Поділитись


Березень

Квітень 2014

Травень
ПнВтСрЧтПтСбНд
31123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
2829301234

Новини за 28.04.2014  Усі новини

Оповідання "Пані Зося. Роза-мімоза"

Галина ВДОВИЧЕНКО
фото з Фейсбука зі сторінки  Оксани Цюпи

Взагалі-то я Софія Казимирівна, але про це вже усі забули. Пані Зося та й пані Зося. Продавчиня квітів. Та, що мовчить. Роза-мімоза… А чому Роза-мімоза? Мабуть тому, що у букетах своїх поєдную непоєднуване. І воно часом такий несподіваний ефект дає, наче один плюс один плюс один дорівнює не три, а п’ять. Такий математичний парадокс.

Я учителька математики у минулому.

Що хотіла сказати. Часом таке трапляється, наче земля тікає з-під ніг. Нема за що вхопитися. Так погано, що гірше не буває. Крутиш свою проблему, крутиш, обертаєш нею і так й інакше… Нема ради. Але минає місяць, рік – і не зчуєшся, як те погане та й на добре повернуло. І то саме завдяки халепі, у яку вскочила. Недарма кажуть: щастя з нещастям в одному возі їздять. У мене принаймні саме так усе й трапилося.

У професії учительки що головне? - Голос. Не якийсь там особливий, просто голос. Можливість говорити. А коли він зникає, вихід один - прощайся з професією. Діагноз: «незмикання» голосових зв’язок. Жити можна, а викладати – ні. Бо хто слухатиме учительку, що сипить, як та гуска… Сусідка мені: що за біда, ви ж можете на пенсію раніше часу вийти! А на городі можна й без голосу працювати, аби руки росли звідки треба. Дачний сезон почнеться, суниці-морква-бурячок підуть. Стій собі на базарі, копійчину заробляй.

Вона мене на цю думку й навела. Продавати на базарі. Але не цибульку-квасольку, а квіти. Сусідці – аби користь з усього була. Вона й мої прогулянки ніколи не розуміла. Яка з тих походеньок користь? Якби, каже, ви, пані Зосю, пошту розносили – оце було б помічне для кишені! Які не які – а гроші б заробили. Або кур’єром, теж непогане заняття. Чого спацерувати без діла!

У нас одразу за будинком починається пустище. Далі – лише поле з травою та польовими квітами. Якщо піти навпростець – за двадцять хвилин вийдеш до окружної дороги. У мене там дача старенька.

Не лячно вам, пані Зосю, полями вештатись? - цікавиться сусідка. Хіба до вашої дачі маршрутка не ходить?

Маршрутка ходить, але пішки – зовсім інше діло. Або туди пішки, або звідти. Пташки співають, ароматом різнотрав’я напитися можна. До борщу його не покришиш, на тарілку не покладеш, а такі ті трави й квіти гарні, милі - очей не відвести. Особливо розквітлий будяк. Або розсипи жовтого пижма, його ще називають дикою горобинкою. Або острівці сріблястого, перегнутого коліном, ковила…

Зірву весною на дачі жмуток нарцисів, а тоді дорогою додому, у низині, виламаю кілька стебел калюжниці, її там доволы. А тоді вдома поскладаю у букети й сама замилуюся. Так доречно вони виглядають у парі – одні городні, пещені, інші – дикі, з мочарів.

Люблю коли чорнобривці у парі з листям чорниці на високих гілках. Краса неземна. Тобто навпаки – саме це вона і є, краса земна.

Або маргаритки у спідничці з листя підбілу. І нехай листя лягає, як хоче – хоч м’якеньким своїм, замшевим, боком, хоч глянцевим холодним. Навмисно викладати не варто, не силувати. Воно ж живе.

Або бордові пуп’янки жоржин на твердих ніжках, загорнуті у листя буряку, помережане брунатними яскравими судинами.

Коли у мене голос пропав, коли я на пенсію раніше часу вийшла, тоді й згадала, як колись мріяла складати букети, як хотіла продавати їх на базарі. Була певна, таких букетів ніхто крім мене не зробить. Ще дитиною мріяла. А потім забула, і ніколи й не згадувала, аж поки біда не сталася. А коли голос пропав - згадала.

Тепер у мене мало не уся земля на дачі у квітах. З першими пташками я вже біля них. А коли люди починають на роботи свої збиратися, я через поле додому повертаюся. До садових квітів шукаю польові доповнення. А вже по тому – на базар.


Пані Зосю, що нинька придумали? Розу-мімозу докупи зібрали?

Жартують. Я не ображаюся, мені добре. Маю, як казав Сковорода, сродну працю. Після п’ятидесяти років на неї вийшла. Мені, виявляється, не школа була потрібна, не уроки, не математика, а букети, квіти. Садові й польові. У такому поєднанні, такі промовисті без слів, щоб біля моїх букетів люди зупинялися. Хтось скоса гляне, наче біля скроні пальцем покрутить: а ти, тітко, тойво… з бур’яном припхалася… Хтось, навпаки, захоплено руками сплесне: пані Зосю, яка ж краса!

Беріть, люди добрі! Недорого прошу… Юначе, візьміть для своєї дівчини цей букет. Вона його ніколи не забуде. І хлопець усе розуміє без слів. З одного погляду. Барвінок, чи що? – зупиняється дівчина, очі блакитні на мене зводить. Так - видобуваю з горла сиплий голос, це барвінок на самшитових гілках. Ні, він так не росте, вони щойно зустрілися… Обидва вічнозелені. Барвінок своїм витким стеблом самшит оплів, влігся кожною квіточкою в усі западинки. Бачте, їм добре удвох.

Ну трохи дивна, так. Ще й голос дивацький. Але тут це не заважає. Хто звик до моїх букетів – той за мною шукає. А чого шукати? Я на своєму місці. Зі мною кілька букетів. Сьогодні – горошкові. Духмяний горошок та зелений городній. Рожево-бузкові суцвіття помережані стручками молочного горошку. Красиве та корисне, два в одному. Молода жінка зупиняється. До чола прилипло пасмо волосся, над верхньою губою - крапельки поту. У руках торби з продуктами, за спідницю малий тримається. – Почому… - каже вона, - горошок? - А вас як звати? – запитую. – Оля. – Для Оль, - кажу, - сьогодні безплатно. А що таке? – лякається вона. – Просто так, - намагаюся говорити голосніше. - Тримайте.
Вона обережно прилаштовує букетик між городиною у торбі. Кидає погляд на мене, йде геть. Малий з-під її руки підозріло глипає, озираючись.

Через день вона знову підійшла. Той хлопчик на руках, зосереджено гризе розмоклий бублик. Другий, старший, смикає, тягне кудись. Почекай, - каже жінка, - я, пані Зосю, знаєте, малювала колись… писала аквареллю. Ще у школі... Різні там натюрморти, пейзажі… Одного разу мені стручки зеленого гороху такі вийшли, не повірите, усі прибігали подивитися. Як живі. Не хвалюся, правду кажу. А потім… вийшла заміж, кухня, прання, прибирання… Забула, де й ті фарби поділися. А тут як найшло, цілий вечір шукала ту свою картинку… Не знайшла. Фарби натомість знайшла. І папір, цупкий ватман, те, що треба. Хочу написати квіти, щоб як у вас – духмяний горошок і стручки горошку разом. Або щось своє вигадаю…
Малий знову нетерпляче смикнув жінку за руку, потягнув за собою.
Своє вигадаю… - ще встигла докинути. - Дайте час…

"Квіткові феї" мультипроект з ляльками у Музеї історії міста Києва
Більше про це  можна дізнатися тут:  www.galynawdowychenko.com/news/2014-04-17/kvitkovi_feji_multyproekt_z_ljalkamy_u_muzeji_istoriji_mista_kyjeva.html