Поділитись


Липень

Серпень 2015

Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНд
272829303112
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31123456

Новини за 21.08.2015  Усі новини

«Наснилося мені, що я була калиною…»

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО

Неймовірна материнська історія про повернення сина з війни.

Рік тому Олексій останній раз телефонував мамі із зони АТО. 28 серпня 2014 року Ользі повідомили, що її син загинув. Тіла не віддали. Його не було.

Потяглася довга виснажлива вервиця днів та ночей, сповнених тортурами невідомості. Материнське серце відмовлялося вірити, що син загинув. Якби не молодший, семирічний Микита, не знати, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Усі спроби дізнатися щось більше були марними. Ольга шукала інформацію всюди, навчилася користуватися Фейсбуком, відкрила свою сторінку. Один із перших записів був такий: “Чотири місяці тому я останній раз чула голос сина. Пам’ятаю кожне вимовлене ним слово… Він казав, що обов’язково прийде, але не прийшов. Бог не посилає випробувань, які ми не в силах пережити, але нестерпно жити з такою гіркотою в душі…”.

Ольга то оплакувала сина, який минулого червня (було йому тоді 22 роки) пішов добровольцем захищати країну, то повторювала: він повернеться!

Молилася. Не лише за сина, за усіх хлопців, що воюють на сході. Раділа, дізнавшись, що бійці повертаються на ротацію, залишала на своїй сторінці фото, на яких рідні обіймали своїх чоловіків. Часом впадала у відчай. Така туга охоплювала, що не хотілося жити, але змушувала себе зібратися. Якщо тіла не бачили, то й немає впевненості, що син загинув. Вона чекала. Чекала попри все.

Два місяці тому з невідомого номера їй прийшла есемеска: “Мамо, я живий”. І нічого більше. Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути “розводняк”, скільки таких охочих з того боку познущатися з чужого горя…

Кілька днів тому Ольга поїхала до сестри у Луцьк. Там відпочивав її Микитка. Йому цього року у перший клас. Повернулася Ольга у понеділок вранці – й одразу на роботу (у магазині працює, а минулої осені ще й у кафе підробляла). Ввечері, повертаючись додому, зустріли сусідку. “У вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить”, – сказала їй баба Дуся. Ольга – до себе, а там Олексій… Їй і ноги підломилися.

Якби побачити таке у фільмі, сказали б, що сценарист втратив почуття міри. Але життя сповнене неймовірними історіями.

Те, що довелося пережити Олексію, він наразі тримає у собі. Йому судиться повертатися до себе, до своєї родини, до свого життя поступово, крок за кроком. А зараз нікого не хоче бачити й ні з ким не бажає говорити.

Олексій був у полоні, і лише раз йому випала можливість написати повідомлення. Більше нічого не розповідає – як вдалося втекти, з ким він там був, не говорить. “Попросив, щоб я не чіплялася з запитаннями… А як починаю щось запитувати, може й різко відповісти. Але згодом просить пробачення. Він дуже змінився. Але головне, він повернувся. Він вдома, а з усім іншим, – каже Ольга, – ми впораємось”.

Олексій більше лежить, майже нічого не їсть і майже не розмовляє. У нього шрам на голові і на щоці, немає кількох зубів. Коли переодягався, Ольга побачила, що “як-то ребра неправильно стирчать”. Але в лікарню йти відмовився.

З ким охоче проводить час, то це з братом. Микитка не відходить від Олексія. Ольга хвилюється, чи малий йому не набридає, чи не втомлює “своїм базіканням”, але Олексій його не відганяє, не сердиться. Малий бавиться поруч, розповідає якісь історії. А старший слухає… Ольга прибігає з роботи, запитує молодшого, про що говорили, а той: про наші чоловічі справи…

Запитала я Ольгу, чи можу про усе це написати. Так, сказала вона. А чим можу допомогти? Найкраща допомога – що навколо добрі люди, відповіла Ольга. Найважливіше вже сталося – син повернувся. Чого ще просити?

Зі сторінки Ольги з Фейсбуку:

2014-й рік, 22 листопада Чекаю, незважаючи ні на що.

27 листопада Сьогодні дізналася від таких же, як я, матерів, які втратили дітей на війні, про те, що на сайті МВС у розділі «Розшук» є підрозділ «Невпізнані трупи», в якому у відкритому доступі викладені фотографії знівечених тіл солдатів. Набралася сміливості і зайшла на сайт… Там мене зустріло попередження «НЕ РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ до перегляду дітям, вагітним і людям зі слабкою психікою!!!»

Заповнила анкетні дані на свого сина і натиснула «знайти»… Сказати, що це страшне видовище, – це нічого не сказати… У більшості випадків замість людей там просто обвуглені головешки… Мурашки по шкірі… Зі сльозами на очах додивилася усе до кінця… В цих спотворених тілах, які колись були живими людьми, чиїмись дітьми, чоловіками, батьками, не змогла впізнати свого Альоші… Душа ніби просочилася трупною отрутою з фотографій… Господи, бідні… скільки їх непохованих…скільки душ метається зараз між небом і землею і ніяк не можуть знайти спокій… Скільки душ матерів, дружин, дітей також не знаходять собі спокою на цій грішній землі, страждаючи від втрати своїх близьких… Будь проклята війна!

2015-й рік, 13 липня Як же я рада за тих, хто дочекався своїх синів, чоловіків і батьків. Незважаючи ні на що, все одно молюся і сподіваюся на те, що одного дня відчиняться двері, а на порозі мій Альоша…

16 липня До нас сьогодні з Микитою наша сусідка бабуся Дуся приходила. Принесла малинове варення. Так ми попили чаю з варенням, поговорили по душах. Нелегко живеться самотній пенсіонерці. Добре, що у мене Микитка є, сама собі позаздрила.

27 липня Ось уже рік триває війна. Багато хто скажуть мені, що це АТО, але для мене і для інших матерів, які за цей рік втратили там дітей, – це війна. За цей рік багато чого змінилося в житті кожного українця, ми переосмислили багато речей. За цей рік ми навчилися цінувати світле небо над головою. Для нас мир – безцінне щастя, посмішки дітей, радісні обличчя рідних і близьких людей, друзів. Чому цій війні немає ні кінця, ні краю? Невже щастя для цих людей, як і раніше, у великих грошах, нових машинах і особняках? Мабуть, сльози, біль і смерть обходять їх стороною? Невже їм мало того, що у них вже є? Я не думаю, що в мене і в таких як я занадто великі запити. Ми просто не хочемо війни! Війна забирає найдорожче, що є в нашому житті… Ми хочемо простого людського щастя… Щастя – це коли немає війни…

5 серпня Наснився мені сьогодні кущ калини, такий великий, яскравий… І сон такий дивний, ніби не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це мені наснилося? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народ­ження… Може, це якийсь знак від мого Альоші…

Джерело: wz.lviv.ua/life/138617-nasnylosia-meni-shcho-ia-bula-kalynoiu

Продовження теми :

«Мамо, давай вип’ємо…»

27 08 2015

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО


Мати солдата, що дивом повернувся з полону, складає список загиблих та зниклих безвісти.

Історія Ольги схожа на диво: рік тому їй повідомили, що її син загинув на сході у зоні АТО, але тіла не знайшли… А днями Олексій повернувся додому з полону (про цю історію – у статті “ВЗ” “Наснилося мені, що я була калиною” у минулому тижневику).

Читачі гаряче відгукнулися на публікацію у “ВЗ”. Зателефонували зі стоматологічної клініки – запрошують Олексія на безкоштовне протезування. Пропонують свою допомогу психологи. Але перший крок виявився невдалим…

“Була вчора у психолога, дуже гарна жінка. Вислухала мене, і запропонувала сходити зі мною додому, щоб поговорити з Альошею. Прийшли ми додому. А він на кухні за столом сидів. Я стала йому говорити, що це психолог зі мною прийшов. Так він як з ланцюга зірвався, перевернув стіл, вилаяв нас і пішов у свою кімнату. Тепер зі мною взагалі не розмовляє… Що ж я наробила…”.

А через два дні син, що дотепер мовчав, нарешті заговорив. Це було вночі. Ольга сиділа за комп’ютером на кухні, коли близько четвертої ранку прийшов Олексій і сказав: “Мамо, давай вип’ємо”. Ольга розповідає про це так: “І тут з нього полилося все те, що так довго сиділо… Він розповів мені про жахи, які пережив, про хлопців, які не повернулися додому. Про те, що він відчував, коли їх бомбили з градів під Іловайськом, коли він не розумів, де небо, де земля, коли не знав куди бігти і що робити, коли зрозумів, що допомогти може тільки Бог, коли друг, з яким він щойно розмовляв, вже мертвий, і немає сил тягнути його у більш безпечне місце. Про те, що звинувачував себе за те, що вижив… У якийсь момент я зупинила його, тому що слухати це було нестерпно. Потім я поклала його спати, довго сиділа біля нього і дякувала Богові за те, що Всевишній почув мої молитви, і мій Альоша повернувся додому… А скільки матерів так і не дочекалися своїх дітей, скільки з них вважаються безвісти зниклими. Скільки сімей, як і я, навіть не уявляли, де і як шукати своїх дітей… Пошуком, як і допомогою нашим хлопцям в АТО, в основ­ному займаються волонтери… Хто знає, скільки насправді загинуло, скільки пропало безвісти?..”

У День Незалежності президент України Петро Порошенко оголосив кількість втрат: “Внаслідок агресії Російської Федерації на сході України загинули майже 2100 українських воїнів”. Для Ольги ця цифра стала поштовхом для прийняття рішення: треба скласти повний список загиблих та зниклих безвісти. Син підтримав цю ідею. Хоч подібні списки й існують, але варто зібрати відомості від сімей, що втратили своїх близьких, а згодом звести усі списки разом – офіційні, неофіційні, “волонтерські” та інші… Так ми отримаємо реальну картину втрат, переконана Ольга.

Листи Ольга та Олексій збиратимуть на щойно створеній електронній поштовій скринці: geroi.bezsmertni@gmail.com

Мати й син просять на цю адресу надсилати дані загиблого або зниклого безвісти солдата (прізвище, ім’я, вік, рідне місто)…

Джерело: wz.lviv.ua/news/139330-mamo-davai-vypiemo