Поділитись


Вересень

Жовтень 2015

Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНд
2829301234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930311

Новини за 23.10.2015  Усі новини

У світлі «…процесу»

Львівська Газета
Ярина КОВАЛЬ

Розмова з Галиною Вдовиченко, письменницею та журналістом

У романі «Маріупольський процес» львівської письменниці та журналістки Галини Вдовиченко, який цього року переміг у номінації «Романи» в конкурсі «Гранд Коронації слова-2015» (спеціальні змагання  в рамках «Коронації слова»  для лауреатів перших її премій), нема моралізаторства,  кон’юнктури, патріотичного пафосу чи чого там іще, властивого непоодиноким художнім спробам писати на тему сучасної українсько-російської війни, яка ще триває. Дуже важливий ось цей момент — не похитнутися, утриматися на межі, подумавши про українських людей, як єдиний насправді народ по обидва боки — штучно нав’язуваних оркоподібним у цій ситуації сусідом — кордонів. Галині Вдовиченко це вдалося. Вдалося написати дуже людяну і  життєву книгу про те, що болить на українських теренах геть усіх.  Як вдалося? Про це також у нашій розмові з Галиною Вдовиченко.

—    Книга «Маріупольський процес — дуже світла й водночас просякнута болем: фізичним, болем втрати, невідворотності, болем від абсурдності того, що діється. Як вдалося як автору  в цьому всьому не захлинутися? Адже події, на жаль, ще тривають.

—    Це справді стало для мене великою проблемою — спробувати відновити внутрішню гармонію і той оптимізм, який завжди був мені притаманний.  Скажу щиро, сьогодні мені це складно зробити. Те, що здавалося цілком неможливим щодо мене ще два роки тому — приміром, впадати у затяжну мінорність — тепер узвичаєний стан. Це через те, що війна ще триває і люди далі гинуть. Подекуди по-дурному...  Я намагаюся відновити душевну гармонію і знаю, що повною мірою мені це навряд чи вдасться. Щось змінилося назавжди у світосприйнятті. Зрештою, і писати цей роман я почала через те, що хотіла дати раду передовсім сама зі собою, зі своїми думками й почуттями. Сьогодні впевнена, що написала його вчасно. Якби відклала на потім, не знаю, чи змогла б його колись написати.  Дуже поширена нині думка: ця війна, мовляв, мала статися, усе до того йшло. А я кажу: цієї війни не мало бути, ми мали зробити все можливе й неможливе, щоб незворотні об'єктивні процеси відбулися без сили зброї, без тисяч смертей. А ми завжди не надаємо значення чомусь дуже важливому вчасно, ми завжди платимо найбільшу ціну. Тому я писала не так про війну, як про життя, смерть, кохання, дружбу, розуміння, людяність. Про совість і співчуття людини до людини в екстремальних умовах.

—    Якось патріарх історичної романістики Роман Іваничук в  інтерв’ю мені зізнався, що дистанція часу від певних подій просто необхідна і що сам, попри вік і заслуги в царині літератури, досі боїться живих свідків. Причина проста — адже в кожного є власний досвід і перемог, і поразок.

—    Я теж боялася. Відгуки людей, які пройшли війну або ще перебувають у вирі воєнних подій, були (та і є) для мене найважливішими. Так, я зібрала попередньо величезний матеріал (на десять романів вистачило б), багато спілкувалася з бійцями і волонтерами, зрештою, з людьми зі Сходу, але сама на війні не була. Чи зумію знайти правильні слова? Вірну інтонацію? Тому для мене стало важливим не так відповідність до тих всіх реалій (все одно у кожного вони свої), скільки рівень художньої правди. Щоб людина, яка там реально була, прочитала й сказала: «Саме так і могло бути — якщо не зі мною, то з моїм товаришем, знайомим, незнайомцем...». Тобто погодилася б, що автор не покривив душею. Ті відгуки, що їх я маю від хлопців, які ту війну пройшли, дають мені можливість полегшено видихнути — вони зрозуміли, сприйняли.

—    І все-таки відповідь не прозвучала, як вдавалося рятуватися від того болю, який затоплював з новинних стрічок і реальних історій, як вдалося зберегти, зокрема на сторінках книги, рівновагу, попри те, що чимало епізодів книги змушують  читача  щиро ридати.

—    Хіба від того болю сховаєшся? На сторінці ФБ дружини важкопораненого бійця, з яким я познайомилася у госпіталі, головна картинка така: скривавлені, змучені бійці, наче атланти, тримають на своїх плечах землю, де замріяна пара милується заходом сонця... Ми в боргу перед ними, скільки б не допомагали, скільки б грошей не виділяли із заробленого,  як би не співчували... Тому нема й не буде спокою, поки не закінчиться війна. Але рівновагу, попри все, утримувати дуже важливо, в усьому, зокрема й у писанні про людину на війні. Я свідомо уникала пафосу, коли писала. Адже війна — це найжахливіше, що може статися з людиною. Вочевидь, розмови в сучасних умовах про заперечення війни невчасні, але й через п’ять років я не буду думати інакше. Читаю зараз художню і документальну прозу про війну, написану українськими письменниками й новими авторами, очевидцями, які не вважають себе письменниками, і бачу, що кожен пише щиро й чесно, пише, як може. Принаймні у тих книжках, які я вже прочитала. Ця тема усіх нас болить. А як рятувалася від пекучих думок? Цілком традиційно. Музика, добра книжка, природа… І діти — свої і чужі, яких так хочеться розважити, захистити від того всього, що відбувається.

—    Ти вже неодноразово розповідала, що в основу книги ліг реальний факт, історія про хлопця із Західної України, який загинув на Сході, залишивши там кохану дівчину, й вони вже чекали дитину. В газеті писали, що батьки цього хлопця після смерті сина вирішили забрати нереалізовану невістку до себе.  Натомість Марія Матіос розповідала, що після виходу у світ «Солодкої Дарусі» до неї підходили люди й запитували, звідки вона знала їхні історії і їхні драми. «Маріупольський процес», який живе вже самостійним життям, у твоїй реальності  відгукується такими чи іншими збігами?

—    Певні збіги завжди є. Чи це стосується цієї книги чи інших. Роман уже існував, коли в газеті я прочитала інтерв’ю з капеланом з Маріуполя, деякі думки якого збігалися з тим, що в книзі думає мій Апостол. Якби готового твору ще не було, то я сказала б, що просто скалькувала ці думки з газети. Але ж це не так. Або от прочитала нещодавно про хлопця із позивним Француз, побачила його фотографію — та це ж мій Француз із книжки… Розповіли мені про львів’ян, що мають зі східних теренів невістку, яка один до одного нагадує їм Ольгу з роману, і навіть окремі ситуації її поведінки подекуди ідентичні до того, що робить моя Ольга.  

—    Що відчуваєш, коли зустрічаєшся зі своїми начебто літературними персонажами в реальному житті?

—    Напевно, дихання містики. Бо розумію, що світ значно складніший і багатший, ніж ми собі уявляємо. Що існує у ньому чимало дивних речей і тонких матерій, яким не надаємо значення, присутність яких ми навіть не усвідомлюємо, а якщо усвідомлюємо, то не вміємо пояснити. Приміром, коли пишу, завжди точно знаю, що інформація, яка мені для написання потрібна, в тій чи іншій формі до мене прийде. Коли працювала над романом «Хто такий Ігор?», мені конче треба було довідатися деяку інформацію про жіночу колонію. Заходжу в кав’ярню, сідаю за столик і бачу журнал, відкритий на сторінках з матеріалом та фотографіями саме про ту колонію, куди я планувала поїздку. І таких випадків, коли на точний запит отримую конкретну відповідь, у моєму житті є чимало.

—    «Маріупольський процес» — роман, що забрав в тебе дуже  багато душевних сил. Уже відновилася?

—    Відновлююся у тому, що переступаю з ноги на ногу. Тобто, закінчивши роман чи оповідання, переключаюся на написання дитячого і навпаки. У такому ритмі й відновлююся. Кілька днів тому завершила редагувати дитячу книжку й тепер стою перед вибором, за яку з ідей братися:  два майбутні романи і два оповідання вже «штовхаються». Зрештою, внутрішнє тремтіння підказало. Тепер треба тільки знайти для писання.

—    А саме час для тебе — річ дуже складна: обов’язки газетяра й заступника редактора однієї з львівських газет, сім’я, представлення в Україні вже виданих книжок. Сенека стверджував: усе нам чуже і тільки час — наша власність. Але в сучасному світі це неможливо — того часу нас може позбавити хто завгодно.

—    Вчуся оберігати свій час, захищати його. Як і свою територію приватності. Іноді вдається... Пишу переважно в суботу-неділю. Але без перерв не працюю. Коли відчуваю, що втомилася, беру до рук якісну книжку (скажімо, улюблених Маркеса, Ольгу Токарчук,  Жадана, Прохаська — висока література надихає), а тоді, діставши задоволення й підзарядившись, повертаюся до монітора. Гарний якісний фільм — теж чудова перерва, і навіть нагорода самій собі за денну працю. До речі, коли пишу, намагаюся уникати прохідних книжок. Хоча вони теж навчити можуть: ось так,  Боже збав, писати...

—    Починаєш своє писання завжди спочатку? Той же Роман Іваничук ділився, що це найбільша мука — покласти перше речення на папір, щоби воно було добрим.

—    Роман Іванович має рацію — перше речення, як перший погляд на незнайому людину.  Ковзнеш поглядом чи затримаєшся: твоє чи не твоє. Хоча трапляється, що перше враження виявляється оманливим. Інколи писання починається із заголовка. От скажімо, свіже оповідання почалося з фрази у прогнозі погоди «Ймовірність дощу нуль відсотків». І це була назва тієї історії, яка вже складалася в уяві. Історії про Львів, протилежної до стереотипного набору: дощ, запашна кава, картатий плед. Львів — різний, він не лягає у прокрустове ложе чужих сподівань, це місто може зіграти з людиною дуже несподіваний жарт…  Надзвичайно важливим є останній абзац, останнє речення. Я давно вже не даю остаточної оцінки твору, поки не дочитаю його до останньої крапки. 

Джерело  www.gazeta.lviv.ua/culture/2015/10/23/49406

Коментарі 0   Сортувати:
    Дописати коментар
    Скасувати Ваше Ім`я:

    Ваш e-mail:

     :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
    smiles
    Повторіть код: Оновити код