Поділитись


Жовтень

Листопад 2014

Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНд
272829303112
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Новини за 27.11.2014  Усі новини

Жіноча література: чи справді «рожева»?

Літературна Україна
Ніна ГЕРАСИМЕНКО


Коли наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. в українську літературу почали масово проникати непритаманні їй раніше (або не так відверто) жанри популярної літератури, такі як детектив, трилер, фентезі, «жіночий» роман – літературознавці відреагували на їхню появу хаотичними й спорадичними дослідженнями. Відсутність тодішньої системності у вивченні нових літературознавчих тенденцій і як наслідок хибне тлумачення, підміна назв деяких літературознавчих дефініцій (наприклад, «масова література» – «серединна» – «белетристика)», або ж накладання характерних ознак одних на інші, нерідко можна спостерігати й досі. Не оминула така плутанина й жанрів так званої «масової літератури», зокрема, понять «жіночий роман» та «жіноча література». У суспільстві поширена думка, що «жіноча проза» – це винятково книжки для жінок, про жінок і написані самими жінками. Здебільшого це правда, однак не все так однозначно й просто. Хоча би тому, що це ніша, яку авторки заповнили чи не найбільше. Адже спробувати свої сили у жанрі «жіночого роману» намагаються майже всі й авторки-початківці, і знані письменниці.
Так звані «жіночі» романи (або ж «дамські», «рожеві», час від часу їхнім синонімом стає і «любовний роман») в сучасній літературознавчій критиці означені лише описово. Це, як правило, покет-буки (від англ. «кишенькові») книжки формату дамської сумочки у м’якій обкладинці, оформленій в рожевих кольорах, із серцями, напівоголеними красунями в обіймах героя-коханця, а всередині твору – стандартна схема: любовна історія, в якій персонажі, зустрівшись, за якийсь час починають задихатися від пристрасті. Погодьтеся, для літературознавчого дослідження такого означення терміну вкрай недостатньо. Проте чіткішого не дають навіть словники.
Першими ластівками «жіночих романів» сміливо можна назвати твори трьох авторок: М. Гримич «Ти чуєш, Марго?» («Аверс», 2001), Л. Баграт «Зло» («Кальварія», 2002) та З. Ігіної «Обличчя» («Кальварія», 2002). Хоча написані та видані в різні роки, тим не менше вони схожі поміж собою за сюжетом, образами головних героїнь, а також естетикою творів.
Ім’я всіх трьох головних героїнь – Маргарита. Вони розумні, амбітні, приблизно однакового соціального походження, всі з вищою освітою і знають собі ціну. Так, Марго М. Гримич за фахом – соціолог, Марго Л. Баграт – перекладач, Маргарита З. Ігіної – успішна письменниця.
Проте одного дня у буденності цих жінок несподівано з’являється чоловік, а разом із ним не забарилися таємниці, пригоди й ірреальність. Так, у фірму, де працює Марго, приходить новий співробітник Андибер, Маргарита З. Ігіної зустрічається з новим відомим видавцем Зухевичем, а Марго Л. Баграт не оминає свою долю на ринку, куди пішла за банальними покупками.
Сюжет у всіх трьох романах теж розгортається приблизно однаково: головна героїня роману «Ти чуєш, Марго…» – мати трьох синів, заклопотана роллю берегині домашнього вогнища, а також клопіткою роботою в офісі у паралельному світі виявляється королевою жіночого царства. Яке завойовує чоловічий світ набігами, полонених чоловіків тримає у гаремах, і час від часу дозволяє собі влаштовувати оргії. Цікаво, що потрапивши на «той світ», колеги Марго не зникають (за винятком Леськи), а змінюють маски-ролі й стають іншими людьми: шеф – Ахметом Першим, який ганяє для Марго ясир, Сидоренко перетворюється на ігуменю Ісидору, Свєтка на біснувату дівку, з даром одкровення, а питущий водій Васьок на Ібрагіма, помічника Ахмета. Тоді як Андибер – на козака-характерника, оспіваного в українських піснях: «Ей, не єть же се, братці, козак, бідний летяга, а есть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький…». Стосунки між героями починаються у «паралельному світі», Марго там навіть народжує дитину, однак за якийсь час переносяться у реальність: Марго забирає синів і розлучається з чоловіком-професором. За півроку в них із Андибером народжується донька.
Пригоди «на тому світі» не минулися даремно й іншим персонажам роману: шеф розлучився зі своєю третьою дружиною й одружився з Леською, у нього нарешті народилися діти, знайшли себе в житті й Сидоренко зі Свєткою.
Отаке роздвоєння сюжету на два світи й на події, які розгортаються у двох вимірах, є вишуканою «родзинкою» роману. За стильовою манерою, героями й гумором «Ти чуєш, Марго?» перегукується з творами вітчизняних письменників 60–70-х рр., зокрема, О.Ільченка, В.Земляка, написаних у жанрі «химерного роману».
Знайти своє обличчя, пізнати й зрозуміти саму себе намагається Маргарита з роману З. гіної. «Бо людина без обличчя – це не людина, – каже героїня, – лише здогад про неї» (Ігіна З. Обличчя. З. Ігіна. – Львів : Кальварія, 2002. – С.31).
Стається це тоді, коли відомий видавець Зухевич запрошує успішну письменницю Маргариту до себе додому обговорити видання нового роману і показує їй картину із зображенням Стефанії Поланcької, шляхтянки-художниці ХVII ст. Несподівано у ній Марго впізнає себе: «… зазирнула у вічі жінці і відчула нудотну памороч, а до горла підступив шлунок. Вона трусонула головою і ледь не втратила рівноваги… Сядьте! – раптом різко мовив Зухевич. За мить він опинився біля неї на колінах і сказав зовсім іншим голосом, тихим і лагідним: – Куди ти підеш, Марго: Навіщо? Хочеш, я розкажу, чим закінчиться твій роман? Він почав говорити, і перед її очима знову з’явилася та оксамитова зала, свічки, вікна. Вона бачила кожну деталь. – Ти пам’ятаєш, пам’ятаєш, – басовою струною бринів голос. Марго підхопилася і, хитаючись, побігла до виходу… У передпокої вона зупинилася і випадково глянула на себе у дзеркало. Звідти дивилися стомлені сиві очі, а на гострих вилицях все виразніше проступала виплекана змалечку пиха. Зухевич обхопив її ззаду за плечі і розвернув обличчям до себе. – Хто ти? – хрипло запитала вона, дивлячись йому в очі. Десь там, у глибині, піднялася, чорна штормова хвиля і накрила її з головою болісною знемогою. Марго у сльозах впала на коліна. – Цезе!» (Ігіна З. Обличчя. З. Ігіна. – Львів : Кальварія, 2002. – С. 90–91).
Вперше про Стефанію Марго дізнається від Єви Ратковської, доньки Зухевича. Вона дарує Марго коштовність і несподівано просить опікуватися її сином Ігорем, адже їй залишилося кілька місяців життя. Згодом героїня дізнається про причини несподіваного прохання Єви: та, виявляється, багато років була коханкою Дмитра, колишнього чоловіка Маргарити, Ігор – це їхня дитина. Таким чином, сюжет розгортається у двох часових вимірах: сьогодення і ХVII століття. Події розвиваються спірально, й ті, які мали відбутися, однак не сталися, переносяться до нашого часу. Коханці – герої Стефанія Поланська й Цезаріон Пшебицький, історія яких не завершилася у 17 ст. (не могли побратися через соціальний статус, хоча Стефанія й народила від нього сина Генріка) отримує продовження в наш час. Після смерті Стефанії (її отруїв дядько Альгірдас, настоятель монастиря, який не міг побороти пристрасті до своєї небоги) Цезаріон пообіцяв віднайти свою кохану у віках. І дотримав свого слова.
Головна героїня роману «Зло» Л.Баграт Марго – перекладачка, знає п’ять мов, але не може зробити достойну кар’єру через свою принциповість: роботодавці пропонують інтим, але дівчина береже цноту для єдиного і неповторного.
Крім того, Марго має здійснити своєрідну місію кількох поколінь: її мама, бабуся і навіть прабабуся прагнули пережити справжнє кохання, але жодній це не вдалося (одну насильно видали заміж за нелюба, іншу зґвалтували під час війни, ще інша мусила залишитися з нелюбом заради дітей). Тобто доля Марго – це шанс жінок кількох поколінь спізнати почуття любові. Про це відверто говорить мати: «У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з’явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночій лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені». Тож потенціал до «щирого кохання» в Марго був ще більший, адже її мати теж його так і не реалізувала.
Одного дня в бібліотеці вона зустрічає старшого чоловіка зі шрамом, в якого закохується. Якось Ян їй наснився, ця любовна лінія і події, які за нею розгортаються, теж відбуваються у площині сну. Власне і сама зустріч з героєм теж пройшла у сні, однак про це читачі розуміють вже наприкінці твору. Однак наяву події теж мають свою динаміку: Марго зустрічається з Костянтином, владним і брутальним чоловіком - мільйонером, знайомиться з його сином-скрипалем. Костянтин починає добиватися любові дівчини й переслідує її. Він – уособлення дитячого страху Марго, Чорний незнайомець з її дитинства. Героїня наважується на самогубство, адже смерть – це забуття, сон, а там, на найвищій горі, її чекає Ян, князь Місяця, бо, власне саме у небесного світла, Маргарита свого часу й випросила собі коханого. До речі, у реальному житті Ян теж зустрічається з Марго – це син Костянтина, однак героїня не впізнає його. А Костянтин, із ревнощів калічить юнаку руки, його кар’єра скрипаля віднині закінчена. Отож, кохання приносить не тільки страждання самій Марго, а й тим, хто поруч: Яну, Костянтину, Сергію. За авторкою, любов – це «Зло».
Подібною виявилася й доля цих трьох книжок. Передусім, тому, що вони й досі належним чином не поціновані. І якщо «Ти чуєш, Марго» все ж таки дочекалася свого перевидання 2012 р. («Дуліби»), то романи «Обличчя» З. Ігіної та «Зло» Л. Баграт попри якісний рівень романів не перевидані й досі. Єдиною причиною такого несправедливого ставлення, на нашу думку, є те, що поява цих творів випередила свій час. Не набагато – лише на 5–10 років. Бо тоді, коли вони з’явилися друком 2001–2002 рр., українська література стояла на роздоріжжі. Уже було очевидним, що писати в естетиці попередніх десятиліть не випадає, а появу нових віянь, і зокрема, масової літератури, вітчизняні критики не були готові аж так відразу прийняти. В той час поширеним явищем стали «круглі» столи, на яких обговорювали появу і складові нових тенденцій, стилів і жанрів. Тож ці три якісні «жіночі» романи з поля зору критиків – випали.
Так само поверхово прочитаним залишився й інший твір М. Гримич «Магдалинки» («Кальварія», 2003 р.) – історія дружби чотирьох жінок. Героїні-«магдалинки» належать до різних психологічних типів – меланхолік (Ксеня), флегматик (Віка), холерик (Славка) та сангвінік (Сашка), до фанатизму зациклюються на одному чоловікові, колишньому їхньому однокласникові Сергію Драгомарецькому. Люблять його і ненавидять, бо вважають його причиною своїх негараздів (читай: невдалого особистого щастя та сімейного життя) протягом останніх 20 років. Цікаво, що захоплення Драгомарецьким у кожної з дівчат сталося ще в школі, однак навіть після закінчення навчального закладу вони не можуть позбутися Сергія, а він – їх. Варто зазначити, що Драгомарецький – великий жартівник: переспав із Вікою, аж та мусила робити аборт, не прийшов до ЗАГСу, де чекала Ксеня з батьками. Натомість одружився, але не жив жодного дня зі Славкою, і це при тому, що хлопцю подобалася тільки Саша. Отож, подруги об’єднуються у таємне товариство Святої Магдалини, яке має свої канони та приписи: щорічні ритуали гріхопадіння та очищення, заповідь «Іґнорації чоловіків». Все ж Сергій «переграє» подруг і влаштовує для них своєрідну пастку з однією метою: відкрити жінкам очі на реальність, як вона є. Штучно створені ситуації провокують колишніх однокласниць до руйнації стереотипу довкола постаті Сергія, мотивують їх поводитись відповідно до своєї натури. Загалом «Магдалинки» – це своєрідний експериментальний підхід і дослідження впливу зовнішніх обставин на формування адекватних змін людської особистості та її поведінки. М.Гримич заводить читача за межу сфери теорії психоаналізу, встановленої Фройдом. Звертаючись до описів вчинків та мотивацій героїв, авторка пропонує читачеві «Інформацію для роздумів», в якій поміж рядків із дитинства заховані відповіді на те, що майбутнє людини передбачити неможливо, навіть використовуючи психологічні методи. Роман сповнений різними психологічними настроями героїв, але зводиться до хепі-енду в Парижі – місті закоханих. Адже тепер кожен герой нарешті знайшов те, що є найголовнішим в житті – своє кохання.
Вважаємо, що «Магдалинки» – один із найбільш вдалих жіночих романів в українській літературі. М.Гримич не лише створила цікавий сюжет, а й показала вітчизняну ментальність «у розрізі», у всіх її виявах. Кожна жінка може відшукувати тут себе, власне, в цьому й полягало завдання авторки.
До речі, до теми жіночої дружби українській письменниці ще неодноразово звертатимуться. Зокрема, про чотирьох приятельок-львів’янок редактора Галину, дизайнера Ірину, коректора Магду та телеведучу Луїзу написала Г.Вдовиченко у романах «Пів’яблука» («Нора-Друк», 2008) та «Інші пів’яблука» (Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013). Ця ж тема стане одним із мотивів і в «Борі», особливо, коли подругам Христині та Лідії сподобається один чоловік. Історії кількох жінок (Ірини, Світлани, Наталі…), які зустрілися в пологовому будинку, і стали добрими товаришками, що неодноразово приходили на допомогу одна одній, сплітаються в «Родовому відмінку» М. Іванцової. Тему жіночої дружби між Поліною і Стефкою порушує авторка і в романі «Вітражі» («Нора-Друк», 2010). Окрім того, письменниця, як це властиво «дамському» роману, тисне на жіночі «больові» точки: становлення у суспільстві, переосмислення нею цінностей. Щоправда, на відміну від першого роману, до «Вітражів» авторка додала трохи «скандалу», бо описала нетрадиційні жіночі стосунки.
У наступні кілька років стався вибух жанру «жіночого роману». Твори Н. Очкур-Шевченко, І. Роздобудько, Н. Шейко-Медвєдєвої, Г. Вдовиченко, М. Іванцової, В. Гранецької, Н. Гурницької міцно завоювали серця українських читачів, і зокрема, читачок.
«Жіночий» роман цього десятиліття цілком побудовано за матрицями, присутніми у дитячих казках: щасливе звеличення бідної, чесної та працьовитої дівчини або втеча закоханої від свого обранця («Попелюшка»), уникнення спроби зваблення/ зґвалтування/ облудного затягування дівчини до неприємної ситуації («Червона шапочка»), протистояння головної героїні злій жінці («Білосніжка»), жертовне кохання дівчини до чоловіка, з допомогою якого вона рятує свого коханого («Снігова королева») тощо.
Більшість творів Н.Шевченко («Містичний вальс», «Учора і завтра»), В.Гранецької «Мантра-Омана», Н.Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону», М.Іванцової «Сердечна терапія», Д. Корній «Ніхто, крім тебе», О.Печорної «Фортеця для сердець» написані за відомим мотивом Попелюшки. Отож, жила собі дівчинка, сирота (Рогніда з «Учора і завжди», Анна з «Мелодії…», Леся з «Фортеці…»), з небуденною вродою і милосердям у душі. А що мала ще й гострий розум, то досягла гарної кар’єра у рекламі, як Рогніда, чи стала відомою художницею, як Леся. І за ці її чесноти Добра Фея (пані Роксолана, в якої викрадають сумочку, але Рогніда повертає втрату; рідна бабуся Лесі) дарує героїням зустріч із Принцем і щасливе подальше життя. Рогніда, зокрема, у спадок отримує дім під Києвом, її коханий – красень-військовий, офіцер. Обранець Лесі – мільйонер, власник банків, торгових центрів тощо. Образи чоловіків обох героїнь подібні – елегантні, вишукано-галантні, закохуються у дівчат із першого погляду й залишаються вірним навіки, неодружені, заможні та можуть влаштувати незабутній вечір з дорогими подарунками, романтичним катанням на яхті (Тарас для Рогніди), поїдку на Сейшели (Володимир для Лесі) та шалену ніч «тільки для тебе єдиної». В сюжетах обох романів використано навіть модель поведінки казкової героїні: від чоловіка своєї мрії Рогніда тікає, мов Попелюшка з балу (правда, після бурхливої ночі; сцена балу та добра фея, яка дарує героїні плаття, в романі також присутня). Леся, своєю чергою, таку ж модель поведінки використовує у стосунках з Володимиром. І навіть її вагітність не змусила героїню першою прийти до чоловіка. Закінчуються обидва романи хепі-ендом: Рогніда залишається з Тарасом, Володимир, покинувши бізнес і мільйонні статки, переїжджає жити до Лесі в село.
Окремо варто зауважити й такий цікавий авторський прийом, як-от введення у твір абстрактних понять і оживлення явищ природи. У романі вони стають персонажами і навіть можуть впливати на перебіг подій: «Час був мудрий до таких речей. Саме тому він неквапливо брів по самі плечі в траві й непомітно, мовби потай уплітав тижні в химерне мереживо літа….», «Димар втомлено зморщив цегляне чоло й кивнув сам собі», «Кіт завмер. Мурчати він усе одно не збирається й не буде. Коти слова додержують», «У місті, схожому на велетенську рибу, блукала під небом душа. Гадала, що дороги вже не знайде, але її невагому, підхопив на крило вітер, всадовив собі на спину й закинув прямісінько в лікарняну палату крізь розчинене навстіж вікно. Душа зависла під стелею, розмірковуючи, що час би вже цю стелю побілити…», «Осінь гойдалася на місяці» тощо. У інших романах авторка так само активно застосовує цей прийом, відтак він стає характерною ознакою письменницького стилю О. Печорної. І родзинкою сучасної жіночої прози, адже, від часів «Інтермеццо» М. Коцюбинського вітчизняні письменники такий імпресіоністичний прийом не використовували.
Попри те, що основна увага авторок прикута до образів головних героїнь, у творах водночас ненав’язливо, послідовно, але без надмірної деталізації чи надриву й патетики, порушуються і соціальні проблеми. Так, зокрема, у романі «Фортеця для серця» О. Печорна – це тема вимираючих сіл. По-перше, в одному з них живе сама головна героїня. Колись заможне, зараз таке, що ледве животіє: молоді виїжджають, старі помирають, для тих, хто залишився роботи і перспективи немає, у перший клас ідуть п’ятеро дітей. «То куди? (потрібно везти, – запитує кандидат у депутати – Н. Г.). – У Бувальці. – У Бувальці? – Еге. – Ти серйозно? – у нього навіть голос змінився. – …Невже там можна жити? Село ж мертве. Леся оголила зелень очей, як те вміла, і тихо відповіла: – Не діждете!» . Чи, скажімо, проблема сільської школи і педагогів у ній. Саркастичне подекуди аж до гротескного змалювання першої вчительки Лесі, відмінника освіти й заслуженої вчительки, яка не гребує плітками, й активно їх сама продукує до успішніших, молодших колег навряд чи викличе у читачів позитивні емоції. Однак саме таке бачення сучасних педагогів активно відображає дійсність, коли до навчальних закладів потрапляють люди випадкові, часто невдахи, які виміщають на дітях свої особисті чи соціальні негаразди. Раніше про таких невротичних вчительок так само з іронією наважилася написала Є. Кононенко в романі «Неля, яка ходить по стелі» («Грані-Т», 2005).
У контексті якісної жіночої прози слід розглядати і роман Н.Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону» («Клуб сімейного дозвілля», 2014). Історія любові юної дівчини й старшого пана, яка розгортається у середині ХІХ ст. Анна – сирота, донька священика, яка після смерті матері з братом мешкає в родині свого дядька. Якось, ще восьмилітньою дівчинкою, вона побачила родича свого сусіда, і закохалася в нього. Анна підростає, але почуття до значно старшого чоловіка не тільки не минають, а стають дедалі сильнішими. Увагу на дівчину звертає й Адам. Щоправда, передусім, як на об’єкт сексуальної втіхи. Зрештою, чоловік забирає її з собою до Львова, бо хоче мати юну красуню при собі й для себе.
Загалом, Анна й Адам – типові герої «дамського» роману. Анна – вродлива дівчина, жіночна і безпосередня, хоча й недалекого розуму. У ній немає корисливості чи розбещеності. Її почуття до Адама настільки сильні, що вона, отримавши суворе пуританське виховання, погоджується на принизливе становище коханки. При цьому страждає, адже усвідомлює, що зв'язок з одруженим чоловіком – це гріх. Її мучать докори сумління, адже вона своїми почуттями руйнує чужу сім’ю. Здатна героїня й на самопожертву: після смерті Анелі, дружини Адама, в пологах вигодовує її немовля, як свою власну дитину. І згодом доглядає за всіма дітьми Адама. Це покаяння Анни, її спокута перед померлою. Такий елемент – типовий для «жіночого роману» й авторка вдало застосувала його. Загалом, сюжет роману – досить таки невибагливий, однолінійний, нагадує К. Маккалоу «Тих, що співають у терні»: Він і Вона, почуття поміж ними. Решта персонажів, як соціально-політичні події – лише декорації, на тлі яких розгортаються стосунки героїв.
Однак вибагливим і вишуканим є композиція роману. Його розділи побудовані таким чином, що гра почуттів героїв відбувається в унісон музичній тональності, якій відповідають почергово сім частин твору: Увертюра, Апасіонато, Інтерлюдія, Фортіссімо, Адажіо, Кульмінація, Каденція.
Окрім цього, увагу звертає й ілюстративний матеріал до видання. Це роботи мистців ХІХ ст. сера Фр.Бернарда Діксі «Зізнання» (1896 р.), К. Ауера та ін., літографії яких зі смаком підібрала авторка.
Також важливою є ще одна деталь, яка епізодично з’являючись в творі, однак стає знаковою для Анни. Надаючи при цьому роману другого плану й глибинного, філософського змісту. Це – порцелянова лялька, її Анна ще дитиною бачить в руках чужої дівчинки у парку Герхта, згодом – у руках Люцини, доньки Анелі, у неї згодом зашиває таємницю – листи померлої дружини Адама до іншого чоловіка. Анна відчуває при цьому дивну сатисфакцію з життям. Адже лялька і гра – це доля самої Анни: їй судилося стати лялькою, нехай і порцеляновою (недаремно, Адам і його родичі часто називають фігуру Анни – порцеляновою). Гра з передачею в руки, доторкання до неї перетворює і героїню в забавку в руках долі та соціуму. Певно, тут доречно провести паралель із твором російського драматурга Н. Островського «Бесприданница» – перехід від пошанування особи до ототожнення її з прагматичною річчю: «Я – річ?».
В контексті огляду жіночих романів звернімо увагу на творчість В. Гранецької «Мантра-омана». Якось авторка поділилася: «Знаю, що ніколи не зможу написати винятково жіночий роман, мелодраму чи детектив, так само не зможу написати історичний роман в «чистому» вигляді. Я тяжію до змішування різних жанрів, в одній історії хочеться поєднати все» . Так, її останній роман «ТІЛО™» («Клуб Сімейного Дозвілля», 2013), де письменниця зазирає до нашого майбутнього, тяжіє до жанрів «горор», «фентезі». А ось попередній твір – дебютний – має яскраві ознаки жіночого чтива, хоча й тут авторка вдалася до улюбленого «змішування жанрів». В романі «Мантра-омана» («Клуб Сімейного Дозвілля», 2011) читач постійно переходить із реальності в нереальність. Така гра, безперечно, пожвавлює зацікавленість книжкою. До головної героїні Єви приходить так званий Ловець Снів, який запрошує її вчинити самогубство – стрибнути з хмарочосу. Зрештою, героїня робить це, живучи опісля, як привид. І раптом – повертається до читача живою. Скалічена Єва пише книжку, рукопис якої передає матері – відомій письменниці. Відтак читачам постійно доводиться відгадувати – де сон, де потойбіччя… А може, це все – просто твір героїні роману. Тож «Мантра-омана» деякими епізодами нагадує фільм «Початок» із Леонардо Ді Капріо в головній ролі. Герої стрічки теж загубили межу між реальністю і сном. До речі, Гранецька кілька разів згадує знаного актора – щоправда, в контексті репутації «ідеального» чоловіка.
Грається авторка із враженнями читачів про головну героїню. На початку роману – це самовпевнена Єва, коханка шефа видавництва. Несподівано, проте, як і годиться в «дамському романі», авторка фабульно вводить у долю героїні трагічний випадок. Це викликає жалість, а відповідно й зміну ставлення до Єви. До того ж, додає гостроти сюжету. Опісля жінка відкривається по-новому – замикається в собі, жебракує. Згодом знову повертається, до себе колишньої – впевненої і цинічної Єви.
У романі «Мантра-омана» досить виразні ознаки психологічної прози: увага до душевних колізій героїні, потоки її свідомості, давні психологічні травми, що викликають складні форми психологічного захисту. Поруч із основною проблематикою роману – стосунками між чоловіком і жінкою – спостерігаємо не менш важливі теми: пошук людиною себе, родинну взаємопідтримку. В. Гранецька не змальовує ідеальне суспільство. Навпаки – наголошує на його вадах і темних сторонах життя. Один із головних меседжів – жити треба тут і зараз, а не відкладати на потім. Твір таки заслуговує на місце в домашній бібліотеці.
Аналізуючи явище «жіночої літератури» слід згадати і серію книжок від сестер Лесі та Орисі Демських «Жіночий любовний роман», під упізнаваним логотипом дельфіна, започатковану 2008 р. «Троянди в супермаркеті», «Історія з британським журналом», «Паризьке кохання», «Афера на віллі», «Багаті та бідні», «Кохання без кордонів» – усі ці історії прості, але не примітивні, зворушливі, і казкові, з обов’язковим елементом віри. У те, що все мусить закінчитися (і закінчиться) добре, в те, що любов завжди перемагає, в те, що вірність і відданість винагороджуються, а зло та ненависть неодмінно зазнають поразки. І, звичайно, є найголовніше – тобто зустріч із Принцом на білому коні. І байдуже, що ним може виявитися сусідський хлопчина, який, виявляється, кохав Її усе своє життя.
Прикметно, що поруч із традиційними «дамськими» романами серед такої белетристики є чимало творів, які разюче відрізняються від перших, попри те, що їхні авторки так само жінки.
Першим таким «нежіночим» текстом серед нібито «дамського чтива» у масиві жіночої прози, певно слід вважати твори Ірен Роздобудько «Ґудзик» («Фоліо», 2005) та «Зів’ялі квіти викидають» («Нора-друк», 2006). Обидва романи - психологічні мелодрами, які так люблять представниці слабкої статі. Однак, нехай це не вводить читача в оману, ці твори до типової жіночої літератури аж ніяк не належать. Передусім, через акцентований психологізм у побудові образів героїв. Авторка, майже відкинувши всі зовнішні чинники, пропонує читачеві подорож душею персонажів. Заглиблення у внутрішній світ свого героя настільки сильне, що зовнішній сюжет іноді перетворюється на внутрішній, в результаті чого в читача виникає відчуття, ніби він сам стає героєм або подорожує в героєві, як в троянському коневі, де всі сенсорні датчики підключені до читача. Власне, і сама І. Роздобудько зазначала: «Я кусаюсь, коли мене називають письменницею жіночих романів. Мені буває говорять, що я починаю як жінка, а закінчую як чоловік».
«Зів’ялі квіти викидають» - це сентиментальна історія з елементами ретро-роману. Головна героїня Стефа – служниця пансіонату для старих представників шоу-бізнесу, яка відповідає образу Попелюшки (одному з найпопулярніших у «жіночих» романах), дізнається про любовну драму, що відбулася у минулому столітті. Героїні цієї драми – колишні «зірки» театру й кіно Поліна (Едіт Береш) та Ольга Сніжко (Леда Ніжина) доживають свій вік у пансіонаті для колишніх представників мистецької богеми (середовище, яке безперечно цікавить авторів та читачів масової літератури). Дівчина поступово, мов у детективі, дізнається про справжні імена та долі цих жінок.
Основна колізія роману – внутрішня, а не зовнішня, а увага автора прикута не до перебігу подій колишньої чи сьогоднішньої любовної історії, а до почуттів та відчуттів героїв роману. Так, кожна з колишніх акторок по-різному реагує на свою сьогоднішню непотрібність: одна майже не виходить з кімнати, просиджуючи цілими днями в улюбленому фотелі, згадуючи минуле, бо теперішнє для неї, це насамперед, запах паленого листя і сміливість подивитися на власне відображення у дзеркалі. Єдине, що тримає її у цьому світі – це прагнення не померти раніше своєї суперниці, котра колись давно була коханкою її чоловіка. Інша, так само втікаючи від себе з реальності в площину минулого й ілюзій, щодня обирає для себе нові ролі: один день просить називати її Офелією, іншого Снігуронькою тощо.
Доля склалася таким чином, що Едіт Береш і Леда Ніжина – суперниці й антагоністки протягом всього їхнього життя, їхні стосунки – це суміш ненависті й любові, страху й поклоніння: Едіт – дочка ворога народу, Леда – донька радянського номенклатурника, Едіт – дружина успішного сценариста, Леда – його коханка, Едіт потрапляє в табори, Леда робить успішну кар’єру, Едіт – брюнетка з чорним прямим волоссям, Леда – романтична, білявка з пухнастими кучериками, Едіт пристрасно ненавидить Леду й бореться з нею: знаючи про нелюбов Леди до білих лілей, замовляє їй букети після кожної вистави, мріючи, що суперниця помре в них, Леда уникає й остерігається Едіт.
На етапі життєвого зламу (покинув чоловік, не пощастило вступити до театрального інституту) стоїть і головна героїня роману «Зів’ялі квіти...» Стефа. Вона влаштовується працювати в Будинок задля протекції для майбутнього вступу, але познайомившись із п. Поліною (Едіт Береш) і п. Ольгою Сніжко (Леда Ніжина), вже не згадує про першопричину своєї появи в Будинку – стати феєю для оточуючих (перегукується з бажанням Амелі, героїні однойменного фільму «Амелі Пулен із Монмартру», режисер Жан-П’єр Жане). А далі починає діяти закон світової гармонії – якщо ти допомагаєш здійснити мрії інших, то й твої мрії так само здійсняться. Тому виконуючи прохання стареньких самотніх і створюючи для них маленькі свята, Стефа отримує здійснення і власних мрій: зустрічає коханого чоловіка та стає переможницею престижного європейського кінофестивалю.
Таким чином «любовна історія у стилі ретро» перетворюється на ситуацію визначення та самовизначення жінки щодо іншої жінки та «жіночого» як такого». Цікаво, що за таких умов чоловічий персонаж – не є центром оповіді становлення жінки, а поштовхом для ідентифікації «жіночого» як такого. Тому перебіги доль двох головних героїнь, їхні найяскравіші вчинки, життєва сила і цілісність особистості (подорож Едіт до Франції, посилки Леди в табори для Едіт) подано на тлі епізодичної появи в спогадах обох жінок образу успішного кар’єриста і водночас слабкого й душевно-роздвоєного чоловіка і коханця Бориса.
Не менш цікавим за сюжетом та композиційно є й роман «Гудзик». Авторка розподіляє його на дві частини й епілог, події у них представлено під різним кутом зору – з позицій головних персонажів. Денис Северин, Єлизавета Тенецька і її донька Ліка – «трикутник» головних героїв роману. Щоправда наприкінці твору до них додається ще американець Джошуа Маклейн, і «трикутник» перетворюється на «квадрат». Події починаються ще далекого 1977 року, коли Денис, щойно вступивши на сценарне відділення факультету, поїхав трохи відпочити в гори, і зустрів там Єлизавету Тенецьку. Провівши з нею одну-єдину ніч, він закохався в жінку на все життя. Навчання теж не склалося, бо Ліза виявилася його куратором у виші. Минає час, без жодних суспільно-політичних відступів авторка переносить дію у 1996 р. Денис захистив дисертацію, викладає на сценарному відділенні кінофакультету, Єлизавета стає солідною пані. Якось Денис випадково зустрів Лізу із молодою дівчиною і захопився останньою. Ця дівчина з незвичними очима видається йому єдиною ниткою, котра може призвести до клубка несправджених сподівань. Денис вирішує одружитись і приходить знайомитися з майбутньою тещею… Єлизаветою Тенецькою. Почуття до жінки не просто повертаються, а стають майже божевіллям з елементами фетишизму «роздивлявся шампуні там креми, крутив у руках ЇЇ зубну щітку і занурював обличчя в ЇЇ рушник і ледь стримував себе, аби не порпатися в ящику для білизни» . Якийсь час Денис розривається між двома жінками, але не витримує і влаштовує сцену Єлизаветі, зізнаючись тій у коханні. Ліка це все чує, бо заховалася у шафі, не поїхавши на бієнале. Вона йде з дому і зникає у невідомому напрямку. На спогад Денису залишається ґудзик із зображенням янгола: «Цей янгол тебе обожнює..». Колись закохана Ліка, пришила на джинсову курточку ґудзики із зображенням янголів: «Цей янгол тебе обожнює, цей-захистить, цей-убереже, а цей – трохи сердиться … – промовляла вона, поки я возився із застібками». Чоловік намагається знайти Ліку, однак безуспішно. Йому залишається лише чекати на жовтий конвертик в електронній поштовій скриньці.
Прикметно, що в 2000–2005 рр. – такі модифікації жіночого роману були поодинокими винятками із загального канону жіночого чтива. Однак уже в 2009–14рр. вони створили оригінальний піджанр сучасної прози, умовно який назвати можна «фемінний». Цікаво, що тематика цих видань так само жіноча, однак ідейно, за змістом – вони діаметрально протилежні. Часто навіть опонують традиційному жанру, висміюючи його героїнь. Зразками такої прози є романістика М. Гримич «Фріда» (Дуліби, 2006), Г. Вдовиченко «Бора» («Клуб сімейного дозвілля, 2011), «Тамдевін» («Нора-друк», 2012), «Купальниця» («Клуб сімейного дозвілля, 2012) М. Іванцова «Родовий відмінок» («Нора-друк», 2009), «Вітражі» («Нора-друк», 2010), «Сердечна терапія» (Клуб сімейного дозвілля, 2012), Х. Лукащук «Курва» (Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013), Ж. Куяви «Дерево, що росте в мені» («Клуб Сімейного Дозвілля, 2014).
Об’єднує твори різних авторок і різних видань – розкриття образу головної героїні. Це – жінки нового покоління, наші сучасниці, які зробили себе самі. Впевнені, цілеспрямовані, розкуті, гідні уваги й поваги. Власниці бізнесу, як Ірина Ревуцька у «Фріді», відома акторка Кароліна Кужвій у «Купальниці», Анна, власниця картинної галереї у романі «Тамдевін» Г. Вдовиченко, Ірина, звичайна, пересічна жінка, яка однак переживши зраду чоловіка знаходить у собі сили й працює у квітковому бізнесі («Родовий відмінок» М. Іванцової).
У цих творах основа все ж залишається від жіночого жанру, активно використовуються такі складові, як низьке соціальне походження і тяжке дитинство героїнь: Ірина Ревуцька – виросла на робітничі слобідці, окраїні Бердичева, Кароліна з «Купальниці» Г. Вдовиченко на висілках серед лісу з промовистою назвою Висіч. Тут «замість відрізаного центрального опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували, хто в печі, хто – на привозному газі в балонах, хто на електроплитках… Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхалися хто куди, жінки – до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки в Росію на будівництво. Старші люди – ті, кому по сорок-п’ятдесят – до такого життя призвичаїлись, тримали кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи… А молодь зігрівало єдине бажання – їхати з тої Висічі, тікати, вшиватися, пензлю вати звідси, і подалі, поки не засмоктали будні, позбавлені вибору…» . І дівчата справді тікають з минулого життя, змагаючись з обставинами і створюючи себе нових, сильних і успішних, які досягають кар’єрних висот.
Так, головна героїня Ірина у «Фріді» у ролі керівника, не соромл

Джерело