як кому вдасться. Цікаво, чи вкладав автор у назву твору саме те значення, яке мені ввижається? Але це, в принципі, не суттєво, бо це вже моє приватне читацьке сприйняття. Бриних – фантастичний лексичний маніпулятор, жонглер і провокатор. У романі чимало місць, сповнених віртуозним гумором, де кожне слово стоїть на своєму місці – і бринихівська мова там є єдино прийнятною. Але є й місцини, до яких найкраще пасувала б нормальна сучасна українська мова, не схрещена з російською. Усім героям з автором укупі весь час говорити «бринихом» – це вже іноді занадто. Принаймні я від письменника Михайла Бриниха у майбутньому чекала б твору, у якому можливості української мови викликали б таке ж захоплення, як мова-«бриних» у багатьох місцях його «шахматної» серії.

Дочитую товстезний «Купол» Стівена Кінга, куплений лише тому, що на той момент не було у продажу нового роману цього автора «11:22:63». Аніскільки не пошкодувала з приводу вимушеної заміни. Кінг таки вміє працювати над собою, вміє вдосконалюватись та не повторюватися. Моє шанування перекладачеві Олександру Красюку, який зберіг переваги та особливості авторського стилю Кінга, та літературному редактору. Дуже хороша видавнича робота.

Книжки читаються з різною швидкістю – щось ковтаєш за два вечори, а щось п’ється повільно, як «Червоне століття» Мирослава Поповича. Грубий том про європейську цивілізацію ХХ століття. Для тих, хто має потребу почути від розумного відповідального історика оцінку подій, пов’язаних із багатьма драстичними моментами у нашій історії.

І нарешті – читаю з букрідера. Зробила комічне відкриття: очі не втомлюються, це зовсім, зовсім не те, що читати з монітора комп’ютера (а я впиралась!). На букрідері у мене – класика, жіночі бестселери, жорстка чоловіча проза.

- Як обираєте книжки для читання?

- Маю блокнот, у який записую назви книжок – рекомендації людей, до думки яких прислухаюсь. З порад на «Буквоїді» дещо записую (а в дужках позначаю, хто саме радить). Або випадково надибую у книгарні – гортаю книжку і відчуваю, що саме її хочу мати вдома. Книжки до мене зазвичай не потрапляють випадково. В домі знайомих маленька червона книжка притримувала двері – їй був знайдений замінник з пластмаси, а книжка, зі згоди господині, перейшла до мене. Іржі Марек «Собача зірка Сіріус, або Похвальне слово псові». Те, що мені було потрібно, особливо останній розділ – про смерть собак. Як ніби хтось вклав до рук саме тоді, коли було треба.

Іноді (що тішить) маю вплив на вибір читання дітей у сім’ї. Залишались у мене на кілька днів племінниці. Щовечора у нас тривали розмови про життя. Зачепилися у розмові за зміст нашумілого кілька років тому бестселера – трилогії Вербера, зокрема я згадала «Імперію ангелів», дістала її з полиці, дещо показала, розказала... Наступного дня телефоную з редакції: що робите? Читають. Молодша – «Імперію…». А тут і її батьки з Карпат телефонують, і не вірять, що «комп’ютерна» дитина цього дня занурена у книжку. А я вже натхненно перебираю у думках, що б такого запропонувати племінниці далі, щоб втримати хвилю...

Для найменших дітей у родині теж книжки вибираю. Попередньо погортаю, почитаю уривки… Подобається – беру. Цього разу це Енід Брайтон «Пригоди Нодді в іграшковому місті» та Нортон Джастер «Міло і чарівна будка», обидві у чудовому перекладі Дмитра Стельмаха. А ще – «Будинок, який умів розмовляти» Марії Микицей та нова книжка Лесі Ворониної «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів».

- Що можете порадити для читання іншим?

- Віктора Домонтовича (хто ще не читав). Вибрані твори в одній книжці: Доктор Серафікус, Дівчина з ведмедиком, ще щось… Унікальний автор, неймовірна особистість. Ерудит, науковець, розвідник, енкаведист, нонконформіст, автор книжки «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору» – вибухова суміш, усе в одній людині. У блокноті, куди записую, що хочу купити на цьогорічному Форумі видавців, є така назва: Віктор Домонтович «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Романізовані біографії». У тому довгенькому списку є «Танго смерті» Юрія Винничука, нова книжка Тані Малярчук, «Червоний» Кокотюхи, Бурке «Життя Едіт Піаф»… Це те, що пам’ятаю і без записника…

Джерело Буквоїд  bukvoid.com.ua