Поділитись


Серпень

Вересень 2015

Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНд
31123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
2829301234

Новини за 03.09.2015  Усі новини

"Тамдевін" плюс "Вовчі історії замку Гербуртів"

У видавництві "Клуб сімейного дозвілля" вийшла збірка - роман "Тамдевін" в оновленій редакції плюс "Вовчі історії замку Гербуртів".
Передмову написала чудова письменниця, почесна громадянка Добромиля (у майбутньому) Галина Пагутяк.

Галина та її добромильські духи

Колись я давала інтерв’ю Галині Вдовиченко і побачила в її редакційному кабінеті світлину: на плетеному з вербових кілків тину висіли настромлені півлітрові слоїки, такий своєрідний симбіоз української народної культури та сучасних реалій. Ця світлина ніби натякала: глиняні горщики давно розбились, але традиція сушити помитий посуд на сонці залишилась. І з приємністю дізналась, що це було сфотографовано поблизу Добромиля, майже на кордоні з Польщею. І що не я одна зачарована цим місцем.
Відтоді спливло чимало води у примхливій Вирві, і Добромиль – оселя славного роду Гербуртів – посів помітне місце на літературній карті України .Про крихітне містечко, де мешкає усього 4 тисячі люду, тепер знає кожен, хто бодай трохи обізнаний з сучасною українською літературою. Два романи, ні, тепер уже три – «Слуга з Добромиля» і «Магнат» Галини Пагутяк і «Тамдевін» Галини Вдовиченко – обрали своїм тлом Добромиль та його околиці. Такого могло б і не статись, бо в Україні повно цікавих місць, але, раз прийнявши, Добромиль уже не відпустив нас, Галин. Магію цього місця, яке любить пожартувати, але ніколи не заподіє зла, відчули не лише ми, а й ті, хто потрапляє в Добромиль і підіймається звивистою дорогою до найвисокогірнішого замку в Україні. Три чудові гори як три піраміди були зображені на фресках у замку Гербурта, який з 18 століття поволі перетворювався на руїну.За межами понищених мурів відчуваєш напругу, неспокій, всередині – тепло і затишок. Тут блукають вовки і літають орли, тут Вирва раз чи два на рік виходить з берегів, позбуваючись сміття, яким осквернили її люди. У середині 17 століття невелика гірська річка знищила костел, де був похований найвідоміший і найнещасніший представник роду Гербуртів – Ян Щасний Гербурт. І ось сюди приїжджає молода жінка, щоб порятувати своє серце, втопити в прекрасній грізній стихії смуток, й натомість виявляє, що все воно не таке, яким їй марилось у огламуреному туризмом рідному Львові. Що тяжка праця гірських бойків робить цих людей не лише витривалими, а й черствими, що за суворістю може приховуватись гостинність, або навпаки. І що дух моравських лицарів, які 400 років тримали Добромиль у своїх долонях, оселився тепер у диких пущах. Містика, що плавно переходить у буденність, поступово повертає втрачену допитливість, загострює почуття і три вовчі шкурки на горищі старої хати викликають болючий спазм у горлі…
Ще не відійшов той щем від перечитаного роману Галини Вдовиченко, як на письмовий стіл лягли «Вовчі оповідання». Я з радістю помітила, як природно вплітаються у розповідь слова місцевої говірки, як письменниця влізає в шкуру людей і тварин,а дух її ширяє над цим напівзабутим світом, огортаючи його теплом любові і співчуття. Ця нова Галина Вдовиченко мені подобається ще більше. Це – вже не трохи збентежена карпатською екзотикою львівська пані, а господиня свого маленького царства у селі під Добромилем. Вона сама вже може зцілювати від порожнечі душевної того, хто прийде до неї чи просто розгорне цю книгу. Любов творить дива: вона підносить правду життя до художньої правди.

Галина Пагутяк