Поділитись


«Коли закінчиться війна – повернуться бажання, які нині завмерли...»

День,Kiev.ua
Людмила Таран


Незабаром побачить світ новий роман Галини Вдовиченко «Маріупольський процес»

Можливо, вона — «найкоролевіша» серед інших... Нещодавно у «Гранд Коронації слова-2015» (конкурс, що існує в рамках «Коронації слова» і в якому змагаються лауреати перших премій у чотирьох номінаціях) у номінації «Гранд романи» переміг її твір «Маріупольський процес», який вийде друком до «Форуму видавців» у Львові.

Галина Вдовиченко — львів’янка, авторка десяти книжок для дітей та дорослих. Без її новел не обходяться антології прози, що виходять останнім часом. Стильна, завжди привітна, винахідлива й природна з дітьми Галина знає про волонтерську роботу не тільки з чужих уст...

— У конкурсі «Гранд Коронація слова» ваш роман «Маріупольський процес» одержав найвищу нагороду. Де тримаєте «золоту» корону?

— У коробці, схожій на коробку до торта. (Усміхається.) І «почесну грамоту» теж сховала, додала до інших. Воно, як на мене, трошки кумедно виглядає, коли люди своїми сертифікатами та іншими здобутками прикрашають стіни. Мене ця «дитяча хвороба» обминула. Може, тому, що я й кабінету не маю.

— Якщо серйозно, то ви розповідали про відважного санінструктора, котрий перебуває в затяжній реабілітації після Дебальцевого і якому дали прочитати «коронований» не друкований ще роман. Хвилюєтеся, як його сприйме. Вже знаєте думку?

— Знаю, що почав читати. Він сам попросив, адже я нікого своїм писанням не завантажую. Мені, звісно, дуже важлива його думка. І загалом, і по деталях. Мала багато розмов із тими, хто воює на сході, я знаю, про що писала. Але от яку річ зауважила (вона не лише цієї війни стосується): іноді люди розповідають про одну й ту саму подію цілком по-різному, хоча кожен говорить щиро, не обманює. Як у відомій притчі про сліпців та слона. Один обмацує хвіст, інший хобот, ще інший ногу — і кожен має свою думку про те, що це за звір. Я свого слона обмацала серцем та інтуїцією, хоча й фактаж зібрала ого-го який: на десять романів чи нон-фікшн книжок вистачить.

— Ну тут уже й журналістська натура, певно, спрацювала! Існує упередження: мовляв, журналісти не можуть писати художніх творів, грішать публіцистичністю. Ваш приклад говорить про супротивне. Виняток із правила?

— Та наче ні, не виняток. Багато хто з непоганих авторів ділив свій час між газетярством та, скажімо, романістикою. Можна у цьому поєднанні при бажанні навіть знаходити певні плюси, бо неодмінно навчишся викреслювати зайве. І нудитиме від штампів та надмірної патетики. Хоча це, звичайно, дві паралельні дійсності, як «швидка їжа» та «авторська кухня». Суть наче одна — робота зі словом, а результат інший.

— Працюєте на два «фронти»: пишете і для дорослих, і для дітей. Як ізсередини сформулювали б специфіку письма для одних і для других?

— Відверто кажучи, мені дітям писати легше, це такий повітряний, радісний процес, іноді схожий на політ. Треба тільки відпустити на волю внутрішню дитину, не контролювати її своїми дорослими «туди не йди», «цього не рухай». Писання для дітей — це як гра у чотири руки: дві дорослі, дві дитячі. У мене дитячі книжки народжуються без мук. А у роботі над романом діапазон відчуттів ширший, тут і безсилля, і радісна мить від того, що влучила, і жахливе незадоволення собою, і посидючість курки, що висиджує курчат. Для дітей можу написати історію, її перший варіант, за один підхід. Для дорослих пишеться важче й довше.

— Отже, не загубили «внутрішню дитину»... Ваше дитинство: чим воно вирізнялося від типово радянського?

— Навряд чи чимось особливим. Воно було радянським. Я могла у селі бабусі й діда на Івано-Франківщині на Різдво колядувати «Нова радість стала...», а за кілька днів у зимовому таборі видавати з усіма бадьору «річовку» «Кто шагает дружно в ряд? Пионерский наш отряд!» Мені пощастило з деякими вчителями. Моя вчителька у старших класах на уроках літератури підштовхувала нас до самостійного мислення, припиняла завчене торохкотіння папужок. Вона, скажімо, давала такі теми для творів: «Іноді відсутність сумнівів означає боягузтво». І ми, шістнадцятирічні, сиділи у класі, гризли ручки й думали вперше у житті: для чого людині сумніви, у чому вона має сумніватися і чому боягуз — той, хто не дозволяє собі сумніватися?.. Вона весь час намагалася нас відтягнути від готових стандартних відповідей, викликала бажання ставити собі незручні запитання. Не кожному дорослому така «самостійна робота» була до снаги. І було це у Москві, я там закінчувала школу. Ось такі закрути долі.

Ще у мене була неймовірна бабуся. Вона нас із сестрою та братом не повчала, не карала, усе дозволяла, але саме її ми любили безмежно, дослухалися до її слів, бо вони мали вагу. І люди її любили, бо було за що. Лише після її смерті, коли вже розпався Радянський Союз, дід розповів, що бабин старший брат був січовим стрільцем, і я побачила його могилу на горі Маківці. Теж особливості радянського дитинства — дізнаватися про історію своєї родини вже тоді, коли пізно і немає у кого розпитати подробиці.

— «Я сама собі найкращий критик», — стверджуєте ви. Яку рису не любите в собі (якщо не секрет) і хотіли б перетворити її на конструктив?

— Про ту, яку, м’яко кажучи, не люблю, не скажу, бо вона від мене не залежить, як колір очей. А от та, на яку могла б мати вплив і виправити її — це надмірна терплячість. Іноді просто дивовижна, саму себе дратуюча терплячість. Можу доволі довго, собі на шкоду, терпіти нав’язливість, безцеремонність, пустослів’я. Але мені людей шкода, тому іноді й терплю. На конструктив ця риса доволі легко перетворюється. Ану спробуй написати великий текст без терплячості. Нічого не вийде.

— Чи існують для вас заборонені теми?

— Навряд чи. Просто є теми, які мене не цікавлять, у сенсі основи для роману чи оповідання. Навіть якщо я у цій темі непогано розуміюся. А от іноді раптом захопить якась така, де копати й копати, з нуля практично. Але саме вона чомусь не відпускає. Головне — цікава тобі певна тема чи ні. Все решта несуттєво.

— Як вважаєте, чи може ненависть бути джерелом натхнення?

— Для мене — ні. Це дуже сильне почуття, але воно не конструктивне, воно безплідне. Для мене це пустоцвіт.

— Три речі, якими вам довелося пожертвувати (відмовитися від них) останнім часом...

— Не купую дорогого одягу, мені соромно витрачати гроші на шмаття. Краще витратити їх на допомогу конкретним людям, їх зараз багато. Гастрономічні витребеньки не цікавлять, маю на увазі ті, які коштують грубі гроші. Проста їжа найсмачніша, і не лише у наших теперішніх умовах. І що ще? Якщо трошки з іншого боку подивитися на те, від чого я свідомо й вимушено відмовляюся, то це, мабуть, від витрачання вільного часу на безліч приємних речей. Цей час не шкода мені на роботу за комп’ютером. Іноді думаю: добре, що я почала писати прозу так пізно. Усе б життя пройшло повз мене, з усіма його принадами...

— Однак хочеться хоч якоїсь втіхи від життя... Серед ваших захоплень — гірські лижі, дизайн одягу та інтер’єрів, колекціонування рукавичок...

— Гірські лижі — це любов на все життя. І теж, до речі, почалася не у двадцять років. Зі сліз, між іншим. Я виїхала витягом на верхівку гори і мала з’їхати, не вміючи цього робити. Ніхто не вчив. Падала, опинялася під смереками, обдирала руки до крові. Думала, ці тортури ніколи не закінчаться, коли мене раптом об’їхала мала дитина. Ніжки плугом. І я зробила так само, відчувши, як лижі, нарешті, слухаються. А потім був момент, коли ноги почали відчувати лижі, а лижі — дослухатися до ніг, реагувати на найменший відрух. І навчилася. Але знаю людей, які зупинилися на етапі «сльози від безсилля», вони передчасно зробили висновок, що гірські лижі — це надто складно, що від них немає жодного задоволення. Іноді варто помучитися, щоб дізнатися, можеш чи не можеш, твоє чи не твоє.

Експерименти з дизайном одягу наразі залишилися у минулому, не впевнена, чи я до цього повернуся. Що ж до інтер’єрів, то облаштовую зараз разом із молодшими дітьми у сім’ї другий поверх на батьківській дачі. Ми там малим коштом робимо морський кубрик. Обшиваємо дах зсередини пофарбованими в біле та синє фанерами, залишаємо гарні дерев’яні балки відкритими. У нас там є синій рундук, є на стіні мозаїка з морських камінців. Поличка з книжками на морську тематику, маяк... А мереживні рукавички за останні місяці вдягнула лише раз — на «Коронацію слова». Коли закінчиться війна — повернуться бажання, які зараз завмерли.

Джерело  www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/koly-zakinchytsya-viyna-povernutsya-bazhannya-yaki-nyni-zavmerly
Коментарі 192   Сортувати:
Дописати коментар
Скасувати Ваше Ім`я:

Ваш e-mail:

 :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
smiles
Повторіть код: Оновити код