Поділитись


Травень

Червень 2010

Липень
ПнВтСрЧтПтСбНд
31123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
2829301234

Новини за 11.06.2010  Усі новини

«Коронація слова» ізсередини

Нотатки члена журі Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики у номінації «Романи». «Буквоїд». 11.06.10.
 
Для чого я взалася це писати? – Бо чекала чогось подібного у червні 2008-го, після оголошення результатів конкурсу «Коронація слова». Я того року вперше «подавалась» на конкурс романів, і мені було цікаво усе, пов’язане з ним. І у червні 2009-го теж хотіла прочитати враження когось із членів журі від процесу розгляду та оцінювання текстів.  
За минулі два роки я отримала неабиякий досвід пізнання «Коронації слова». Перш за все, як учасник конкурсу, бо знаю тепер, що таке відчувати себе непоміченим у конкурсі (2008-й), і знаю, що таке отримати першу премію (2009 рік). А тепер ще й знаю, яка вона, праця члена журі. Оскільки одним із правил конкурсу є таке: минулорічний переможець входить до складу цьогорічного журі. Тому відтепер маю свою думку щодо того, як відбувається оцінювання романів, надісланих на конкурс, які тексти проходять у фінал і як їх обговорюють на засіданнях журі, визначаючи переможців. Хіба не про такі, нехай суб’єктивні, спостереження, деталі та подробиці з «кухні» конкурсу прагнуть дізнатися учасники конкурсу? Більше б знали - менше було б чуток.
Спробую хоча б частково виправдати ці сподівання.
Є у мене ще одне бажання: спробувати допомогти колегам, учасникам конкурсу, подивитись на своє дітище чужим, неупередженим, доброзичливим поглядом. Можливо, мої підказки (про які - нижче) видадуться їм незайвими.
Засідання журі у номінації «романи» відбулося 25 травня, а за місяць перед тим кур’єрська пошта доставила мені важкезний пакунок - це були машинописи двадцяти романів фіналістів. Із супроводжувальними рекомендаціями: прочитати, десять із двадцяти текстів відставити вбік, а ті, що залишились, оцінити від 1 до 10 балів.
Щовечора після роботи я бралась за черговий роман. Деякі «ковтала» за один підхід. Не тому, що аж такі вони були цікаві – просто часу було обмаль. Деякі романи вимагали й двох вечорів. У такому екстремальному режимі відбувалося моє знайомство з фіналістами. Як згодом дізналася, попередньо усі тексти романів (а їх щороку надходить близько тисячі) читають експерти. Усі конкурсні твори ділять на відбіркові групи, і з кожною групою працюють по два експерти. Ніхто з них не знає, хто ще, окрім нього, читає те саме. Після завершення цього процесу часом виявляється, що оцінки роману двома фахівцями можуть відрізнятись кардинально. Твори, які отримали найбільшу сумарну кількість балів, проходять у фінал. І це дуже важливий момент: саме завдяки зусиллям та оцінкам експертів формується список фіналістів.
Я читала дуже уважно. Так, як хотіла б, аби читали мене. Перше враження, чесно кажучи, могло вміститись в одне слово: шок. Я записувала свої враження,  часом вони вміщалися у лаконічні висновки: «Нижче критики», «Графоманія»… Спочатку мені потрапляли до рук тексти один слабкіший за інший. Для зняття стресу і «підправляння ока» хапалася за Маркеса. Кілька сторінок «Ста років самотності» - і полегшене «х-ху!». Ось вона, література. Читаємо далі…
А далі справа пішла.
Чи читала я усе від першої до останньої сторінки? Кілька творів прочитала від і до. Але навіть і ті, в яких шкутильгало усе – і мова, і стилістика, і логіка, і сюжет, я мужньо дочитувала до кінця методом зондування тексту, прогортаючи кілька сторінок і знову занурюючись у читання. Боялась  обминути увагою достойне, недооцінити щось справді вартісне.
З оцінками визначилась не відразу. Переконливих фаворитів не було. Але ж правила вимагали виставляння балів – і я впоралася із цим.
На засіданні журі головував професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Володимир Панченко. ( «Той самий?! – здивувалася згодом моя товаришка-письменниця, скептично налаштована щодо об’єктивності суддів усіх конкурсів загалом і цього зокрема. І додала: - Тоді це великий плюс конкурсу…». З того, як професор Панченко вів засідання, даючи можливість висловитись усім, як уважно вислуховував тих, хто думав інакше, з його особистих оцінок, формувався висновок: голова журі ставиться до процесу визначення переможців як майстер, якому доведеться ставити авторське клеймо на зробленому.
Куратор номінації «Романи» Юлія Джугастрянська давала точні, влучні характеристики прочитаному. Я слухала її, намагаючись пригадати, де я зустрічала це прізвище. І згадала: під цікавими та аргументованими рецензіями на літературних сайтах. Володимир Брискін з видавництва «Теза» навіть зачитував висновки своєї «приватної» експертної ради. Хто з членів журі мав таку можливість, організовував «колективні читання» у своїх видавництвах чи на кафедрах. Одна голова – добре, а кілька – краще. На кожного з романів-фіналістів у пана Брискіна були розгорнуті характеристики.
Незважаючи на думку авторитетів від літератури, відстоював свою позицію Дмитро Криворучко з кінокомпанії FRESH PRODUCTION.UA. Він сприймав текст, перш за все, як основу для майбутнього кіно, бачив «картинку», оцінював, який роман «кінематографічний», а який – ні.
Часом не збігалися із багатьма із присутніх й оцінки Ксенії Сладкевич та Петра Мацкевича, керуючих партнерів агенції MSBrand Corporation (видавництво «Кальварія»), вони відстоювали свою позицію за допомогою переконливих аргументів. І Світлана Скляр (видавництво «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля») нерідко залишалась мало не наодинці, доводячи: ні, саме цей твір матиме свого читача. Він заслуговує вищої оцінки, аніж пропонується. Елеонора Сімонова («Нора-Друк») давала часом і жорсткі характеристики, але знаходила й факти на підтримку деяких творів. Мар’яна СавкаВидавництво Старого Лева») та Олександр Красовицький (видавництво «Фоліо») не змогли приїхати  - зі Львова та з Харкова – і передали свої оцінки письмово.
Цього разу переважна більшість членів журі виявились видавцями, серед них – Вадим Александров (видавництво «Країна мрій») та Тетяна Харламова (видавництво «Наш час»). І усі продемонстрували неабияку активність, бо ж одночасно шукали собі потенційних авторів. Кожного року склад журі змінюється. Трапляється, сказали мені, що до складу журі можуть увійти і кілька письменників, або більшість можуть скласти філологи-науковці, викладачі вищої школи – як, скажімо, Жанна Ковба з видавничого інституту Національного Технічного університету «Київський політехнічний інститут», яка не раз згадала оцінки колег і те, як сприйняли той чи інший твір «на кафедрі».
Обговорювали романи, сперечалися й доводили свої оцінки протягом трьох з половиною годин. Ми зі Світланою Скляр заледве встигли (дякуючи Дмитрові Криворучку) дістатися на вокзал до відходу своїх вечірніх поїздів. У салоні авто пані Світлана розповіла мені, що оскільки вона є представником видавництва, то її голос уособлює думку групи людей: редакторів, що оцінюють якість тексту (мову та сюжет), і представників комерційного відділу, що оцінюють комерційний потенціал теми або жанру. Це означає, що група фахівців  збирається у видавництві на нараду та обговорює твори на основі рецензій, складають рейтинг, враховуючи обидва аспекти.
Ось так відбувається й оцінка творів фіналістів, адже видавництво водночас шукає ті, які вони захочуть видати.
Саме тут буде доречно згадати про «Вибір видавців». Для мене ця спецвідзнака є особливою, бо першою її отримав мій «пропущений» у конкурсі-2008 роман «Пів’яблука», а тепер цю відзнаку щосезону отримують не один, а кілька романів. Саме ситуація із присудженням спецвідзнаки «Вибір видавців» підтверджує думку про те, що експерти можуть пропускати поза увагою рукописи, які згодом все-одно стають якісними  книжками, нерідко - бестселерами. Докази? Будь ласка. Найсвіжіший. «Комашина тарзанка» Наталки Сняданко, виявляється, теж була свого часу відправлена на «Коронацію» - і пройшла непоміченою, а кілька тижнів тому їй присудили «Вибір видавця». Та, зрештою, усі романи, відзначені «Вибором видавців» - це свого роду свідчення проколу експерта. Хоча експерт – людина зі своїми смаками та уподобаннями, що має право на помилку. Але ж попри усе дивно, коли якісний твір залишається за бортом, а у фінал проходить графоманський опус. Такі закиди я чула не від одного письменника. Організатори конкурсу навіть не здогадуються, які «зубри» залишаються часом поза увагою «Коронації». Один із найсильніших прикладів: виявляється, Галина Пагутяк теж відправляла свій роман на «Коронацію», і це було в один із перших років існування конкурсу… Я би не акцентувала на цьому, якби сама із здивуванням не побачила у числі фіналістів деякі тексти, від яких людині не з вишукано-вибагливим, а просто нормальним літературним смаком робиться зле й недобре. Як бачила й інше: члени журі справді намагаються вибрати кращих! Але ж треба, щоб ці кращі опинились у фіналі.
Звинувачувати найлегше. Складніше з’ясувати, чому так відбувається. Конкурс притягує до себе потужну цікавість, він робить велику справу у нашому літературному процесі. І саме тому є сенс зробити його по можливості більш досконалим. Тим більше, що мова про «непрохідних» зайшла й на засіданні журі. Сталася показова ситуація: один з членів журі дав одному з романів максимальну кількість балів, а інший член журі – мінімальну.
«Бачите, - прокоментував пан Юрій Логуш (засновник конкурсу разом із пані Тетяною Логуш були присутні на обговоренні). - Ось так і на рівні експертів трапляється! Два експерти, які читають твори з однієї відбіркової групи, можуть поставити хто 9 балів, хто 2, у результаті нестандартний текст стане «непрохідним», і його обійдуть тексти, що отримали від обох експертів посередні оцінки...».
Дізналась я про те, що досить рідко формується однозначний фаворит, оцінка якого практично збігається в усіх членів журі. Але за будь-яких обставин варто, мабуть, повторно розглядати третьому експерту нестандартні твори, які отримали «дивні» оцінки. Маю додатковий аргумент на користь цієї пропозиції. Надзвичайно показовий момент стався цього року. Твір, який став переможцем – справді хороший історичний роман про події 300-річної давнини «Із сьомого дна» - автор, виявляється, надсилав на конкурс під іншою назвою і минулого року! Але тоді він навіть не пройшов у фінал! Цю сенсаційну новину повідомив на засідання журі видавець Володимир Брискін (нагадаю, що після завершення кожного чергового конкурсу, починаючи від  2008 року, архіви відкривають для вільного доступу видавців). Уявіть собі стан автора, який минулого року відправляв свій твір на конкурс – і не потрапив у фінал, а цього року з тим самим твором став переможцем!
У мене склалося враження, що члени журі підійшли до своєї справи дуже відповідально. Воно й зрозуміло – нам усім разом і кожному окремо доведеться відповідати за результати нашого колективного оцінювання і пояснювати, чому ми надали перевагу саме цим творам.
Після засідання журі ми обмінялися думками з шеф-редактором видавництва «Грані-Т» Діаною Клочко. Я запитала, чи хтось допомагав їй читати твори. «Я сама перечитала усі твори, - відповіла вона. - Мене вразило, що відбір експертів цього року сконцентрувався на кількох підвидах - історичний роман, "бойовий детектив" і так зване "жіноче читво". Тому закрався сумнів - чи не було певної "установки", наприклад - не пропускати "крізь сито" інтелектуального роману? Велика кількість цьогорічних номінантів є слабкими з точки зору письма. Навіть дуже слабкими! Кілька письменників, які звертались до мене з проханням почитати їхні твори, подали їх згодом на «Коронацію». І жоден із них - а вони - професійні письменники, із власним світом і без стилістично-лексичних "ляпів" - не увійшов до "двадцятки номінантів". Були подібні прецеденти на початку конкурсу, у перші роки його існування. Але тепер, коли технологія суддівства відпрацьована достатньо чітко, це щонайменше дивує. Постає питання: на який рівень текстів орієнтовані експерти? Вони мусять передивитись величезну кількість рукописів. Я колись також була експертом «Коронації», знаю, що це таке втома від такого об"єму. Але базові установки (нижче чого не можна, і який тип тексту виділяємо) мають бути задані дуже чітко».
Мушу зізнатися в одному «гріху». Думаю, з цим стикаються усі, хто може, як той музикант, «на слух» визначити ім’я автора-інкогніто п’єси. Тобто, у нашому випадку, пізнати «руку» письменника. У мене підозра впала на двох авторів: через стиль та лексичні особливості одного та сферу інтересів іншого (писала ці нотатки до оголошення результатів, а відтак з´ясувалося, що тут я помилилась). Автора дорожніх нотаток я пізнала, дочитавши до сторінки, де автор згадує  героїв своєї дитячої книжки, які люблять манну кашу і живуть у стінах. А далі залишалося дивуватися, що Леся Воронина, відома дитяча письменниця,  узялася за жанр, у якому дотепер помічена не була. Але ці відкриття не впливали на оцінку. Швидше були зайвим аргументом на користь «ось чому мені це подобається!».
І нарешті, про деякі тексти. Роман «Розвідбат» (псевдо автора – Саланг) висів на волоску, але його таки вдалося зберегти в «обоймі» лауреатів. У ньому є живий нерв, щирість, у тексті пульсує гаряча кров. Але у такому вигляді він знайшов би небагато читачів. Якби автору «афганського роману» була цікава моя доброзичлива думка, я б йому підказала, що великий мінус роману полягає у тому, що своєрідна авторська форма - з рваним темпоритом розповіді та вихопленими з потоку свідомості рядочками – помітно домінує над змістом. Не кожен читач проб’ється через ці штучні нагромадження далі перших сторінок. Таке враження, ніби автору головне прикричати своє, а почують його чи ні – не важливо. А для того, власне, аби почули, варто було б зробити одну непросту річ: залишивши без змін «афганські» глави, наново переписати (переписати! хоч як автору видалося б це неможливим) глави про доармійське-допризовне життя-буття. Традиційним текстом, зрозумілими діалогами. Нехай у главах про війну в Афгані розповідь б’ється як серце у тахікардії, але глави про мирне життя потребують кардинально іншої пульсації. Є у тексті моменти, які редактор попідтягує. Скажімо «Тут вам не Карпати ( в оригіналі, у Висоцького – «Тут вам не равнина…»), тут клімат інший», хоча так і проситься – «… тут клімат не той». Але виконати неабиякий шмат роботи щодо зміни стилістики кожної другої глави – із цим лише автор впорається.
Ще одну пораду хочу дати – автору історичного роману «Острів щасливої долі», який за кількістю балів не увійшов до списку переможців. Пишіть, колего! У вас відчувається потенціал. Хоча часом ваша розповідь починає нагадувати популярний підручник з історії. Є щось у вашій манері, у вашому творчому почерку. Є. Допишете (роман, судячи з усього не дописаний), дайте йому полежати, пройдіться по тексту свіжим поглядом – і надсилайте на конкурс знову.
І «Воїни волі», теж історичний роман, я поставила вище, аніж на те місце, яке він посів. А от жіночі романи (вибачте, колеги) мені видалися слабкими. Володимир Панченко назвав один з них «літературою, яка йде шляхом Черновецького». Точніше й не скажеш. Але загальне голосування вивело романи в обойму переможців. Все ж таки нас було 15-ть.  І жодного байдужого.
Хоча жіночі романи сучасній українській літературі теж потрібні. Ця ніша дотепер напівпорожня…