Поділитись


Жовтень

Листопад 2015

Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНд
2627282930311
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30123456

Новини за 21.11.2015  Усі новини

«Подивися у свій паспорт – ти моя дружина!»

Високий Замок
Галина ВДОВИЧЕНКО
Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ


У вісімнадцять років Микола Клепуц одружився зі своєю колегою, шкільною вчителькою Лесею — від 1953 року й дотепер ця пара разом, уже сьомий десяток років…

Про подружжя Клепуців, Миколу Дмитровича та Олександру Климівну,  почула від їхньої доньки Наталки Почтовнюк. Ми розмовляли про тривалі шлюби та золоті весілля, і тут вона каже, що її батьки вже й “діамантове весілля” відсвяткували. Це як? — “Шістдесят років разом”. Побачивши наше зацікавлення, розповідала далі: “Два роки тому відсвяткували. Незабаром татові буде вісімдесят. Мама усіх нас любить — і мене, і брата, і онуків, і племінниць з племінниками, але чоловік для неї — на першому місці. Як його нема, вона собі місця не знаходить, коли він поруч — гармонія у світі. Щороку вишиває йому по сорочці, а у часи, коли тато у школі працював, то й двічі на рік дарувала йому власноруч вишиті сорочки. На перше вересня та на останній дзвоник завжди мав обновку”.

Одружилися батьки Наталки зовсім юними, вчителювали тоді у Лавочненській школі. Родинна легенда каже так: вісімнадцятирічний Микола забрав у дівчини, яку собі вподобав, паспорт, а повернув вже зі штампом та словами: “Лесю, подивися у свій паспорт — ти моя дружина!”…

Гірське село Козьова на Сколівщині — це 300 хат, кілька багатоповерхівок. Кількість жителів трошки до тисячі не дотягує. Краєвиди навсібіч — дух перехоплює від краси. Тут подружжя Клепуців від 50-х років, коли їх скерували у Козьову вчителювати. Молодого історика Миколу Дмитровича — директором школи, його дружину Олександру Климівну — вчителем математики.

…Микола Дмитрович чекав нас біля школи, побудованої за часів його директорства. Повів показати своє дитя, тепер уже школу-ліцей імені Михайла Гаврилка. Працював тут донедавна, мав кілька уроків історії. Але й тепер ходить сюди щодня як на роботу, бо тут у нього два музеї – етнографічно-просвітницький та музей героя, митця Михайла Гаврилка. Нову середню школу звели, коли у Козьовій почалося будівництво нафтопроводу «Дружба», коли в селі побудували нафтоперекачувальну станцію, і це дало поштовх розвитку села.

Живуть Микола Дмитрович та Олександра Климівна на першому поверсі багатоквартирного будинку. Обстановка скромна, з багатств — книжки та вишивки. Вісім книжкових шаф: українська та світова класика, історична література, публіцистика, давньогрецькі і давньоримські письменники… Вишивки у кожній кімнаті — на дверях, на столі, на дивані, на подушках… І стоси родинних фотоальбомів — господарі показують їх, охоче розповідають про свою родину. Батько Олександри Климівни Климентій Мороз — з Тернопільщини. Воював у легіоні Січових стрільців, був поранений під Маківкою. Пізніше переїхали до села Красного на Львівщину, батько вчителював у Славському та Лавочному. Дві його доньки теж стали вчительками.

Микола Дмитрович родом зі села Побука. Він з восьми років без батьків, під наглядом родичів, бо його маму Феодосію Соловій репресували за зв’язки з повстанцями і вислали на Сибір на 10 років. Вона була активною просвітянкою, членкинею Союзу українок, згодом  зв’язковою УПА, а свого сина після розлуки побачила вже дорослим та одруженим.

Вчительську династію Клепуців поповнили син Олександри Климівни та Миколи Дмитровича – Олег, невістка Оксана, внуки Леся і Ярема.

— Загальний педагогічний стаж нашої родини понад 150 років,— береться рахувати Наталя, яка, до речі, обрала собі інший фах — програміста.— Дід Климентій – 25 років, мама Олександра – 38 років, батько Микола – 58 років, брат Олег – 20 років, дружина Оксана – 32 роки, їхня дочка Леся – 4 роки і син Ярема – лише починає трудову діяльність на вчительській ниві. Разом – 177 років!

Микола Дмитрович та Олександра Климівна виховали двох дітей, мають п’ятеро онуків, двоє правнуків, очікують ще поповнення… Секрет їхньої життєвої сили, мабуть, у тому, що їм цікаво жити. І раніше, і тепер. Зона їхньої активності виходить далеко за межі власного помешкання. Микола Дмитрович кілька років присвятив реалізації ідеї створення меморіалу Січових стрільців на горі Маківці. Він дотепер легко долає відстань вгору, до меморіалу, про який мріяв. Його ім’я викарбувано на камені як куратора відновлення цвинтаря.

До Олександри Климівни дотепер приходять колишні учні. Вона у кожному бачила особистість, за всі роки вчителювання жодного разу не підвищила голосу на учня. Була в Олександри Климівни мрія — вона її реалізувала після виходу на пенсію: понад 25 років працює створений нею сільський драмгурток “Дзвін”. В окремому альбомі — фотографії з вистав. Він схожий на сімейний — спочатку фото артистів, їх було кілька десятків за усі роки, поміж них кілька Клепуців. Фото з вистав “Тополинка”, “Кармелюк”, “Серце повстанця”… Щоразу ці театральні дійства збирають повні зали у сільському Будинку культури, шкільному залі, в клубах та школах району. Сценарії вишукувала Олександра Климівна, сама їх теж писала, запрошувала артистів, знаходячи їх поміж односельців, проводила репетиції, шила та добирала одяг для артистів… За чверть століття поставили близько сотні вистав та сценок.

Слухаю й відзначаю: господарі мають добру пам’ять, одразу пригадують імена, дати, назви… А це тому, кажуть мені, що пам’ять теж потребує щоденних вправ. Микола Дмитрович розв’язує кросворди, Олександра Климівна захоплюється судоку (головоломками), лузає їх як насіння.

І це лише частина колекції вишиванок Миколи Дмитровича.
І це лише частина колекції вишиванок Миколи Дмитровича.

Час подивитися на знамениті вишиті сорочки Миколи Дмитровича. Господар приносить одну партію, йде за наступною… Сорочки  напрасовані, розвішані на плечках. Краса! Кожна має свою історію. Деякі вишивала мама Миколи Дмитровича; вона, повернувшись зі Сибіру, жила з сином та невісткою. Багато узорів, і навіть дизайн сорочок, малював Микола Дмитрович. Йому й це було цікаво. Але більшість сорочок вишила для чоловіка Олександра Климівна. Вона дивиться на них, усміхається, очі їй заходять слізьми…

Гортаючи родинний альбом, помічаю особливий “фамільний” вираз обличчя на давньому фото.  Щойно саме так дивилася  на нас найменша онучка Настуся. Таким самим поглядом.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/life/149408-podyvysia-u-svii-pasport-ty-moia-druzhyna

Коментарі 7   Сортувати:
Дописати коментар
Скасувати Ваше Ім`я:

Ваш e-mail:

 :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
smiles
Повторіть код: Оновити код