Поділитись


Жовтень

Листопад 2012

Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНд
2930311234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293012

Новини за 07.11.2012  Усі новини

З миру по нитці — «Фоліо» книжка

Анастасія ЛЕВКОВА

Півроку тому на сайті «ЛітАкцент» у рецензії на книжку “Соломонова Червона Зірка” йшлося про те, що за нормальних умов розвитку книжкового ринку тексти про регіони нашої держави «мали би продукуватися стотисячними накладами і щороку — якраз тому, що без таких текстів пізнати власну країну в цілості дуже важко». Про стотисячні наклади в Україні говорити рано, але перелік книжок про області, що досі складався з одного найменування, поповнився: видавництво «Фоліо» перебрало естафету у своїх колег із «Темпори» й видало книжку з нехитрою назвою «27 регіонів України» (два «зайві» — це міста центрального підпорядкування Київ і Севастополь).

Якщо в “Соломоновій Червоній Зірці” всі тексти публікуються вперше, є більш-менш однорідними щодо стилю (есеїстика) й тематики (тут віддано належне й історії краю, і сучасним цікавинкам, і менталітету мешканців тощо), а їхні автори походять із регіонів, про які пишуть, то “Фоліо” (мушу щоразу апелювати до видавництва, оскільки ім’я упорядника не зазначено) підходить до цього інакше: тут зібрано давніші й новіші твори (найдавніший — 2004 р.), книжка містить і есеї, й оповідання, і повісті, й уривки з романів, при цьому в анотації зазначено, що “кожен автор пише не про ті місця, де він народився, а про той регіон, куди за власним бажанням чи проти нього його закинула доля”. Безперечно, погляди на регіон мають бути різні: і «свого», й «чужого», і публіциста, і прозаїка, тому сам по собі інший підхід — це добре, якби не два «але».

По-перше, автор анотації дещо злукавив, бо чимало письменників таки походять із тих місць, про які пишуть. Скажімо, про Житомирщину тут уміщено повість Валерія Шевчука, Євген Положій народився і мешкає на Сумщині, про яку пише, про Луганщину оповідає уривок із роману Сергія Жадана “Ворошиловград”, а про Буковину — повість Марії Матіос “Апокаліпсис”.

Друге ж “але” полягає в тому, що книжка ця взагалі-то не про регіони. І часто навіть не про міста. Я не утримую вас від того, аби її читати, — тут є цікаві тексти, ось тільки в небагатьох із них ідеться про наші з вами малі батьківщини.

У більшості текстах порушено справді важливі проблеми. Наприклад, Міла Іванцова в оповіданні “Сіль Солотвина” (Закарпатська область) оповідає про соляні печери й людські трагедії, що трапляються через небезпечну роботу в шахтах, занедбаних, зокрема, й владою незалежної України. Письменниця зосереджується на зовсім не розробленій у нашій літературі темі, не відволікаючись на інші цікавинки регіону — гори, діалект, поліетнічність, кухню, на них в цьому тексті — жодного натяку. Основна тема оповідання Андрія Кокотюхи “Француз Кирило” (Рівненська область) — сприйняття іноземців в Україні та поведінка наших земляків у спілкуванні з ними. У тексті про Сумщину “Собача дорога” Євген Положій описує виживання в цьому регіоні за рахунок контрабанди на кордоні з Росією, про те, як бідність і страх за життя — своє і рідних — можуть робити людей підлими й зрадливими.

Є просто цікаві тексти. Скажімо, в есеї Галини Вдовиченко “Вулиця Дадугіна — вулиця Довбуша” постає дуже елегантний образ Франківська — інший, ніж у Прохаська, але все одно вишуканий. Це місто, що бавиться в дівчачі ігри, тут Франківськ раптом порівнюється не зі звичним уже для цього контексту світом книжок австрійських письменників епохи модернізму, а з казковим світом Андерсена й Керолла. Тут багато музики й театру, звуків, барв і запахів.

Деякі з текстів дійсно описують регіон — скажімо, Євгенові Положію, попри те, що він не згадує ні Охтирку, ні Тростянець, ані навіть самі Суми, вдається показати проблеми і, сказати б, загальну атмосферу в прикордонному регіоні, мешканці якого нічим, окрім контрабанди, промишляти більше не можуть; отже, читач має можливість в одиничному побачити цілісне. Текст Артема Чеха “Севастопольська весна” також не вводить в оману своєю назвою: в описуваному місті відчувається близькість до моря, а герой оповідання — колишній моряк, тобто особа з типовою для міста професією. Що ж до есею Оксани Забужко “Слідами одного вірша” про Донеччину, то він якраз відповідає усім очікуванням — у ньому справді йдеться про регіон загалом. У цьому тексті є все, притаманне публіцистичному стилеві Забужко: струнка композиція, динамічність, концептуальність, безліч цитат і ремінісценцій. У Донецькій області авторка легко знаходить українськість, згадуючи імена Володимира Сосюри, Івана та Надії Світличних, Івана Дзюби, Василя Стуса, Алли Горської, Григора Тютюнника… Хоч Забужко тут і «чужа», крізь рядки прозирає любов до цього краю, жаль і розуміння; письменниця не забуває згадати незлим тихим олігархів, але віддає належне простим донеччанам, їхній менталітет виправдовує звичкою до виробничої дисципліни і зазначає: “І лякати “бандитським Донецьком” столичних ботанів теж не треба. Просто Донецьку, що називається, не пощастило з піаром”.

Чимало текстів зосереджуються на минулому: Лада Лузіна пише про Одесу початку ХІХ ст., герої оповідання Олександра Вільчинського “Проскурів” — репресовані вояки УПА, у фантастичному оповіданні Наталки й Олександра Шевченків про Тернопільщину відбувається зсув часових шарів: тут дія відбувається і в часи приходу совєтів на Західну Україну, і в добу незалежності — ці дві епохи тут дивовижним чином переплітаються. Звісно, переважна більшість авторів, пишучи про окремий регіон, пишуть, по суті, про всю країну — бо історія й сучасність окремих частин держави зливаються в казан спільної історії й спільного буття нас усіх разом узятих тут і тепер. Забужко виартикульовує це на прикладі того регіону, про який їй випало розповідати: якщо писати історію Донбасу, стверджує вона, то “це не була б історія Донбасу — це була б історія України”.

Є тексти важливі й цікаві, тільки не зовсім зрозуміло, чому вони опинились у цій книжці. Щодо Валерія Шевчука — уродженця й мешканця Житомира, то це місто так чи інакше присутнє в переважній більшості його творів. Але дія повісті “Чорна кішка, яка шукала батька” могла відбуватись і в Дубному, і в Чернігові, й деінде. Андрій Кокотюха про місто Рівне розповідає не набагато більше, ніж про Донбас, Львів і Париж, — якби Кокотюха додав сюди ще кілька згадок про інші регіони, один його есей можна було б видавати книжкою із назвою “27 регіонів України плюс Париж”.

У тексті “Мандрівка у втрачений рай”, який, згідно із задумом упорядників, мав би бути про Волинь, Юрій Винничук у притаманній йому манері описує Кременецький район, куди їздив щороку змалечку, а також прощі до Почаєва. Ніхто не сперечається, що етнографічно ці місця — Волинь, але виходить, що про Тернопільщину ми з вами вже прочитали, а про «Луччину» — ні, і шкода, бо про Тернопіль іще буде в тексті Наталки та Олександра Шевченків, а тим, що адміністративно в Україні є Волинською областю, у цій книжці невиправдано знехтували.

Але є в цьому виданні два тексти, які, м’яко кажучи, аж надто дивують. Себто до них виникають певні запитання. Не знаю, чи до Вінниччини упорядники книжки мали якесь негативне ставлення, чи просто не знайшли автора, який писав би про цей регіон, але чомусь текст, що зветься “Золотим голосом Поділля” Володимира Барни, трактується тут як есей про Вінниччину. Це розповідь про те, як автор, він же — очільник західноукраїнської філії Бюро пропаганди художньої літератури Національної спілки письменників України, — допомагав знайомій радіоведучій розшукати могилу її батька, загиблого на війні. Автор знаходить за потрібне поділитися з нами деталями пошуків: до кого звернувся, як той погодився, що потім повідомив, що автор при цьому згадав, де працював той, про кого він згадав, кому зателефонував, що той повідомив, при цьому зазначивши… Одне слово, у результаті могила була знайдена на Львівщині, допомагали її знайти тернопільці, автор працював теж десь за Збручем, радіоведуча мешкала в Києві. Питання таке: до чого тут Вінниччина? Відповідь: знайомство з радіоведучою відбулося на ювілейному вечорі “побратима по творчих дорогах і перу поета Володимира Рабенчука із Вінниччини” в Будинку письменників НСПУ в Києві на вулиці Банковій, 2.

А після прочитання уривку з повісті Віталія Шлайфера “Амазонки на Хортиці” (це мав бути текст про Запоріжчину) взагалі виникає нехитре запитання: “Що це було?”. Якщо хтось мені відповість — буду вдячна.

Варто було би звернути увагу й на мову текстів. Беручи до рук книжку про регіони, де є художні твори, отже, герої, отже, їхнє мовлення, я як читачка очікувала відтворення цікавинок місцевих говорів. На жаль, знайти їх вдається лишень у кількох творах.

Одним із позитивів книжки, мабуть, слід вважати те, що вона показує: жоден регіон України не забутий красним письменством. Пишуть про все — і про Херсонщину, і про Чернігівщину, і про Крим або хоча би про херсонців, чернігівців і про кримчан. Якість текстів — це вже інша річ.

Слід пам’ятати, що далеко не всі міста прописані в літературі, не так багато міст мають закоренілу традицію бути присутніми в текстах — у художній літературі міста мають, так би мовити, різний індекс цитування. Скажімо, в українському письменстві розвинений київський, львівський, івано-франківський тексти, але, на жаль, не хмельницький або добровеличкіський. А щодо регіонів, то тут іще складніше — мало який письменник оперує в своєму творі цілим краєм. Попри це, у “27 регіонах…” є тексти, у яких не вдасться простежити міський (або — ширше й умовно кажучи — просторовий) текст у звичному розумінні цього терміну, тут ознаки міста чи регіону в просторовому плані не подані (майже не згадуються вулиці, якісь упізнавальні знаки населеного пункту), зате тут добре розкрито психологію персонажів, саме ті риси характеру, сформовані умовами життя в цьому краї (як, наприклад, в уривку з роману Сергія Жадана “Ворошиловград” або в повісті Марії Матіос “Апокаліпсис”), а отже, наявність таких текстів у книжці є виправданою.

Втім, якщо запитати себе, яка мета цього видання — чи зламати стереотипи про регіони, чи підтвердити їх, чи продемонструвати свіжий погляд на малі батьківщини кожного з нас, чи запропонувати якісні тексти про області, то доходиш висновку, що мета тут — цілком у дусі видавництва “Фоліо”: зібрати відомих авторів під однією обкладинкою — і мертвих і живих або тільки живих (друге, між іншим, — вигідніше: є кому на презентаціях виступати і є чим заохотити до купівлі книжки: автографами), зробити вигляд, що їхні тексти об’єднує якась тема, якщо ж до повної картини чогось бракує — взяти твори невідомих письменників і розташувати все це у хронологічному чи абетковому порядку. Так було і з книжкою “Київ. Анатомія міста. ХІХ. ХХ. ХХІ…” (2009), і з “Жіночим поглядом” (2009), і з “Аморалкою” (2010), і зі щойно виданим “Потягом № 111”. Такий самий рецепт маємо і у випадку з “27-ма регіонами України”. Залишається чекати, яку ще антологію вигадає “Фоліо”. Хоча мене більше цікавить, коли вийде наступна книжка про регіони і якою вона буде.

Джерело: Літакцент   litakcent.com/2012/11/06/z-myru-po-nytci-folio-knyzhka/