Поділитись


«Після Майдану, Криму, cходу я — оптимістка, але з доброю пам’яттю»

День
Людмила САЙКО


Письменниця і журналістка Галина Вдовиченко — про суспільно-політичну ситуацію в країні, російських колег і свою творчість

Книжки Галини Вдовиченко — зразок «найсвітлішої» сучасної прози. Досвідчена журналістка, вона дебютувала в літературі 2008 року. З того часу вийшло вісім книжок, а роман «Пів’яблука», перший тираж якого розійшовся за місяць, був перевиданий вдруге. Щоб зрозуміти, що забезпечує популярність книжкам цієї львівської письменниці, достатньо прочитати хоча б одну. Про те, що авторка «оптимістичної прози» думає про українське сьогодення та про потребу у вітчизняних післявоєнних Хемінгуеях і Ремарках Галина Вдовиченко розповіла у розмові з «Днем».

— Якщо звернутися до романів «Пів’яблука» та «Інші пів’яблука», ваші персонажі — цікаві, непересічні особистості. Що ви «вкладаєте» в них від себе? Редактор Галина списана з вас?

— Та, в принципі, й деякі риси шкарпеток списані з мене, і деякі вовчі звички (йдеться про персонажів книжок «Ліга непарних шкарпеток» і «Тамдевін». — Ред.) Автор завжди щось від себе затягує у свої тексти. Це неминуче. Він у своїх текстах більш відвертий, ніж у розмовах з друзями. Увесь як на долоні, навіть якщо пише далекі від реальності трилери чи романи жахів. Це наче плетиво з кількох пасом — одне від власного досвіду, інше від людей, ще інше — з уяви. «Гра на багатьох барабанчиках» — згадала свою улюблену Ольгу Токарчук...

— Чи варто читачам чекати на третю частину «Пів’яблука»? Ви плануєте продовжити цей роман?

— Мене дивує, коли читачі запитують про продовження. Воно ж, кажу, лише півроку як вийшло. Мабуть, доведеться написати згодом нову історію про чотирьох подруг, яким на той час буде років так по 60, а, може, й більше. А що? Я активних жінок пост-пост-бальзаківського віку, що живуть із цікавою жадібністю, нерідко зустрічаю. Одна з них нещодавно розказала мені про львівські висотні кав’ярні, з яких відкриваються панорами міста. Приходять з товаришками у такі місця, замовляють каву чи сік — і насолоджуються розмовами та краєвидом з висоти пташиного польоту. Отримують насолоду.

— Над чим зараз працюєте?

— Дві дитячі книжки вже у роботі — у «Видавництві Старого Лева». Одна для маленьких дітей — така собі книжка на сон, послухав і заснув. Гарантовано заснув, перевірено — сама коли вголос читаю, одразу спати хочеться. Друга книжка — про вуличних котів, які опиняються в оселі простодушної жіночки. Писала її ще у домайданний період, а потім кілька місяців взагалі не писалося. Нарешті сказала собі: досить, працюй! Ще й онук нагадував: «Закінчила, закінчила?» Зібралася й дописала — веселу історію про велике котяче товариство.

— Ваша проза досить світла, незважаючи на те, що ви не оминаєте у ній ні проблем, ні гнітючих життєвих обставин. Ви — оптимістка?

— Якщо погоджуватися, що оптиміст — це той, хто, потрапивши між двох зол, загадує бажання, то так, це про мене. Я донедавна не пам’ятала зла, забувала його. Але тепер, після Майдану, Криму, подій на сході, я все одно залишаюся оптимісткою, але тепер вже з доброю пам’яттю. З тими, хто вважає, що українці заслуговують на повчання з позиції сили, на зверхність, на право втручатися у наші внутрішні діла, добрими бути не можна.

Нові ідеї сидять в мені, наче насіння в огірку. Або залітають з вулиці, як тополиний пух. Дуже природно усе відбувається. Іноді достатньо почути якусь фразу або побачити щось дивне. Раз по раз виникає відчуття, що не так автор ідею вибирає, як вона його. Сяйнула й вчепилася у тебе: я твоя, працюй наді мною.

— Як письменниця і журналістка, ви, певно, не можете бути осторонь від останніх суспільно-політичних подій в Україні. Чи знайдуть вони відображення у вашій творчості?

— Стала за останні місяці хворобливо «новинноузалежненою», як багато хто з нас. Півдня не зазирнути до стрічки новин — катастрофа. Був момент, коли мене заціпило, буквально відняло мову від неймовірності того, що відбувається, я не могла писати навіть на болючі теми, якийсь емоційний захльост стався. І тоді у кардіологічному відділенні, куди потрапила на лікування, сяйнула мені думка. Треба створити збірку малої прози від письменників з різних куточків України. Нехай там будуть світлі, життєрадісні оповідання — як вияв спротиву на агресію. Ми були й залишаємося людьми із притаманним нам оптимістичним світосприйняттям, і жодні агресори не в змозі перетворити нас на розчарованих зневірених людей. Ми краплю радості побачимо будь-де, навіть у смутку. А загарбник нехай захлинеться власною жовчю.

Коли події дуже зачіпають, пишу колонки до газети. Це швидше емоційні реакції на сьогодення, але у жодному разі не аналітика. Я не беру на себе роль експерта. Є спеціалісти, що займаються цим глибоко й щодня, ось до таких прислухаюся, зіставляю їхні висновки та прогнози зі своїми спостереженнями та думками — і роблю певні висновки. Майдан, Крим, схід, війна, можливо, колись і потраплять до нових романів та оповідань, особливо Майдан — у багатьох з нас свій особистий досвід Майдану, я навіть вже маю певні ідеї, але наперед не хочу говорити. Ті враження й думки чекають своєї хвилини. У літературі діють певні закони, інші, ніж у загонах оперативного реагування — есеїстиці. Тут, як на мене, має минути певний час.

— Сьогодні деякі російські митці, зокрема письменники, підтримують політику Путіна щодо України й досить категорично, навіть агресивно висловлюються проти українців і наших намагань відстояти свою свободу. Як ви прокоментуєте цю ситуацію?

— Я називаю їх «путанти-підписанти». Пам’ятаєте той лист про підтримку позиції Путіна щодо України та Криму? Деякі прізвища під ним мене шокували, я ж сприймала цих людей як совість Росії, а вони виявилися її сечовим міхуром. Нехай дехто був змушений підписати, але ж інші охоче й піднесено виявили своє шовіністичне нутро. Тим більше тепер поважаю інших росіян, вільних людей — Юрія Шевчука, Лію Ахеджакову, Андрія Макаревича, Олега Басілашвілі, Людмилу Уліцьку, Михайла Єфремова... В епоху Інтернету та соціальних мереж мисляча людина не може затулятися начебто недостатньою поінформованістю. Бабуся з Тутаєва Ярославської області може, бо вона має одне джерело новин — телевізор-зомбоящик, а відомий режисер чи письменник — ні. Майбутнє народу Росії не хвилює її правителя, який увійде в історію як герой футбольної кричалки.

— Окрім російських письменників, які підтримують Путіна, є ще й українські, які повторюють слова російської пропаганди про те, що в Україні громадянська війна, а наша армія бомбить мирних жителів, і навіть опускаються до рівня особистісних образ на адресу інших літераторів. Йдеться, я думаю ви вже зрозуміли, про Романа Скибу. Звідки і чому серед українських літераторів могли з’явитися такі настрої?

— Можна бути переконаним пацифістом, але у такій ситуації, в якій зараз перебуває Україна, питання постало руба, в усій своїй жорстокій простоті: або ми — або нас. Ми ні на кого не нападали, ми у своєму домі. А ті, хто має реальні важелі впливу на загарбника, ті, хто може допомогти нам перевести протистояння з військового на економічне та політичне, нужбо, роздупляйтеся чимшвидше! Люди гинуть! Путінський режим — не лише наша проблема, це глобальне зло, його варто дотиснути спільними зусиллями. Тому не тягніть, не робіть вигляд, що вас це мало стосується. Доказів — більше ніж треба, чого вам іще? Кожен день Україна платить захмарну ціну людськими життями, відстоює не лише свою незалежність, а й стандарти цивілізованого життя. На нашій землі зараз вирішується, куди поверне європейське майбутнє... А той, хто щиро думає, що Майдан — помилка, що саме він відкрив скриню Пандори, той плутає причини й наслідки.

— Зараз точиться гостра дискусія через те, що Форум видавців таки ухвалив рішення не запрошувати російські видавництва й радить українським не виставляти російську книжкову продукцію. Чи допоможе цей крок розвитку українського книговидавництва?

— Одна річ відмовитися від продажу одіозних книжок про російський спецназ чи від якогось дурнувато-рожевого сміття, друга — пропонувати якісні книжки — довідкову літературу чи переклади світових новинок, яких в Україні ще немає. Від совісних письменників Росії, від їхньої реакції на виклики часу, від чесних коментарів про події в Україні зараз користі набагато більше, ніж шкоди від грошей за гіпотетично придбану книжку російського виробництва. Тут нас заносить, я вважаю. Але врешті-решт господарям Форуму вирішувати, кого кликати до себе в гості, які видавництва. А нам усім — менше звертати увагу на те, що з будь-якого приводу думає зациклений на Україні північний сусід.

У нас зараз виникає потреба у книжках-свідченнях подій від першої особи. Неодмінно варто зібрати й видати дописи луганчанки Олени Степової у «Фейсбуці», вона щодня на своїй сторінці пише про те, що відбувається у її шахтарському селищі. Така нон-фікшн література може зараз мати й великий попит, і значний вплив, бо найбільшу довіру викликають розповіді людей про те, як усе відбувалося, на чиєму боці були симпатії місцевого населення, яких трансформацій зазнали їхні настрої тощо. Свої Хемінгуеї та Ремарки у нас після цієї війни теж візьмуться писати про те, що довелося пережити. Повернуться з війни і напишуть правду, тільки б повернулися чимшвидше.

— Що, на вашу думку, може допомогти українцям подолати теперішню ситуацію і створити процвітаючу європейську державу?

— Нам зараз усе допомагає, навіть трагічні події. Хоча іноді видається, що ми у світі сам на сам зі своєю бідою. Ми — я маю на увазі громадянське суспільство. Ми дорослішаємо, як у казці, ростемо як з води — не щодня, а щогодини. У жорстких умовах усе більше відчуваємо себе одною спільнотою, набуваємо нових, сильних рис. Віримо у себе. А держава з її апаратом за нами наразі не встигає. Це один із найбільших викликів — ми, миролюбні люди, позбавлені гену агресивності, іноді занадто м’які та романтичні, змушені зараз, під тиском небезпек, змінитися, й витягти з дідівських скринь свою рішучість, безкомпромісність та відчайдушність. Незважаючи на присутність агресора на нашій землі, ми зараз — вільний народ.

Джерело  www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/pislya-maydanu-krimu-chodu-ya-optimistka-ale-z-dobroyu-pamyattyu