Поділитись


Вересень

Жовтень 2014

Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНд
293012345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829303112

Новини за 27.10.2014  Усі новини

Галина Вдовиченко: «Події з моїх романів часто трапляються в житті»

Вголос
Роксолана Савчин


Галина Вдовиченко українська письменниця попри недовгу літературну кар’єру встигла завоювати прихильність читача. Її романи завжди очікувані та майстерно передають повноту життя. В межах зустрічі із читацькою публікою авторка поділилась своїми поглядами на процес творення тексту, літературну долю, розповіла про захоплення вовками. Модерувала зустріч письменниця Людмила Пуляєва.

Про «Пів’яблука»

Я почала писати досить пізно. Моя перша книжка вийшла близько шести років тому. Можливо я б почала писати книжки раніше, якби не працювала журналістом у газеті. Журналістика не зоставляла натхнення на літературу.

Мій перший роман називається «Пів’яблука». Він про чотирьох подруг. Дорослих жінок, які живуть у Львові (в мене всі романи львівські). Жінки дуже творчі, кожна з них має свою ціль. Роман розповідає про перипетії їхнього життя.

Коли вийшов роман, я багато їздила Україною. І мені було дивно, приїжджаючи в Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв (в ті міста, в яких я думала, що люди там менше читають українську літературу) бачити наскільки сильний запит є на неї. Люди розповідали, що за моїми книжками відкривають для себе Львів. Я дізналась від тамтешніх читачів, що їм дуже б хотілось, аби було більше україномовних книжок про сучасне життя і з сучасними героями.

Коли минуло 5 років від виходу роману «Пів’яблука» і мене запитали, чи буде продовження іншої половини яблука, (а в мене на той час вже вийшов роман «Там де він», «Хто такий Ігор», «Бора» і «Купальниця»), я думала, що не писатиму продовження, бо начебто вже все сказала. Але одного разу я задумала сюжет оповідання про жіночі непорозуміння. Подумала кого ж вони мені нагадують ці жінки? І одразу в пам’яті виринули мої 4 героїні і з «Пів’яблука». Тут же в сюжеті знову з’явився Георг Пінзель. В другій частині роману справді багато речей допасувалось до першої, так ніби я думала, пишучи першу частину, що невдовзі продовжу її. Тому, якщо щось називаєш половинкою, то будь готовим до того, що друга половинка обов’язково знайдеться.

Про вовків

Мій роман «Там де він» про дослідника вовків. Він живе з вовками на українсько-польському прикордонні. Задля того, аби написати цю книжку, я прочитала масу досліджень етологів, які вивчають поведінку вовків. Багато речей забуваються. Іноді на літературних зустрічах люди запитують про якісь конкретні моменти із тієї чи іншої книжки і я з подивом сама себе перепитую, а хіба в мене таке є? Але про вовків я пам’ятаю все. Це для мене особливі створіння. Мене вражає як в них організована зграя. Наскільки відповідальним є ватажок. Як він пильнує, аби ніхто не напав на його зграю, коли вовки їдять. Вовки надзвичайно вірні в парі. Вони моногамні звірі. Якщо хтось гине з пари, інший залишається все життя самотнім. В них може бути ватажком, і вовк, і вовчиця. А яке у них ставлення до дітей! Людям варто було б повчитись у вовків.

Про літературні закони

Я люблю їздити у транспорті. Під час їзди я думаю про те, що відбувається в мене в романі, я можу вигадати новий епізод. А потім лише треба записати, прийшовши додому. У транспорті завжди можна почути якісь історії. Сьогодні, коли я їхала в маршрутці, то зустріла героя свого роману. Я вигадала його зовнішність, ні з кого його не списувала. І от сиджу, як поруч підсідає чоловік і я розумію, що це мій Ян Кумпа. Мені навіть хотілось запитати його, як вас звати?

Я часто придумую щось в романі, а потім воно трапляється в житті, або відбуваються дивні речі. Буває, що я зустрічаю своїх героїв. Враження наче потрапляєш в інформаційний коридор і зчитуєш таку інформацію, яку нізвідки не можеш отримати, як лише в тих тонких матеріях. Напевно кожна людина може робити це. Але іноді ми завантажуємо себе другорядними речами, які настільки засмічують простір, що ми перестаємо відчувати.

Коли я пишу новий роман, то вся необхідна інформація «підтягується». І тоді я відчуваю, що на правильному шляху, бо дійсно весь Всесвіт починає допомагати. Іноді здається, що я живу в двох паралельних дійсностях: справжній і та, яка існує в моєму романі.

В мене є переконання, що ті романи, які я пишу чи напишу, вже десь існують, просто я їх звідкись «витягую». І тільки я можу це зробити. Кожен письменник має «свої» романи, які йому дано написати. Мені – мої, Ларисі Денисенко – її, Ірен Роздобудько – її. І тому не має бути конкуренції. Людина конкурує сама з собою, з тим, якою повинна бути. Коли ти ставиш високу планку – конкуруй з собою.

Джерело  vgolos.com.ua/articles/galyna_vdovychenko_podii_z_moih_romaniv_chasto_traplyayutsya_v_zhytti_161600.html