Поділитись


Червень

Липень 2015

Серпень
ПнВтСрЧтПтСбНд
293012345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829303112

Новини за 09.07.2015  Усі новини

Замок Гербуртів збирає данину легендами та романами

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО
Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ

Тільки тендітна письменниця Галина Пагутяк наважилась протиснутись у підземелля цього замку.

“Взявши собі за провідників якихось чемних хлопців, ми попрямували попід ліс до гори, на якій стоять руїни. Ця гора дуже стрімка і досить висока, підноситься над цілою околицею і добре видна здалеку. Тепер вона поросла засадженим лісом, початково була безлісна. Це підтверджують старожили, які кажуть, що в часи їх молодості ще жодне дерево там не росло… На замок веде добре збережена дорога, якою їздили ще Гербурти. Проте нам треба було б обійти цілу гору і додати собі значний шмат доргоги. Тому ми обрали важчий шлях, зате значно коротший…”.
Це враження гімназистів з Перемишля, які у 1881 році побували у Добромилі й у замку Гербуртів на екскурсії, а згодом написали про свою подорож у статті в газеті “San”. Довідалася про це свідчення від доктора історичних наук, уродженця й знавця Добромиля та його околиць Михайла Кріля.
Свідчення хлопців, що піднімалися до «твердині Гербуртів» ще наприкінці позаминулого століття, нагадали про себе, коли ми знову йшли з товаришками до Гербурта. Без провідників, бо дорогу знаємо. Бували там нераз. Милувалися краєвидами, рідкісними видами квітів і трав, бачили їх напередодні на Фейсбуку у фотоальбомі відомого українського сходознавця, перекладача, добромильця за народженням Романа Гамади…
Добромильський замок стародавнього шляхетського роду, що прийшов на ці землі з Нижньої Саксонії, так і називають – замок Гербуртів. Будували його представники кількох поколінь цієї родини. Спочатку дерев’яний, ще у середині ХV століття, а за сто років — мурований. Завершив це будівництво, вдосконаливши початковий задум, вже на початку ХVІІ століття найвідоміший з Гербуртів – Ян Щасний Гербурт.
Залишки цієї споруди височіють на горі Сліпій побіля Добромиля й вважаються особливим місцем. Містичним, магічним, незвичайним. Хто там бував, підтвердить — там неодмінно відчуєш особливий магнетизм найвисокогірнішого замку України. Повертатимешся згодом подумки до мурів на верхівці Сліпої гори…
Вгору йшли «з повною викладкою», але шкодую, що попри це не взяли зі собою секатор для вирубування кущів. Покрутили у руках – і залишили у селі. Він би нам там знадобився, у замкових хащах. Й про вимірювач кілометражу запізно згадала, а цікаво ж, скільки ми відмахали за два дні, бо до замку можна дістатися з кількох боків, ми обрали найдовший. Але попри все нам теж здавалося — ось ця гора, рукою подати, а йти довелося не одну годину. Наприкінці — звивистою дорогою. Колись вона була широкою, на ній могли вільно розминутися два запряжені вози.
Замок Гербуртів прийняв нас як своїх, накрив суничну галявину, зіграв на поверхні намету пісню дощу. Поки варився на вогнищі куліш, поприбирали за горе-туристами, що залишають по собі пластикові пляшки та інше сміття у будь-якій заглибині та й просто під ногами. Були б інструменти, ми б ще почистили хащі, вони вже видряпуються на стіни, розсувають давню кладку, пробивають шпаринки у мурах. Залізли б у заглибину, де була колись криниця, там давно час навести лад. Я тільки б у замкове підземелля не полізла, у ту шпарину, куди протиснулась Галина Пагутяк. Я й фотографувала її всліпу, опустивши у темряву одну руку і підсвічуючи ліхтариком з іншої…
«Не страшно було?» — запитували нас згодом знайомі, начувані про легенди замку Гербуртів. Було, мовляв, чого страшитися. Вовки могли прийти, вони ці місця полюбляють, як і дики, кабани тобто… А ще ж ті давні моторошні історії… Такі, скажімо. Кілька століть тому, коли на замок (тоді ще дерев’яний) напали татари й билися із захисниками вже на подвір’ї, вийшла до ворогів княжна у весільному вбранні. Усі завмерли, роздивляючись красуню. Вона ж підійшла до замкової криниці і кинулася  у неї. Привид княжни, подейкують, охороняє замок.
А ще, кажуть, поблизу мурів можна побачити хлопця зі свічкою у руці. Тому, радять знавці, не варто залишатися у замку до пізнього вечора. І діло не лише у тім, що вночі у замку хазяйнують привиди та бенкетують примари, а у тому, що, сходячи з гори, легко можна заблукати у сутінках. У справедливості останнього ми вже колись переконалися — заблукали серед білого дня, дізналися, що таке по-місцевому “блуд вчепився”. А от усе решта виявилося даремними пересторогами.
Тиха й спокійна ніч трапилася нам у замку Гербуртів. Місяць із зорями ховалися за щільною небесною повстю. І вдень ми не бачили у хмарах орлів, які зав­жди кружляють над замком відповідно до легенди: усі чоловіки з Гербуртів після смерті перетворювалися на цих птахів. Не знадобився нам маленький телескоп, що узяли зі собою. Ввечері при вогнищі ми читали уривки зі своїх творів, що мають стосунок до замку, Гербурта, Добромиля та цих дивовижних місць на Старосамбірщині. Таких особливих літературних читань у нас дотепер не траплялося. Не з романів “Слуга з Добромиля” і “Тамдевін” читали ми уривки, хоча події у цих книжках відбуваються у цій місцевості, а уривки з нових творів. Галина Пагутяк — з роману “Магнат”, я — з оповідання “Хтось замикає замкові мури” (“Вовчі історії замку Гербуртів”). Лана Перлулайнен — главу з майбутнього роману, одна з головних героїнь якого – місцева дівчина, народжена у кількох кілометрах від Добромиля, згодом «імператриця смути», російська цариця Марина Мнішек.
«Гербурт покликав мене через заслони, що тихо коливались від вітру…» — лунало серед мурів замку. Навіть вітер вщух, замок прислухався до того, із чим прийшли подорожні. Після того, як впала темрява, ми вже не перетинали лінії невидимої стіни й не виходили з брами. Наче й справді ті мури хтось замкнув. Почували себе у підкові збережених мурів у цілковитій безпеці, за невидимою підтримкою. Замок Яна Щасного Гербурта сховав наш намет, наче у мушлю, присипив спокійним сном до самого ранку…
Довідка:
Ян Щасний Гербурт (1567-1616) — найвідоміший представник роду Гербуртів. Народився у селі Боневичах біля Добромиля, там свого часу заснував й друкарню. Високоосвічений шляхтич римо-католицького обряду, дипломат, меценат науки, літературний діяч, знавець мов, захисник русинів та їхніх традицій. «Русини є моїм народом, а наша Русь – рідна батьківщина» — говорив він. Писав поезії українською мовою, був одружений з українською княжною Єлизаветою із Заславських (із Острога).
У 1611році він запросив з Кракова друкаря Яна Шелігу й заснував друкарню. Гербурт видавав і свої твори, і праці Оріховського, Кадлубека, Длуґоша… Усього вийшло 13 книг, здебільшого присвячених історії, її осмисленню. Зі смертю Яна Щасного друкарня припинила своє існування.

Джерело:  wz.lviv.ua/far-and-near/133742-unochi-v-zamku-gerburtiv-khazyajnuyut-prividi-i-benketuyut-primari

Більше фотографій тут:
www.galynawdowychenko.com/news/2015-06-25/jshly_na_zamok_herburtiv_z_povnoju_vykladkoju___.html

Коментарі 0   Сортувати:
    Дописати коментар
    Скасувати Ваше Ім`я:

    Ваш e-mail:

     :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
    smiles
    Повторіть код: Оновити код