Поділитись


Квітень

Травень 2015

Червень
ПнВтСрЧтПтСбНд
27282930123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини за 15.05.2015  Усі новини

ОКСАНА ЗАБУЖКО: «ФІКСУВАТИ ЧАС У СЛОВІ — ОБОВ’ЯЗОК ПИСЬМЕННИКА, НАВІТЬ КОЛИ МУЗИ МОВЧАТЬ»

horoshiy-vkus.biz.ua
Євгенія Гавріленко


 27 квітня у Дніпропетровську у Будинку вчених відбулася презентація збірки «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», ідейним натхненником до упорядкування якої стала Оксана Забужко. У тур по містах України письменниця вирушила разом із сестрами Тельнюк – співачками, які, на її переконання, уособлюють справжній, «низовий», а не сценічний музичний голос Майдану. Разом вони взялися коротко переповісти присутнім викладену у книзі «емоційну хронологію війни».
«— Мамочка, как там наши, стоят?
 Стоят, сыночка, спи… Давай сказку расскажу…
 Ты мне, мамочка, сказку не рассказывай, ты мне гимн тихонечко спой…
Засыпал он с ладошкой на сердце. Вот такое поколение подрастает в тылу»,
 — ось один із уривків, який влучно передає атмосферу книги.
Письменники, блогерство та «Літопис»
Збірка стала вельми цікавим літературним експериментом, таким собі нон-фікшн. Мова ось про що. Сучасна практика побутування літературних творів вочевидь тяжіє до того, аби надруковане на папері було переведене у електронний формат. Тут же ми стикаємося зі зворотнім процесом: дане видання є збіркою Інтернет-публікацій блогерського характеру, перенесених на папір. Це об’єднані спільністю тематики та розташовані у хронологічній послідовності пости, взяті з різних соціальних мереж, таких як Фейсбук, Вконтакті, Живий Журнал та безпосередньо блоги. Таким чином, авторами книги є понад 150 людей, не тільки відомих журналістів, а й пересічних громадян, самопроголошених речників — очевидців революційних подій, — дехто з яких так і залишився невідомим, фігуруючи на сторінках «Літопису…» під своїми ніком. Антологія охопила період від листопада 2013 року по серпень 2014.
Упорядником стала Тетяна Терен, яка і займалася переглядом Інтернет-контенту та відбором «найбільш обпікаючого душу матеріалу історії». Критерієм відбору, як пояснила Забужко, стала зовсім не інформативність, а емоційність записів та відгук на них у вигляді «лайків» та «репостів». Саме завдяки проведенню таких тяжких у душевному плані селекційних робіт і вдалося скласти гармонійний «колективний хор пробудженої країни». Чому тяжких? Бо історії, носієм яких би політичних переконань ти не був, проймають наскрізь. Бо історії ці про людей. Посудіть самі: «Жінка, яка на вулиці Тролейбусній (нижня частина) у Львові, узяла на себе відповідальність за вуличну кухню для пікетувальників, і підказує дівчатам, як усе правильно організувати, розказала вчора, що минулого разу їхала до Києва в одному купе з чоловіком на ім’я Юрій та молодим хлопцем, який лише про Майдан говорив та й говорив без упину. Ця жінка запитала мовчазного сусіда, бо побачила, що він має гірський рюкзак: ви у гори? Він засміявся: ні, я теж на Майдан. Запам’ятався їй своєю усмішкою. А за кілька днів вона побачила його фото у новинах. І почула ім’я  Юрій Вербицький» (автор рядків Галина Вдовиченко, від 25 січня 2014 року).
Власне авторці проекту — Оксані Стефанівні — з представлених у книзі текстів належить два: вступ та замітка з персональної сторінки на Фейсбуці. Передмова написана Світланою Алексієвич, білоруською дослідницею радянської доби, яку Забужко охрестила засновницею жанру «книги голосів».
Оксана Забужко: «на передньому плані нової світової війни»
Оксана ЗабужкоОсновну частину зустрічі склали розмови, головним чином про політику, що й не дивно. Всі вони, що підкреслила і сама Забужко, мали за мотив сприяння «внутрішній мобілізації», тобто розумінню власної ролі у подіях сьогодення та міри відповідальності за їх наслідки. Позиціонуючи себе як людину поезії, письменниця не цуралася «мегаломанських епітетів», постійно наголошуючи на їх доречності. Хоча, як на мій скромний погляд, рівень драматизації іноді дещо зашкалював, а бачення господинею вечора ваги українців і України у тому, що відбувається зараз у світі в цілому, часом видавалося надто вже перебільшеним.
Різну реакцію викликали вислови на кшталт: «Україна від 1991 року — потворний відросток СРСР, замість незалежної України, якої хотілося». Можливо, все було не так вже й добре, та хіба ж настільки? Не нівелюємо ми такими формулюваннями те, чого у той період досягли? І чи не намагаємося таким чином вже традиційно перекласти вину на якихось абстрактних «попередників», замість того, аби приймати власну історію і виносити з неї уроки? Бо відсторонюються підлітки, а намагання осмислити провину – ознака дорослішання. Втім, різкого невдоволення серед присутніх не помічалося. Все тільки коротенькі фрази, майже пошепки, так, аби чув по можливості лише сусід, або короткотривалі гримаси незгоди чи обурення. З іншого боку, можна було почути пишномовні фрази на кшталт: «Именно здесь сегодня собралась истинно украинская диаспора Днепропетровска». Останній вираз викликав у деяких гостей скепсис, а мені згадалося раптом: «Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» (1-е Iоанна 3:18 )
Але не тільки політики довелося торкнутися. Часом із залу доходила якась цікавенька записочка із запитанням. Так, одна філологиня, що пише роботу за твором Оксани Забужко, виклала своє бачення його суті і поцікавилася, чи згодна із ним авторка. Відповідь змусила залу посміхнутися: «Знаєте, автор є найгіршою інстанцією, на якій ви можете справджувати власні філологічні гіпотези. Як писав Сергій Довлатов, «не может хризантема сама себя окучивать». Я можу дати лише заміри температури». Далі Забужко порадила, аби студенти та аспіранти все одно писали про все, про що і як їм заманеться (аби тільки це подобалося їх науковим керівникам). А потім саркастично додала, що найкращій автор для подібних розвідок — це мертвий автор.
Варто згадати про іще одне, не менш цікаве самою своєю актуальність запитання, відповідь на яке викликала у залі певне пожвавлення. Спиталися думки Оксани Стефанівни про необхідність перейменування міста Дніпропетровська та про те, яку назву вона б порадила. Спочатку письменниця статечно й шанобливо промовила, що не їй, київлянці, про таке судити, і що мешканці міста самі повинні відчути, яка назва йому личитиме, чим викликала помітне загальне схвалення. Але трохи згодом, мабуть, розпалившись, все ж висловила власне ставлення: сказала, що Петровський приніс місту «погану карму» — комплекс закритого міста, а тому неодмінно треба «одрубати те, що було пороблено». У цей момент єдність залу трохи похитнулася. Звідкись почулося, що навряд чи можна такий великий обсяг провини покладати лише на найменування, знімаючи таким чином відповідальність з людей, громадських інституцій, уряду; та й не про те, щоб відчувати перш за все власну відповідальність, говорилося раніше?
Оксана Забужко та сестри Тельнюк: «Дорога зі скла»
Сестри ТельнюкСпоконвічна українська традиція закріпила за жінкою, а, вірніше, за жіночим голосом, дві рольові функції: виконання любовної пісні та плачу при обряді голосіння за небіжчиком. Саме ці установки, мабуть, і видалися гідними наслідування сестрам Галі та Лесі Тельнюк. Вони, чиї музичні виступи межувалися із відповідями Оксани Стефанівни на запитання присутніх, спершу торкнулися сердець публіки проникливим співом пісень на вірші Тараса Шевченка. Потужною емоційною хвилею вдарило по нас виконання відомих творів, серед яких «І мертвим, і живим…», «Поставлю хату і кімнату», «Все упованіє моє…» (уривок з поеми «Марія»), «Мені однаково» та декілька інших.
Згодом сестри представили частину програми «Дорога зі скла» на вірші Оксани Забужко. І знову всеохоплююча любов і несамовитий, розпачливий плач пролунали зі сцени. Надзвичайно сильні голоси Галі та Лесі, безперечно, зробили свою справу: розчулили та на певний час знизили рівень критичності до почутого протягом зустрічі. Бути присутнім при такому живому виконанні — непередавана насолода. Тому було шкода, що за браком часу (а зустріч розпочалася значно пізніше, ніж було заплановано, через технічні негаразди) дану програму довелося продемонструвати у меншому обсязі, ніж гадалося.
На завершення сестри заспівали «Рядок з автобіографії» на слова тієї ж Забужко. Пісня, покликана нагадати про славу предків, виконана акапельно, прозвучала так, ніби вони й справді зголосилися викликати духів отих самих предків. І ритмічне плескання у долоні, яке від виступаючих потроху перехопив увесь зал, нагадав раптом якесь ритуальне дійство. І йому таки вдалося на коротку мить пробудити історичну пам’ять. А реальна ця пам’ять чи вдавана, «наша» чи чиясь інша – це вже зосталося роздумами на потім…
Хай не славою (бог там з нею!) –
Як присягою на шаблях.
Мої предки владали землею –
їм належала ця земля.

Джерело:   horoshiy-vkus.biz.ua/%D0%BE%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D1%83%D0%B6%D0%BA%D0%BE/

Коментарі 0   Сортувати:
    Дописати коментар
    Скасувати Ваше Ім`я:

    Ваш e-mail:

     :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
    smiles
    Повторіть код: Оновити код