Поділитись


Листопад

Грудень 2017

Січень
ПнВтСрЧтПтСбНд
27282930123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

ПОВСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ПРОЗИ — 2: РЕЦЕНЗІЯ НА «МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ПРОЦЕС» ГАЛИНИ ВДОВИЧЕНКО

 Україна молода 
Костянин РОДИК


Отже, першу українську воєнну прозу писали журналісти.

Для фотокора американської газети «Los Angeles Times» Сергія Лойка книжка «Аеропорт» (К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015) стала першою й вельми резонансною письменницькою спробою — 2-ге місце в рейтинґу’2015.

«УМ» аналізувала її у числі від 23.03.2016. Заступник головного редактора львівської газети «Високий замок» Галина Вдовиченко на той час уже була лавреатом рукописного конкурсу «Коронація слова» і її тексти, дорослі й дитячі, почали активно публікувати провідні видавництва («Клуб сімейного дозвілля», «Фоліо», «Видавництво Старого Лева»), що стало знаком якості писаного нею.

2015 року виходить її «Маріупольський процес» (Х.: Клуб сімейного дозвілля), що ввійшов до топ-7 «Книжки року».
За класичною жанровою номенклатурою — це жіночий роман з «мелодраматичниим шармом» (Ярослав Поліщук. Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016).

Сюжет — кохання українського солдата-юнака та ще юнішої дівчини з Приазов’я, сестри бойовика-сепаратиста, до якого наш герой потрапляє в полон.

Такий собі парафраз на тему «Кавказького полоняника».

Мело-жанр не вимагає психологічної каліграфії, хіба — влучних реплік по ходу фабульної динаміки. Із цим у «Маріупольському процесі» все гаразд.

Світ простої опозиції: мир і надія («компоти у погребі — це обіцянка світу, що все буде гаразд») супроти війни, що випромінює ненависть («Нах цих придурків донбасівських! З усіх батарей — вогонь!.. Ідіоти! Ідіоти! Стільки горя, біди через них! Стерти з лиця землі разом з усіма бабками-шизофренічками!»).

Більше нюансовані рефлексії героїні — аж так, що попервах виникає сумнів: чи вісімнадцятилітнє дівча здатне реагувати подібним чином?

Та заспокоює згадка про «Ромео і Джульєтту» або й найсвіжіший шок-роман Яна Валетова «Лучший возраст для смерти» (Х.: Фоліо, 2017) — юна інтуїція часом мудріша за мудрість досвіду.

Зважте, бодай таке: «Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав?»

Оте «второпав», до речі, можна адресувати й авторові передмови Володимиру Лису, коли він пише: «І ніякі ці жінки не сепаратистки, вони просто по-жіночому щиро хочуть жити й кохати під мирним небом».

Книжка Г.Вдовиченко значно складніша за псевдопацифістський сироп («лишь бы не было войны»), як те уявляє собі її колега-передмовник.

Того ж 2015-го Галина Вдовиченко опублікувала ще один воєнний текст. В укладеній Іреною Карпою збірці «Волонтери. Мобілізація добра» (Х.: Клуб сімейного дозвілля) львів’янці належить нарис «Госпіталь. Розвантажувальні дні».

Це помежів’я літератури і журналістики, яке зазвичай називають художнім репортажем. Інформаційний апендикс прози.

Лінійний текст, аналізом котрого може бути хіба визначення проблемних акцентів. У Вдовиченко — це гумор, як засіб захисту проти фронтової напруги та реабілітаційна терапія.

У жорстких формальних рамках письменниця-журналістка розташувалася максимально комфортно — цей найбільший у книжці твір є водночас і найдосконаліший.

За винятком, звичайно, Сергія Жадана, котрий запропонував до збірки частину своєї книги «Життя Марії» («УМ» рецензувала її у числі від 22.09.2015).

Решта приміщених у «Волонтерах» творів лишають враження професійної розгубленості перед описуваними реаліями.

Війна ще не встигла виробити свого словника і синтаксису й ці тексти — лише пошук адекватної мови.

Звісно, зіркові учасники проекту — Ірен Роздобудько, Лариса Денисенко, Макс Кідрук, Катерина Бабкіна etc. — цікаві самі собою, навіть без урахування проблематики.

Як-от, приміром, Гаська Шиян фонтанує епітетами, метафорами та спостережливістю: «Контора з експлуатації громадян... Не дурна, але малограмотна... Миття посуду, медитативне заняття, яке дозволяє повернутися до всіх спиною і ще й одразу побачити позитивний результат».

Але все це — як товариський матч з участю зірок, який, проте, лишається за бортом футбольної історії.

Утім книжка «Волонтери» — зов­сім не «пропаща сила» в історії соціальній: вона стала помітною цеглинкою в утвердженні феномену волонтерства і, що важливо, підвищила електоральну довіру до нього.

2015-го в рейтинґовій підномінації «Публіцистика/сучасні мемуари» третє місце посіло альбомне видання «Війна очима ТСН» (К.: Основи). Пускаєш книжку віялом і здається, що в руках коментована збірка фронтової фотографії.

Так, тут зібрано роботи добре відомих воєнних фотокорів. На обкладинці — тепер уже широковідома світлина Олеся Кромпляса: один з аеропортівських кіборгів заскакує в укриття — зафіксувати таку адреналінову динаміку дається не кожному.

А ось «статичний» Олександр Клименко: панорамний пейзаж Слов’янська, що відкривається з гори Карачун, знятий у моторошному ракурсі — крізь отвір кулеметного гнізда.

Або його ж «пейзаж» із розбитою дорогою на Зеленопілля: тиша, крізь туман проступає силует мертвого танку обіч колишньої шосівки.

Знову Слов’янськ — очима Анатолія Степанова: приватний сектор, профільний паркан навколо будинку світиться у контражурі пробоїнами від куль і скалків, а на передньому плані — буяння літніх квітів.

Останнє фото книжки належить Сергію Моргунову: в кадрі багатоповерхівка, знята впритул: праворуч неушкоджений під’їзд, ліворуч — вигорілий геть.

І в цій простреленій наскрізь руїні проглядає маленький клаптик блакитного неба.

Але не цими мистецькими проявами насамперед цікава книжка. Коли втягуєшся у коментарі та «авторські сторінки» репортерів ТСН — розумієш: це не журналістика, а таки література. Оповідь про журналістів на війні.

Згодом дізнаєшся, що автором є Ольга Кашпор, також з команди ТСН — цей факт видавець чомусь приховав дрібним шрифтом на технічному звороті титулу. Далі дізнаємося, що письменництво для неї — це гобі.

Але слід віддати належне: дотеперішнє аматорство реалізувалося тут цілком професійно. Так, О.Кашпор вибрала найпростіший прозовий жанр — бувальщину. Але впоралася з ним добре.

Професор від літератури Юрій Ковалів означує подібне письмо так: «Текст втрачає специфіку спогадів очевидця, набуваючи самостійного значення й узагальнення» (Літературознавча енциклопедія. — К.: Академія, 2007).

Наскрізне узагальнення таке: «Кожна їхня історія — це межа... Особистий край світу. І крок за цей край».

Отже, «авторські сторінки» — це не репортажі колег, а спроба реконструкції їхнього психоемоційного стану під час перебування на передовій: саме Ольга Кашпор була для них таким собі психоналітиком по поверненні до Києва — вислуховувала, усистемнювала й нарешті опублікувала мозаїчну історію про те, що не ввійшло (чи й не могло увійти) до їхніх кількахвилинних ефірних включень.

Ось, приміром, розмірковування Наталі Нагорної: «Добровольці» — це досить умовне поняття на цій війні, бо якщо ти не став «відмазуватись», якщо ти не шукав шляхів, аби обійти цю війну — ти вже доброволець».

Або зізнання Мар’яни Бухан: «Коли я перестану думати — купити собі нову сукню чи віддати ці гроші на армію, коли цього питання і цього вибору не буде, коли залишиться лише сукня, тоді, мабуть, буде відчуття, що війна закінчилася».

Ну і, звісно, назбирані колегами одкровення, як-от слова жительки Луганщини: «Я не думала, що мовчання так дорого може коштувати».

Або таке: «— Найважче на фронті — це мати в тилу, — сміється боєць».

Часом під пером О.Кашпор виникають навіть містичні історії — коли оповідає про поїздку Ганни Боки до Волновахи.

І ця сторінка тексту цілком зіставна за якістю з багатосторінковим оповіданням Василя Шкляра «Чорне сонце» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015).

Коротка «телевізійна» фраза О.Кашпор та її спроможність відтворити мінімумом слів складні відчуття (спросоння почуті постріли за вікном, які виявляються дощем), спроби символізувати побутові картинки — засвідчують її серйозні літературні потенції.

А фотографії у цій книжці — хоч і не пов’язані напряму з оповідями — утворюють ефект реверберації. Бо фотографія за своєю природою — символічна.

«Графічний роман» — так нині іменують те, що раніше називали коміксом. Це жанр і не літературний, і не журналістський. Це жанр книжковий, що всотує в себе прийоми того й іншого.

«Діра» (К.: Люта справа, 2016) — воєнний графічний роман художника Сергія Захарова та журналіста Сергія Мазуркевича.

Якийсь час вони перебували в «окупованому потворами Донецьку» і під ранок розвішували вулицями карикатури на «обличчя нової влади» — то був один із можливих способів спротиву, бо «протестувати відкрито — одразу ж підписати собі смертний вирок. Це я чудово розумів».

Були висліджені та заарештовані: підвал, допити, імітація розстрілу. Усе це також у книжці.

Експресивні, під сміливими ракурсами малюнки показують «тих, хто визуджували копійки на пляшку, та раптом отримали зброю і стали новими володарями життя».

«Ополченці» — булгаковський Поліграф Шаріков, а в керівництві «ДНР» зібралися суцільні Швондери», — пише один співавтор і влучно зображує другий.

Як написала на початку книжки «Війна очима ТСН» Ольга Кашпор — «будь-який збіг з реальними подіями та людьми — не випадковий».

Проте є тут і на раз упізнавані особини — «клоун-садист» Моторола, наприклад.

Взагалі-то, графічні історії — наймобільніший спосіб рефлексії на гарячі події. Швидковпливовий. Досі в нашій книжковій історії таке траплялося украй нечасто. Може, це початок живодайної зливи?

Джерело:  www.umoloda.kiev.ua/number/3235/164/117536/


Коментарі 0   Сортувати:
    Дописати коментар
    Скасувати Ваше Ім`я:

    Ваш e-mail:

     :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
    smiles
    Повторіть код: Оновити код