Поділитись


Січень

Лютий 2015

Березень
ПнВтСрЧтПтСбНд
2627282930311
2345678
9101112131415
16171819202122
2324252627281

Новини за 28.02.2015  Усі новини

Галина ВДОВИЧЕНКО: «Люди не здогадуються, що я їм у вікна зазираю»

Урядовий кур'єр
Дарина ФІАЛКО


Її називають авторкою оптимістичної прози. Однак Галина Вдовиченко — оптиміст не тільки на книжкових сторінках, а й на сторінках свого життя. Як людина, як письменниця і журналіст із болем сприймає складну ситуацію в Україні, та знаходить сили рухатися вперед із вірою у краще. Тож коли дивлюсь на своє дерев’яне яблуко (свого часу привезене з Криму) та перечитую Галинині «Пів’яблука», запитую себе: а, може, воно теж чарівне? І колись обдарує «сюрпризом казкової щедрості», як і героїнь знаного роману? Все можливо, коли бачиш диво у простих речах. У це дужче віриться після розмови з Галиною Вдовиченко — про творчість, дива в житті та книжках, про особливих людей і місця.
Письменниця Галина ВдовиченкоПисьменниця Галина Вдовиченко
— Пані Галино, розкажіть про своє перше речення.
— Моїм улюбленим заняттям завжди було вигадування історій та читання, гортання, нюхання книжок. Щоденники вела, спостерігала за людьми. Але думала, що працюватиму в бібліотеці або у книгарні, їх, до речі, у моєму дитинстві було на кожному кроці.
А потім на багато років втягнулася в журналістику, і лише у вільну хвилину говорила собі: то що ж? Починай писати те, зовсім інше. Ви знаєте, від неможливості робити те, що хочеш, навіть характер псується. Тому одного разу просто відкрила новий файл — і написала перше речення. Вільного часу не було, обставини не допомагали, нічого цьому не сприяло. Але саме від того дня стало легше дихати, наче сама себе випустила на волю.
— Із чим порівнюєте процес написання твору?
— Це як робота скульптора, бо видовбуєш із кам’яної брили певну фігуру чи композицію. І якщо щось пішло не так, то переробити важко, хіба узятися за нову кам’яну брилу.
А ще писання подібне до роботи археолога. Наче щось вже існує, але сховано від очей, і ти маєш його знайти, розчистити, витягти на поверхню. Працюєш де лопатою, де щіточками, обережно, і сам іноді дивуєшся, що відкривається очам. У будь-якому разі письменство — це тяжка фізична праця. Відчуваєш це, коли встаєш з-за столу і все тіло ломить. Добре розумію, чому Муракамі об’єднав під однією обкладинкою теми писання та бігу, і що він мав на увазі, назвавши книжку «Про що я говорю, коли говорю про біг». Я й до нього знала, що писати роман — це як бігти марафон. Окрім усього іншого, важливого, потрібні витримка, терпіння, вміння тримати дихання. І не збиватися з ритму.
— Кажуть, ваші книжки лікують. Траплялися твори, силу яких відчули особисто ви?
— Читаю щодня, час від часу якісь книжки перечитую. Нещодавно чомусь узяла до рук повість «Старий і море» Гемін∂вея. Коли пишу або читаю, маю один із критеріїв підходу до тексту, радше відчуття: чогось бракує. Щасливий той автор, кому вдається намацати це «щось» — воно або витягне весь твір, або без нього написане залишиться просто добрим текстом, до кінця не реалізованим шансом. Якби Старому в цій повісті вдалося дотягнути рибу до берега неушкодженою, це все одно був би чудовий твір. Однак він не залишав би такого потужного післясмаку. Зрештою, не став би підмогою людині у складній ситуації, нерідко безвихідній. Гемін∂вею вдалося вхопити це «щось». Його Старий повернувся зі скелетом гігантської риби, яку об’їли акули. Він програв, так принаймні сам думає. Але ж у читача залишається інше відчуття. «Людину можна знищити, але перемогти її неможливо».
— Героїня роману «Інші пів’яблука» дизайнер Ірина шукала пінзелівські типажі серед перехожих на вулиці. А як ви знаходите героїв своїх романів?
— Маршрутка — місце усамітнення та нових ідей. Луїзу з «Пів’яблука» я зустріла колись у маршрутці. Зайшла гарна жінка, доглянута, руде волосся, теплий погляд, повернулася боком — і я побачила, що вона має помітний горб. Із реальної жінки списала зовнішність своєї героїні.
А нещодавно сталося навпаки — зустріла чоловіка, зовні — копію вигаданого Яна Кумпи з «Інших пів’яблук». Я так на нього дивилася, що він хтозна-що міг подумати. Тільки не те, що автор зустрівся з вигаданим персонажем.
— Такі миті подібні до дива. До речі, героїні вже згадуваного роману знайшли диво-яблуко, що змінило їхні долі. А з вами траплялося таке?
— Моє життя змінюють не речі, а слова. Іноді вигулькне якесь слово. Скажімо, Бора. І знаю, що це не вітер, і не острів, і не машина. А що? Ім’я жінки. І починає складатися історія…
Або почую уривок розмови про те, що в хаті постійно губляться шкарпетки. І думаю: непарні шкарпетки… Шкарпані, шкарпетон, малий шкарпук, стара шкарпа… Гори Шкарпати… Встигай записувати.
Сакрального значення надаю словам вимовленим, написаним. І давно про себе зрозуміла: я не людина говоріння, а людина писання.
— У творчості важливу роль відіграє атмосфера. Чи є особливі для вас місцини?
— Так. Особливо Івано-Франківськ, подвір’я та вулички мого дитинства. Це хатинка за Добромилем, яку я кілька років тому випадково купила, і тепер люблю ті місця на українсько-польському прикордонні, наче вони мені рідні. І Львів, звісно. Тут багато «моїх» місць.
— Тому й не дивно, що сторінки ваших книжок пахнуть Львовом. Коли його описуєте, відкриваєте це місто для себе по-новому?
— Львів ніколи не відкривається одразу. Можна опинитися на знайомій вулиці, стати під якимсь вікном з неймовірною ліпниною і подумати: звідки воно тут узялося? Їду в маршрутці додому — і бачу, який Львів щовечора інший. У старовинному триповерховому будинку може світитися лише одне вікно, а в гуртожитку-мурашнику на вулиці Сахарова усі до одного яскраво освітлені, за кожним — люди, рух, життя. Поки проїжджаю повз, вихоплюю картинки, все решта домальовує уява. А люди не здогадуються, що я їм у вікна зазираю.
— А як щодо особливих людей?
— Торік у травні мені зателефонував незнайомий і попросив про зустріч. А коли приїхав, сказав таке: вони родиною хочуть видати книжку про його маму до річниці її смерті. Книжка інтимна, для родини та друзів, зі спогадами та фотографіями. Ось макет, уже все готово. А прохання полягає в тому, щоб я просто прочитала цю книжку, і якщо вона мене зачепить — написала кілька речень для неї. А якщо ні, то й не писати, а просто знати, що ця жінка, Людмила Москаленко, мала всі мої книжки, розказувала про них синові, але він жодної з них не прочитав, просто слухав мамині розповіді, а тепер хоче, щоб я про це знала.
Коли прочитала цю книжку, то зрозуміла, що десь поруч була жінка, яка могла би бути
моєю подругою — так багато спільного в нас було. Ми з товаришками таких називаємо «наша людина». І я написала те, що відчула. А за місяць Людмилин син привіз мені цю книжку, найдивовижнішу з усіх у моїй домашній бібліотеці.
— Яким бачите своє призначення як письменниці, журналістки в цей буремний для України час?
— Події в країні сильно вплинули на мене. Однак, на щастя, минув період заціпеніння, коли не могла писати у зв’язку з тривалим шоком. А потім виникла одна ідея, я зібрала себе, струсонула, сказала: працюй, пиши, досить рюмсати й страждати. Помалу просувається.
Намагаюся щось робити і не як письменниця, і не як журналістка, бо сидіти склавши руки зараз неприпустимо. Не розумію людей, які живуть, наче нічого не сталося. Розумію, що від мене більше користі як від людини слова. Іноді лист на фронт може стати предметом першої потреби. Тому хлопці на передовій тримають біля себе дитячі листи та малюнки.
Шукаю людей, чиї історії, якщо про них написати в газеті, і їм допоможуть, і читачам. Пропоную теми своїм колегам (вислову «даю завдання» дуже не люблю).
Розповідь про сучасника, який творить історію, — найпотрібніший газетний матеріал. Хтось із читачів надихнеться на добре діло, хтось захоче підтримати героя публікації, хтось допоможе волонтерам. Розрізнені зусилля стануть спільними. Це нині дуже важливо.
— Чого ще найближчим часом чекати від Галини Вдовиченко?
— Пишу роман. І нічого про нього говорити не хочу, бо як той Старий зі своєю рибою: не відомо, хто вийде переможцем і чи взагалі тут доречне це слово. Бо справді пишеться як вперше. Та ще й дуже дивним методом. Такого ще не було, аби я бачила увесь роман одночасно. Тому можу писати хоч третю главу, хоч передостанню. Усі файли записую окремо і знаю, що за чим іде, але не беруся за останню главу. Напишу, коли всі попередні складуться. А загалом у мене задумів для романів — на два життя.
 
Джерело  www.ukurier.gov.ua/uk/articles/galina-vdovichenko-lyudi-ne-zdogaduyutsya-sho-ya-y/