Поділитись


Галина Вдовиченко: «Щоб на шляху від школи додому кожному траплялася книгарня...»

— Чому, на Вашу думку, потрібно читати книжки нині, в епоху технічного прогрес­у?
— Іноді думаю: може, декому й не потрібно. Живуть же якось, прочитавши одну книжку на рік. Але частіше все ж уявляю, як така людина могла б змінитися завдяки звичці читати, думаю, які книжки могли б допомогти їй краще зрозуміти себе і людей, спробувати вибудувати досконаліші стосунки; можливо, відвернути її від деяких помилок.  В усі часи, й особливо в епоху технічного прогресу, людина потребує (навіть якщо цього не усвідомлює, як нестачі віта­мінів чи мікроелементів) сприйняття друко­ваного тексту, коли залишається із ним сам на сам. Окрім усього іншого, читанн­я — це одне з найбільших за­доволень.
— Чи достатньо, за Вашими спостереженнями, сьогодні читають молоді люди? Як варто заохочувати молодь до читання?
— Серед молоді трапляються такі книгомани, що це викликає захоплення. Вони так гаряче обговорюють свої враження від книжок, так легко пригадують імена, назви, цитати, що часом дихання перехоплює. Але трапляються і повні невігласи, які навіть на найвідоміші фрази з книжок не реагують, бо вперше їх чують, і певні, що без книжки проживуть не гірше, аніж із нею. Заохочувати молодь до читання, без сумніву, треба. Читати вголос найулюбленіші уривки, цитувати, залишати книжку розгорну­тою на помітному місці. Або навпаки, сказати жартома: «Ось цю книжку — не читати, чуєш? Тобі ще рано». У романі, який я зараз пишу, молод­а дівчина починає читати лише у вісімнадцятирічному віці — так скла­даються обставини — і читання, нарешті, стає для неї потребою... І від держави варто чекати потужного за­охочення. Щоб на шляху від школи додом­у кожному обов’язково траплялася книгарня...
— Що з прочитаного останнім часом особливо сподобалося або й вразило?
— Ольга Токарчук, усе, що вона пише. Її книжки — цілковито й абсолютно — «мої» як читача. Люблю її за те, що вона — чудовий оповідач, віртуоз застосування можливостей мови. Жодної банальності у її текстах. І завжди присутня ця незбагненна «гра на багатьох барабанчиках». Я отримую колосальне задоволення від її книжок, навіть якщо не завжди з нею погоджуюсь. Вона добре пише власне про письменника, його роботу та особливості сприйняття ним дійсності. Лише зараз прочитала відомий роман «Бойня номер п’ять» Курта Воннегута — у захваті від нього. Суха та стримана, і водночас щира й психологічно точно виписана проза. А ще дізналася, що російський письменник Венедикт Єрофеєв народився на Кольському півострові, і це викликало нову хвилю цікавості до нього. Знову перечит­ала його «Москва—Пєтушкі». І знову переконалась, як талановито написан­а ця поема у прозі, і то блискавично швидко — за якихось неповних два місяці.
— Які твори української класичної літератури та літератури сучасної Ви радили б неодмінно перечитати і чому?
— Хто дотепер не читав «Місто» Валер’яна Підмогильного — час заповнити цей пробіл. В. Домонтовича (Віктора Петрова) — хоча б «Доктор Серафікус». Обидва романи є у вільному доступі в інтерне­ті. І раджу просто взяти Шевченків «Сон», розгорнути і почати читати, як уперше: «У всякого своя доля і свій шлях широкий...», і здивуватися, наскільки ці слова актуальні.
 
Запитувала Марія МАТВІЄНКО
Джерело Літературна Україна  litukraina.kiev.ua