Поділитись


Грудень

Січень 2014

Лютий
ПнВтСрЧтПтСбНд
303112345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829303112

Новини за 24.01.2014  Усі новини

Люблю мати власну швидкість

Львівська газета
Ярина КОВАЛЬ


Розмова з Галиною Вдовиченко, письменницею та журналістом

«…і ніколи не вимовляти слів: «Я не маю часу». Бо щоразу, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова — і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри!» Просто в яблучко! Журналіст-культуролог й авторка низки популярних та відзначених нагородами романів, Галина Вдовиченко вже з першого абзацу своєї нової книги «Інші пів’яблука» (що цього разу побачила світ у «Клубі сімейного дозвілля») оцим попаданням у десятку відразу прив’язує до себе й спонукає іти разом з нею стежками доль її героїнь, які сьогодні років на п’ять старші, ніж тоді, коли ви познайомилися з ними вперше. Зрештою, не опираєшся, бо ця мандрівка має смак великої любові до людей і життя. А це — найважливіше.

— Галю, стосунки з часом у кожного складаються по-різному. І рухаємося ми в ньому по-різному. Яке слово стосовно цього руху в просторі домінує у Твоєму лексиконі?
Кожен має право на спокуту. І навіть тоді, коли здається, що нічого вже не виправиш, це виправлення можливе

— Однозначно «бігти». Якось піймала себе на тому, що майже не вживаю сьогодні вислів «я йду». Пос­тійно в шаленому ритмі, поспіху, у хвилюваннях не встигнути те, що повин­на. Тому, напевно, одне з моїх найбільших завдань перед собою — навчитися жити в гармонії з часом, встигати те, що хочу сама, а не те, до чого мене спонукають обставини. Бо іноді можна пропустити щось дуже важливе. А мені цього дуже не хотілося б.

— Натомість античні стверджували, що людині ніщо не належить, а тільки час є її власністю. Напевно, це те їхнє визначення, яке ми, сучасні, можемо спростовувати до безконечності. Коли усвідомила, що хоча б трохи того часу варто залишати для себе?

— Коли відчула, що можу не встигнути почати писати книжки. Що писатиму, знала завжди. Але ніколи не наважувалася сказати собі: це треба зробити вже сьогодні. Мені постійно здавалося, що необхідного часу бракує. А потім в якийсь момент прийшло, що відкладати далі вже не можна. Бо деякі нереалізовані речі, накопичуючись, починають людину руйнувати. І тільки, коли звільнишся, усе знову стає на свої місця. Для мене, власне, перша книжка і розуміння, що я її закінчила, стали тим звільненням, вибухом, який спровокував мене скочити на ноги і станцювати свій переможний танець. Можливо, цей танець тривав лише кілька секунд, але відтоді так відбувається майже завжди. І відчуття неймовірної легкості з’являється, якесь величезне внутрішнє піднесення. Тобто, наскільки розумію, мова про момент звільнення від того, що стільки часу тримало в полоні. Бо що ти не робив би, ненаписана чи недописана книга постійно тебе кличе. А коли ставиш крапку, тільки тоді на певний час з’являється у душі безальтернативна гармонія зі собою, людьми, світом. А потім потрапляєш у полон іншої ідеї, і все повторюється.

— Чому Ти вирішила, написавши ще кілька книг, знову повернутися до «Пів’яблука» та його героїнь?

— Насправді не тому, що мене підштовхували до цього мої читачі. Хоча, якщо чесно, доволі активно штовхали. Дехто взагалі навіть не сумнівався, що книга матиме продовження. Але я цього не хотіла, вважаючи: все, що мала намір на той час у цьому романі сказати, сказала. А потім побачила у власній уяві сценку, як жінки-подруги з’ясовують між собою неприємну ситуацію, коли начебто одна з них підставила іншу. Щоб не було зрозуміло, хто підставив, жінок мало бути четверо, а не двоє. І раптом я їх упізнала, і ту, хто з них зважився звинуватити, також. Мої давні знайомі цей час жили власним життям, і зустрілися ми з ними, коли вони стали на п’ять років старші. І мені стало цікаво, а як саме змінилося їхнє життя…

— …І що сталося з яблуком Пінзеля, чи не так? Образ цього великого майстра зринає у твоїй творчості не вперше. Колись давно Ти зізнавалася, що мрієш написати про нього роман. Чому досі не вдалося втілити цю ідею?

— У мене таке враження, що Пінзель дає мені час, щоб потім повернутися до нього. Бо дуже його люблю, віддавна «сиджу» в цій темі. Думаю, що художня книга про нього стане для мене цілком логічною. Тим паче, що життя цього скульптора дає фантастичну можливість створити навколо нього власний світ. Бо ніхто не знає точно, коли він народився і коли помер, і чи взагалі помер того року, як ми думаємо. Бо записів про це (в церковних книгах зокрема) немає. Як і жодних відомостей, що стало з його дружиною, яка виїхала в Німеччину, забравши всю робітню майстра та двох їхніх дітей Бернарда й Антона. Я цю тему вивчала. Але достеменно можна сказати лише те, що все навколо імені Пінзеля — суцільна таємниця і простір для уяви. Бо можна будь-куди повернути й створити своє бачення цієї людини.

— У яких Ти стосунках зі своїми героїнями сьогодні, коли вже й другу книгу відпустила в широкі світи?

— Був певний момент, коли мені здалося, що тепер я і справді з ними попрощалася. Але маю знайому (якій за сімдесят і всім її товаришкам за сімдесят), яка мені час від часу телефонує і підказує справді щось цікаве з життя та набутків Львова. Оскільки ці жінки, попри вік, активні й сповнені любові до життя, я подумала, а чому б у майбутньому не зустрітися з моїми героїнями ще раз, але коли їм уже буде за шістдесят. Бо люди, які, попри все погане, що відбувається в їхньому житті, не дають чорності заповнити їхню душу і зберігають ті дуже важливі духовні речі, без яких людське життя реально маліє, справді шалено притягальні.

— Що хотілося через «Інших пів’яблука» донести до читача насамперед?

— Що кожен має право на спокуту. І навіть тоді, коли здається, що нічого вже не виправиш, — це виправлення можливе. Хай і не на матеріальному, а на духовному рівні. Головне — усвідомити, що саме зробив у житті не так, і серцем хотіти все змінити, чимало робити для цього. Хотіла сказати також про те, що почуттями розкидатися не можна. Якщо випало щастя мати біля себе духовно близьку людину, то їй варто багато чого пробачати, не зацик­люватися на дурницях. Бо таку потужну річ, як теплота і розуміння, втрачати тільки через те, що хтось оступився, не варто.

— Тобі випадало втрачати?

— Бувало. Але таким є перебіг життя. Напевно, я — щаслива людина. Бо Бог, якщо говорити в контексті книги, дав мені фантастичних друзів, за яких я — у вогонь і воду, і широкі можливості для наших зустрічей. З іншого боку, я навчилася любити самотність. Сьогодні люблю помовчати, подумати над чимось, зосередитися на власному внутрішньому світі. Це прийшло до мене кілька років тому, але сьогодні шалено люблю рухатися тільки з власною внутрішньою швидкістю. І тому бодай раз на кілька днів обов’язково таку нагоду організовую. Бо маю трохи дурнувату рису — підлаштовувати свій крок під когось, щоб йому було зі мною комфортно. Можливо, така моя властивість на підсвідомому рівні комусь і дарує комфорт, але однозначно — не мені.

— Чого навчили Тебе Твої героїні? З чим ідеш далі?

— Коли щось не складається, виникає якась патова ситуація — іноді достатньо взяти тайм-аут. Або просто жити, робити те, що підказує серце. І дуже важливо, щоб, коли тобі справді погано, поруч була людина, спроможна тебе з тієї депресії потягнути назовні. А якщо такої людини нема, то тягни себе на берег за волосся сам. І знай, що це можливо.

Джерело   www.gazeta.lviv.ua/culture/2014/01/24/21744