Поділитись


Жовтень

Листопад 2012

Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНд
2930311234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293012

Новини за 05.11.2012  Усі новини

Галина Вдовиченко: «Коли книжка сама визріє і зрушиться з місця, тоді її неможливо буде стримати, як дощ або сміх».

  Тетяна КОНЯЄВА

Які тільки завдання не загадують студентам на парах. От нам, студентам, Української академії друкарства з дисципліни «Основи редакторської майстерності» загадали виконати у групах рольову гру: «Автор-редактор-критик». Я була автором, Наталія Малишок – редактором, Оксана Бойко – критиком. Суть «гри» полягала в тому, щоб автор написав матеріал на запропоновану тему, чи обрав таку, яка буде до душі. Редактор – вніс пропозиції, щодо можливого вдосконалення тексту. А критик адекватно оцінив вже пророблену роботу, писав рецензію.
На парі ми обґрунтовували вибір своєї теми: чи вона є актуальноа Кою, ступінь складності, обсяг. Це було інтерв’ю з відомою письменницею, журналістом Галиною Вдовиченко, на захисті роботи всім було цікаво, адже ми з захватом розповідали про процес написання, труднощі. А наш викладач Ольга Михайлівна Ренн була задоволена проробленою роботою.
А ось і сам матеріал

Зайшовши у кабінет до відомої письменниці, журналістки та просто красивої й привітної жінки Галини Вдовиченко, найперше, що я помітила, - її піднесений настрій та легку заклопотаність перед виходом нового номера газети «Високий замок», де вона працює заступником головного редактора. З читачами нашого журналу вона поділилася своїми планами на майбутнє, розповіла про ознаки формування громадянського суспільства у державі, а також розповіла про свої жіночі захоплення та вподобання.

Пані Галино, Вас, напевне, часто запитують, як вам вдається поєднувати журналістику з письменництвом? Як Ви все встигаєте?

- Я мало встигаю. Хочеться значно більшого. Але доводиться вибирати. Скажімо, кілька розділів книжки прочитати - чи подивитись хороший фільм, вже не кажучи про те, що сама собі плануєш зробити – сторінку тексту написати чи відповісти на усі листи, отримані протягом дня. По можливості намагаюся завчасно вибудовувати свій день: складаю список, втискаю у той план максимум, що мені потрібно зробити. Якщо вдається більша частина зі списку, я тішуся. Хоча іноді прокидаюся вранці із думкою, що забула напередодні зробити щось важливе. Тоді починаю новий день саме з цього.

А якщо Вам не вистачає часу на журналістику чи письменництво, або помічаєте, що якийсь вид діяльності страждає, чи відчуваєте що десь недопрацювали?

- Якщо зациклюватися на тому, що тобі не вдалося, то буде здаватися, що ти всюди недопрацьовуєш, усім винна, ходитимеш тоді сумна й набурмосена. А варто все ж концентруватися на позитиві, на тому, що вдалося, бо іноді якісь справи самі відкладаються, відсуваються і визрівають – і є у цьому свій прихований сенс. По собі знаю, якщо текст крутиться у голові, а на папір не лягає, то треба лише дати йому час, бо коли книжка сама визріє, зрушиться з місця і піде, тоді її неможливо буде стримати, як дощ або сміх.

Тоді змінюється Ваш розпорядок дня?

- Звісно. Я або встаю дуже рано, або лягаю дуже пізно. Минулої зими інтенсивно писала роман, отож навіть не змогла вирватися у відпустку в гори. Такого зі мною ще не було, щоб зима минула, а я жодного разу на лижі не стала. Щось завжди страждає, але якщо ти озирнешся на той день, чи тиждень, чи зиму – і побачиш, що за тобою щось помітне зробилося, щось виросло, то зрозумієш, що усе було недаремно».

Чи трапляється у Вас бажання усамітнися, чи навіть сховатися від усіх?

- Дуже часто таке буває. Останній мій відрив від буденності стався буквально днями, коли товаришки покликали мене у Верховину, у Дземброню на кілька днів. Та яке там! - думала я, в мене ж стільки роботи. Але таки вирішила: поїду.

Що ж Вас там подивувало чи вразило?

- Буквально все. Це були неймовірні вихідні, проведені у Верховині. Ми піднялися на гору Піп Іван. Шість з половиною годин вгору і три вниз. Під час того сходження ніби повна перезарядка акумуляторів відбулася, вітри Смотрича забрали усе неважливе. Такого піднесення, як там, давно не відчувала, хоча це була зовсім не легка прогулянка.

Можливо саме там зародилась ідея для майбутнього роману?

- Певні ідеї щодо роману, який зараз пишу, саме у горах виникли. Я туди відправлю своїх героїнь, по нашому маршруту, хоча з ними, звісно, відбуватимуться зовсім інші події…

А як щодо суто жіночого відпочинку? Полюбляєте шопінг?

- Колись дуже любила, але тепер з кожним роком у мене все менше й менше лишається на це часу. Зараз похід по крамницях переважно виглядає так: припустимо, завтра у мене якась важлива подія, і я в останній момент, за 10 хвилин до закриття, влітаю до крамниці і купую саме ті черевички чи сукню, які могла довго й наполегливо шукати. Або йдеш за одним, а в око впадає зовсім інше, кожній жінці відомо, як воно часом трапляється…

У своїх інтерв’ю Ви часто згадуєте, що колекціонуєте рукавички. А чи даруєте їх своїм знайомим?


- Кільком друзям подарувала, але вони цього зовсім не оцінили. Скажімо, рожеві рукавички для товаришки. Не носить! Соромиться. Натомість я дуже люблю, коли мені їх дарують. Маю кілька пар рукавичок від Ірен Роздобудько, нещодавно мені Галина Пагутяк подарувала рукавички зеленого кольору. До тих, що отримала від друзів, у мене особливе ставлення.

Рік Дракона для Вас проходить дуже плідно. Ви вже плануєте щось на майбутнє?

- Почала писати новий роман, хочу дописати дві дитячі книжки, які вже майже закінчила. Зараз у видавництві «Грані-Т» триває оформлення книжки для дітей «Зірковий час «Мишкових мишей», з нетерпінням чекаю, як виглядатиме мій мишачий рок-гурт з точки зору художниці Анни Сарвіри. Ще одна книжка у роботі. Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» видаватиме мою казкову повість «Ліга непарних шкарпеток». Вона цього року перемогла на конкурсі «Коронація слова» у номінації «Прозові твори для дітей». Книжка має вийти на початку наступного року. І щойно перед Форумом вишла збірка малої прози «27 регіонів України» від 27-ми авторів. Я для неї написала про Івано-Франківськ та Отинію, місто та село мого дитинства. Оповідання називається «Вулиця Дадугіна – вулиця Довбуша».

Ви представили на цьогорічному Форумі видавців роман «Купальниця», чи задоволені його успіхом?

- Він став для мене справді новим, не подібним на попередні романи. Доволі жорсткий експеримент відбувся, я чотири місяці писала його день у день, по кілька годин поспіль. Текст не давав мені відволікатись на щось інше, тримав мою увагу, такого зосередження на одному у мене ще ніколи не траплялося. Роман виріс за п’ять – загалом – місяців, і потім деякий час я взагалі не могла писати, відходила від такого інтенсивного графіка.

Як читач, які книги Ви придбали на Форумі котрі б варто прочитати?

- Перед Форумом я завжди записую у блокнот, що хочу купити. Цікаво, що з того списка дещо дотепер не придбала, натомість не обійшлося без імпровізацій, незаплановані книжки опинились у торбі. Ось дещо, куплене на Форумі: Віктор Домонтович «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі», Віра Агєєва «Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи» (другу придбала, не втримавшись, завдяки переконливій презентації книжки), Юрій Винничук «Танго смерті» (зараз читаю), Олександр Бойченко «Аби книжка*» та «Мої серед чужих», Стівен Кінг «11/22/63», Лариса Денисенко «Відлуння». Останню вже прочитала, як і «Уріж та його духи» Галини Пагутяк. Це ті книжки назвала, що пам’ятаю… А ще хочу негайно купити Бруно Шульца у повному перекладі українською («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га») та Станіслава Вінценза «На високій полонині» у перекладі Тараса Прохаська. І це ще далеко не все, що проситься до рук.

А що, зазвичай, полюбляєте читати – романи, аналітику чи, можливо, поезію?

- Хорошу літературу люблю читати. Іноді читаю дуже різні речі – якусь енциклопедію, скажімо, довідник з сецесії, і водночас якусь жорстку чоловічу прозу, Чарлза Буковскі, Чака Паланіка... «Рожеві» жіночі романи мене зазвичай смішать або дратують, їх не читаю, шкода часу та нервів.

Можливо Ви плануєте продовжити якийсь зі своїх романів?

- Таню, запитання у десятку. Я ніколи не планувала писати «Пів’яблука - 2». Хоча під час зустрічей читачі дуже часто цим цікавляться. І раптом наприкінці літа - ні сіло ні впало – склався в уяві один епізод за участю чотирьох жінок. Ніби одна з подруг влаштувала трьом іншим несподіваний «розбір польотів» з приводу ситуації, до якої вони насправді не мали жодного відношення. З цього епізода про непорозуміння між подругами почав складатися новий роман. Про моїх давніх знайомих, чотирьох львів’янок. Таке собі «Пів’яблука, п’ять років потому»… Повернулась я туди, куди не сподівалась повернутись.

Пані Галино, Ви і журналіст, і редактор, і письменниця, а як ставитеся до того коли Вас редагують?

- З розумінням і повагою, адже це для мене своєрідний майстер-клас. Останні мої книги редагує Галина Пагутяк. Її думка для мене є важливою.

Ваші романи так і просяться на кіноекран. Не планували щось екранізувати?

- Я часто думаю, чому в нашій державі кіноіндустрія у такому занедбаному стані? Скільки нереалізованих ідей, скільки застиглих проектів… Дуже багато творів у сучасній українській літературі могли би стати сценаріями для майбутніх фільмів – трилерів, мелодрам, детективів, арт-хаузного кіно… Ситуація колись зміниться, хотілося, аби пошвидше.

Чи є якісь принципи, яких Ви притримуєтесь у своїй журналістській роботі, при спілкуванні з колегами?

- У роботі з колегами головне правило – не пройти повз успіх. Нехай це буде маленька перемога тієї людини, що зі мною працює, але я їй обов’язково про це скажу. Адже для неї це може бути дуже важливо. А особистий принцип роботи, як журналіста – це писати про героя свого матеріалу з думкою «не нашкодь».

А хто був ініціатором акції, коли львівські газети вийшли з першою порожньою шпальтою проти «Закону про наклеп»? Такого єднання преси давно не було, тим паче, що всі газети конкурують між собою?

- Першим був журнал «Корреспондент». Саме його співробітники закликали до того, щоб усі періодичні видання вийшли з порожньою шпальтою. І ми цю ідею підтримали. Звісно, наша країна і в політичному, і в економічному сенсі нині перебуває у дуже складному періоді, але такого роду акції доводять, що у нас поступово визріває громадянське суспільство, яке не дозволить владі принижувати себе. Я не можу пригадати наразі іншого такого випадку, коли засоби масової інформації об’єдналися у своїх вимогах, не зважаючи на те, що ми усі справді є конкурентами.

Чи реагуєте на несправедливість?

- У житті – спонтанно. У роботі – на шпальтах газети. На планерках ми з колегами обговорюємо, як будемо висвітлювати у газеті те чи інше явище, звісно намагаючись захистити справедливість. У своїх книжках я теж певним чином реагую на певні явища, в тому числі на несправедливість…

І, наостанок, скажіть, пані Галино, Ви знаєте де живе щастя?

- Там, де є гармонія. Одне без другого навряд чи існуватимуть. Бажаю всім читачам хоча б раз на день відчувати таку щасливу мить, і за будь-яких життєвих негараздів намагатися реалізувати свої мрії, наблизитись до себе кращого, аніж кожен з нас зараз є.