Поділитись


ПОВСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ПРОЗИ — 2: РЕЦЕНЗІЯ НА «МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ПРОЦЕС» ГАЛИНИ ВДОВИЧЕНКО


 Україна молода
Костянтин РОДИК


Отже, першу українську воєнну прозу писали журналісти.

Для фотокора американської газети «Los Angeles Times» Сергія Лойка книжка «Аеропорт» (К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015) стала першою й вельми резонансною письменницькою спробою — 2-ге місце в рейтинґу’2015.

«УМ» аналізувала її у числі від 23.03.2016. Заступник головного редактора львівської газети «Високий замок» Галина Вдовиченко на той час уже була лавреатом рукописного конкурсу «Коронація слова» і її тексти, дорослі й дитячі, почали активно публікувати провідні видавництва («Клуб сімейного дозвілля», «Фоліо», «Видавництво Старого Лева»), що стало знаком якості писаного нею.

2015 року виходить її «Маріупольський процес» (Х.: Клуб сімейного дозвілля), що ввійшов до топ-7 «Книжки року».
За класичною жанровою номенклатурою — це жіночий роман з «мелодраматичниим шармом» (Ярослав Поліщук. Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016).

Сюжет — кохання українського солдата-юнака та ще юнішої дівчини з Приазов’я, сестри бойовика-сепаратиста, до якого наш герой потрапляє в полон.

Такий собі парафраз на тему «Кавказького полоняника».

Мело-жанр не вимагає психологічної каліграфії, хіба — влучних реплік по ходу фабульної динаміки. Із цим у «Маріупольському процесі» все гаразд.

Світ простої опозиції: мир і надія («компоти у погребі — це обіцянка світу, що все буде гаразд») супроти війни, що випромінює ненависть («Нах цих придурків донбасівських! З усіх батарей — вогонь!.. Ідіоти! Ідіоти! Стільки горя, біди через них! Стерти з лиця землі разом з усіма бабками-шизофренічками!»).

Більше нюансовані рефлексії героїні — аж так, що попервах виникає сумнів: чи вісімнадцятилітнє дівча здатне реагувати подібним чином?

Та заспокоює згадка про «Ромео і Джульєтту» або й найсвіжіший шок-роман Яна Валетова «Лучший возраст для смерти» (Х.: Фоліо, 2017) — юна інтуїція часом мудріша за мудрість досвіду.

Зважте, бодай таке: «Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав?»

Оте «второпав», до речі, можна адресувати й авторові передмови Володимиру Лису, коли він пише: «І ніякі ці жінки не сепаратистки, вони просто по-жіночому щиро хочуть жити й кохати під мирним небом».

Книжка Г.Вдовиченко значно складніша за псевдопацифістський сироп («лишь бы не было войны»), як те уявляє собі її колега-передмовник.

Того ж 2015-го Галина Вдовиченко опублікувала ще один воєнний текст. В укладеній Іреною Карпою збірці «Волонтери. Мобілізація добра» (Х.: Клуб сімейного дозвілля) львів’янці належить нарис «Госпіталь. Розвантажувальні дні».

Це помежів’я літератури і журналістики, яке зазвичай називають художнім репортажем. Інформаційний апендикс прози.

Лінійний текст, аналізом котрого може бути хіба визначення проблемних акцентів. У Вдовиченко — це гумор, як засіб захисту проти фронтової напруги та реабілітаційна терапія.

У жорстких формальних рамках письменниця-журналістка розташувалася максимально комфортно — цей найбільший у книжці твір є водночас і найдосконаліший.

За винятком, звичайно, Сергія Жадана, котрий запропонував до збірки частину своєї книги «Життя Марії» («УМ» рецензувала її у числі від 22.09.2015).

Решта приміщених у «Волонтерах» творів лишають враження професійної розгубленості перед описуваними реаліями.

Війна ще не встигла виробити свого словника і синтаксису й ці тексти — лише пошук адекватної мови.

Звісно, зіркові учасники проекту — Ірен Роздобудько, Лариса Денисенко, Макс Кідрук, Катерина Бабкіна etc. — цікаві самі собою, навіть без урахування проблематики.

Як-от, приміром, Гаська Шиян фонтанує епітетами, метафорами та спостережливістю: «Контора з експлуатації громадян... Не дурна, але малограмотна... Миття посуду, медитативне заняття, яке дозволяє повернутися до всіх спиною і ще й одразу побачити позитивний результат».

Але все це — як товариський матч з участю зірок, який, проте, лишається за бортом футбольної історії.

Утім книжка «Волонтери» — зов­сім не «пропаща сила» в історії соціальній: вона стала помітною цеглинкою в утвердженні феномену волонтерства і, що важливо, підвищила електоральну довіру до нього.

2015-го в рейтинґовій підномінації «Публіцистика/сучасні мемуари» третє місце посіло альбомне видання «Війна очима ТСН» (К.: Основи). Пускаєш книжку віялом і здається, що в руках коментована збірка фронтової фотографії.

Так, тут зібрано роботи добре відомих воєнних фотокорів. На обкладинці — тепер уже широковідома світлина Олеся Кромпляса: один з аеропортівських кіборгів заскакує в укриття — зафіксувати таку адреналінову динаміку дається не кожному.

А ось «статичний» Олександр Клименко: панорамний пейзаж Слов’янська, що відкривається з гори Карачун, знятий у моторошному ракурсі — крізь отвір кулеметного гнізда.

Або його ж «пейзаж» із розбитою дорогою на Зеленопілля: тиша, крізь туман проступає силует мертвого танку обіч колишньої шосівки.

Знову Слов’янськ — очима Анатолія Степанова: приватний сектор, профільний паркан навколо будинку світиться у контражурі пробоїнами від куль і скалків, а на передньому плані — буяння літніх квітів.

Останнє фото книжки належить Сергію Моргунову: в кадрі багатоповерхівка, знята впритул: праворуч неушкоджений під’їзд, ліворуч — вигорілий геть.

І в цій простреленій наскрізь руїні проглядає маленький клаптик блакитного неба.

Але не цими мистецькими проявами насамперед цікава книжка. Коли втягуєшся у коментарі та «авторські сторінки» репортерів ТСН — розумієш: це не журналістика, а таки література. Оповідь про журналістів на війні.

Згодом дізнаєшся, що автором є Ольга Кашпор, також з команди ТСН — цей факт видавець чомусь приховав дрібним шрифтом на технічному звороті титулу. Далі дізнаємося, що письменництво для неї — це гобі.

Але слід віддати належне: дотеперішнє аматорство реалізувалося тут цілком професійно. Так, О.Кашпор вибрала найпростіший прозовий жанр — бувальщину. Але впоралася з ним добре.

Професор від літератури Юрій Ковалів означує подібне письмо так: «Текст втрачає специфіку спогадів очевидця, набуваючи самостійного значення й узагальнення» (Літературознавча енциклопедія. — К.: Академія, 2007).

Наскрізне узагальнення таке: «Кожна їхня історія — це межа... Особистий край світу. І крок за цей край».

Отже, «авторські сторінки» — це не репортажі колег, а спроба реконструкції їхнього психоемоційного стану під час перебування на передовій: саме Ольга Кашпор була для них таким собі психоналітиком по поверненні до Києва — вислуховувала, усистемнювала й нарешті опублікувала мозаїчну історію про те, що не ввійшло (чи й не могло увійти) до їхніх кількахвилинних ефірних включень.

Ось, приміром, розмірковування Наталі Нагорної: «Добровольці» — це досить умовне поняття на цій війні, бо якщо ти не став «відмазуватись», якщо ти не шукав шляхів, аби обійти цю війну — ти вже доброволець».

Або зізнання Мар’яни Бухан: «Коли я перестану думати — купити собі нову сукню чи віддати ці гроші на армію, коли цього питання і цього вибору не буде, коли залишиться лише сукня, тоді, мабуть, буде відчуття, що війна закінчилася».

Ну і, звісно, назбирані колегами одкровення, як-от слова жительки Луганщини: «Я не думала, що мовчання так дорого може коштувати».

Або таке: «— Найважче на фронті — це мати в тилу, — сміється боєць».

Часом під пером О.Кашпор виникають навіть містичні історії — коли оповідає про поїздку Ганни Боки до Волновахи.

І ця сторінка тексту цілком зіставна за якістю з багатосторінковим оповіданням Василя Шкляра «Чорне сонце» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015).

Коротка «телевізійна» фраза О.Кашпор та її спроможність відтворити мінімумом слів складні відчуття (спросоння почуті постріли за вікном, які виявляються дощем), спроби символізувати побутові картинки — засвідчують її серйозні літературні потенції.

А фотографії у цій книжці — хоч і не пов’язані напряму з оповідями — утворюють ефект реверберації. Бо фотографія за своєю природою — символічна.

«Графічний роман» — так нині іменують те, що раніше називали коміксом. Це жанр і не літературний, і не журналістський. Це жанр книжковий, що всотує в себе прийоми того й іншого.

«Діра» (К.: Люта справа, 2016) — воєнний графічний роман художника Сергія Захарова та журналіста Сергія Мазуркевича.

Якийсь час вони перебували в «окупованому потворами Донецьку» і під ранок розвішували вулицями карикатури на «обличчя нової влади» — то був один із можливих способів спротиву, бо «протестувати відкрито — одразу ж підписати собі смертний вирок. Це я чудово розумів».

Були висліджені та заарештовані: підвал, допити, імітація розстрілу. Усе це також у книжці.

Експресивні, під сміливими ракурсами малюнки показують «тих, хто визуджували копійки на пляшку, та раптом отримали зброю і стали новими володарями життя».

«Ополченці» — булгаковський Поліграф Шаріков, а в керівництві «ДНР» зібралися суцільні Швондери», — пише один співавтор і влучно зображує другий.

Як написала на початку книжки «Війна очима ТСН» Ольга Кашпор — «будь-який збіг з реальними подіями та людьми — не випадковий».

Проте є тут і на раз упізнавані особини — «клоун-садист» Моторола, наприклад.

Взагалі-то, графічні історії — наймобільніший спосіб рефлексії на гарячі події. Швидковпливовий. Досі в нашій книжковій історії таке траплялося украй нечасто. Може, це початок живодайної зливи?

Галина Вдовиченко: мої коти купаються в дитячій любові


 ВВС
Євгенія Ковалевська
Книга Галини Вдовиченко "36 і 6 котів-детективів" увійшла до довгого списку премії Дитяча Книга року ВВС-2017.
"Це детективна історія про те, як котяча спільнота розплутує злочин, знаходить злочинця і втрачені картини - дряпопис - завдяки власній наполегливості та допомозі безпритульних собак. Принагідно коти-герої цієї книжки відкривають в собі нові таланти", - розповіла авторка у розмові з ВВС Україна.
ВВС Україна оголоcила Довгі списки Книги року ВВС-2017
Книга року ВВС - 2017
ВВС Україна:Чому саме 36 і 6? А не 25 і 5, наприклад?
Галина Вдовиченко: Це коти-оптимісти. Безпритульні, вуличні коти завжди знаходять вихід з безперспективної ситуації, це частина їхньої філософії. Навіть у сумних моментах вони знаходять світлу сторону.
Коли вони намагаються переконати пані Крепову, яка не любить котів, дозволити переночувати саме в неї, вона розмовляє з ними і міряє собі температуру, бо їй здається, що вона застудилася. Термометр показує 36,6. Коти переконують її, що це нормальна цифра - 36 і 6 котів, це показник нормальної температури тіла.
Галина ВдовиченкоКопирайт изображенияОКСАНА ПРОХОРЕЦЬ
ВВС Україна:Ви не плутаєтеся в іменах своїх героїв?
Г. В.: Коли я почала писати книжку, то сформувала їх по групах: є, скажімо, Підвальні коти, друзі Кутузов та Голота, старий кіт Бубуляк, породиста кішка Баронеса та інші. Загалом сім котячих гуртів.
Але траплялося, що я могла забути про когось або чиєсь ім'я. І мені підказували на зустрічах в бібліотеках чи школах діти. Вони дуже легко орієнтуються в котячих іменах і щоразу дивують мене тим, як вони обирають собі улюбленця. Вони розібрали усіх котів.
Хтось собі вибрав Ковбасюка, хтось Коментатора-Чорного кота, хтось Жоржинок… Ці коти купаються в дитячій любові.
ВВС Україна:Ваші герої ще зовсім недавно були безпритульними тваринами. Тепер вони познайомилися ще й з собаками-безхатьками. Таким чином ви хочете вказати на проблему безпритульних тварин? Можна було б вибрати головним героєм домашнього улюбленця чи декількох.
Г. В.: Думаю, така увага до безпритульних у мене виходить інтуїтивно. Йдеться не лише про безпритульних тварин.
Я волонтер у львівській спільноті "Емаус-Оселя". Це спільнота колишніх безпритульних, людей, які знайшли дах над головою, самі на себе заробляють.
Їхня філософія мені дуже близька - непотрібних людей не буває. Жодне живе створіння не може бути непотрібним, воно для чогось народилося, у нього є своя життєва програма. І саме тому, мабуть, у мене така увага до безпритульних котів та собак.
Собаки у книжці з'явилися для того, щоби показати протистояння, яке мало б виникнути між ними й котами. Із цього власне і починається. Але зрештою, котам не обійтися без допомоги. І собаки, від яких вони не чекали нічого доброго, беруться їм допомогти. І ті, й інші вчаться сприймати чужого як рівного собі.
Галина ВдовиченкоКопирайт изображенияОКСАНА ПРОХОРЕЦЬ
Соня Атлантова про пригоди гризунів у казці "Миші"
Анастасія Левкова: "Я спалила свої щоденники"
ВВС Україна:У другій частині книги коти крім танцюристів і просто милих тварин стають справжніми детективами і, розв'язавши ребус, повертають місту воду. Чи хочете ви таким чином показати, що домашні улюбленці - не лише для задоволення?
Г. В.: Так. Ми усі поєднані необхідністю піклуватися одне про одного: батьки про дітей, діти про своїх батьків, ми про своїх котів, собак, папужок, рибок. Дитина має розуміти, що коли вона просить взяти додому когось пухнастого, гарненького, це ще й відповідальність, бо його треба годувати, вигулювати, піклуватися про нього. Це складова любові. Діти мають розуміти, що любов - це ще й самовіддача.
ВВС Україна:А у вас самої є домашні улюбленці?
Г. В.: У мене собака (сміється). Діти завжди дивуються. Думають, що я мало не пані Крепова. Кажуть, що я на неї подібна. У мене є товаришки, які мають по кілька котів, тому я дуже добре знаю котячі звички. Але за людськими мірками я - собачниця. У мене був собака, кілька років по його смерті я думала, що не зможу так сильно полюбити іншого собаку. Аж поки син подарував маленького лабрадора…
Хвостаті детективи
Дитинство, яке можна поторкати
Лицарі проти Песиголовців
ВВС Україна:Чи думаєте над продовженням книги? Адже тепер ваші коти можуть займатися найрізноманітнішими видами діяльності.
Г. В.: Це точно! На другу книжку мене найбільше підштовхнули і зустрічі з дітьми, і одна маленька дівчинка, якій я пообіцяла продовження.
У мене в другій частині коти дають слово і змушені його дотриматися попри всі зміни обставин.
Третю книгу я складаю наразі усно, вигадуємо разом із компаньйоном - онуком Грицьком. Занесло мене у певні сфери, де потрібний добрий консультант. Наче самі коти мені диктують, ким їм бути далі.


ЛІНГВОКУЛЬТУРНА СПЕЦИФІКА ПОЕТОНІМІЇ РОМАНУ ГАЛИНИ ВДОВИЧЕНКО «ПІВ’ЯБЛУКА»


 jpvs.donnu.edu.ua
Д. В. Козловська


Серед досліджень, присвячених особливостям мови літературно-художнього
твору, окрему нішу відведено тим, у яких вивчаються власні назви, оскільки ці мовні
одиниці не лише увиразнюють і забарвлюють художній текст, а й за великим рахунком
творять його. Глибшому розумінню, відчуттю авторського задуму, ідеї дослідникові-
ономасту допомагає аналіз особливостей використання письменником поетонімів.
Учені Н. Я. Бияк, Є. В. Боєва, В. М. Галич, Т. Б. Гриценко, Т. І. Крупеньова, О. В. Лавер,
Л. В. Литвин, М. Р. Мельник, Т. М. Наумова, А. В. Соколова, Г. І. Шаповал та ін.
розглядають власні назви саме як засіб текстотворення, який монолітизує весь
художній мікросвіт твору, маючи широкі виражальні можливості.
У літературно-художніх творах власні назви постають потужним виражально-
характеристичним засобом, несучи прагматичне значення. Усі поетоніми письменник
добирає з урахуванням місця денотата в сюжеті твору, зокрема імена персонажам він
дає, заздалегідь визначивши їхню роль у побудові сюжету, продумавши їхні характери.
Як зазначає дослідниця-ономаст О. Ю. Карпенко, автор, на відміну від батьків, що
іменують своїх дітей ще немовлятами, називає вже дорослих, сформованих людей. У
доборі наймень він так чи інакше, свідомо чи несвідомо допасовує їх до створюваних
образів, домагаючись гармонії образу та його імені [4, с. 69].


Любов, породжена війною


Літературна Україна
Ніна Герасименко


 Вдовиченко Г. Маріупольський процес: роман / Галина Вдовиченко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 с.

«Він. Вона. Війна» — ці три слова на обкладинці книги «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко відразу підказують читачеві, що за мить розгорнеться перед ним у тексті. Письменниця, яка добре відома українцям, передусім, як авторка жіночих романів, цього разу взялася за далеко не жіночу, болючу та актуальну тему війни на Сході України.
«Роман починав писатися на початку вересня 2014 року, коли була серйозна ситуація під Маріуполем. Я знала, що це місто не здадуть, воно саме не здасться, залишиться українським» , — ділиться Г.Вдовиченко. Ще однією причиною, чому письменниця зважилася на прозу про АТО, стала історія, яку вона почула від поранених бійців у Львівському госпіталі: про кохання між українським захисником і сепаратисткою, батьки якого після загибелі сина забрали вагітну дівчину до себе у Львів.
Ця історія й лягла в основу «Маріупольського процесу»: у творі йдеться про кохання між Ольгою, вона родом із-під Маріуполя, та Романа зі Львова, якого взяли в полон бойовики.
Героїня твору, не вступивши до вишу, деякий час живе сама з хворою літньою бабусею, братом-сепаратистом Вітьком, що пішов до загону озброєних сепаратистів, і тепер дівчина змушена варити їм обіди. Роман, діставши поранення й контузію, потрапляє в полон до проросійських найманців. Його віддають Ользі у своєрідне рабство: бранець має виконувати в обійсті дівчини господарські роботи, з тих, що мав вже давно зробити її брат, але так і не зробив. Отож, Роман мусить допомогти дівчині врятувати підлогу хати, яку з’їдає грибок. Та якоїсь миті вона усвідомлює, що річ не у підлозі будинку. Цей «фашист» полонив її серце, бо не такий, як усі. «Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?» — запитується Ольга . Так само Роман поступово розпалюється почуттями до дівчини, хоча у деяких моментах різко з нею не згоден.
«Маріупольський процес» — твір не так про війну, як про людину в лихоліття війни, про любов, що змінюючи людей, здатна стерти межі й здолати найскладніші обставини. Роман попри воєнну тематику напевно віднести до жанру традиційної воєнної прози навряд чи можна. Так само, як і до традиційного історичного жанру. Однак у книжці Г.Вдовиченко дуже органічно поєдналися ці два типи літературного твору. У результаті такої еклектики маємо високоякісний роман про сьогоденну війну на сході України та про події, які передували їй. Так, авторка згадує про дні, коли Маріуполь «трусило у лихоманці: прапори над міськрадою, то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення» . І, звісно, не оминає увагою важливу подію цієї кривавої історії — Іловайський котел.
Разом із тим, авторка покроково й посторінково описує, як війна перевертає світогляд людини і породжує появу нових цінностей у її житті. Як вона здатна перевернути життя пересічних людей та відлунюється навіть спокійної хвилини. Так, для фронтовиків «помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива», «ноги у гарячій воді – це кайф», а у тих, хто потрапляв під обстріли, тепер добре загострене відчуття ціни секунди. Та й сам Роман, який до війни працював у салоні електроприладів, захоплювався зимовими лижами та літніми походами з друзями у гори, тепер здригається посеред ночі та шукає автомат, сприйнявши за вибухи стукіт балконних дверей від протягу вночі. Разом із тим війна породжує в людях мудрість: приходить розуміння істинних слів, почуттів. Розгорнуто й неспішно оповідає письменниця, як війна ятрить рани батьків, що чекають своїх дітей із фронту; синів, які мріють про повернення додому, турботу, гарячу домашню їжу.
У «Маріупольському процесі» гармонійно поєднані суворість (тема війни) та ліричність (тема кохання, дружби, стосунків з батьками) та це відчувається, передусім, у розвитку динамічності сюжету. До слова зазначимо, що у другій половині книги спостерігаємо ритмічну зміну «кадрів». Йдеться про епізод перебування Романа під Іловайськом, де на нього чекали 4 дні під обстрілами та 10 днів виходу з оточення, та одночасний епізод, як батьки дивляться парад у Києві на День Незалежності.

5 дитячих книжок на ніч


 Ганна Луцюк
для ВВС Україна


Двостороння книжка Галини Вдовиченко "Засинай. Прокидайся" вмістила в собі вечірні та ранкові історії для маленьких. Для сну тут є дві оповідки дуже позіхально-засинальні, саме те що нам треба.
Про втомлених машин, які їдуть нічною дорогою, блимають фарами й от-от зваляться з ніг, ой, коліс. Синій жук-фольксваген урешті-решт натрапляє на галявину, де зручно паркується біля верби і як захропить!
До нього по черзі приєднуються колеги на колесах і теж солодко придрімують. До кінця історії спатимуть усі: і машини, і слухач, і навіть читач, бо сторінки посипали сонним порошком авторка Галина Вдовиченко та художниця Віолетта Борігард.
У другій історії засинає навіть крихітна Лялечка, яка заявляє, що ніколи не хоче спати. Коли ти у квітці п’єш тепле молоко, а сонний-пресонний дощ стукає по міцно стулених пелюстках, то сон здолає будь-кого. Хррр-хррр, пшш…

Донбаська містика Гааги


Буквоїд
Анатолій Власюк

 Рецензія на книжку:
Вдовиченко Галина. Маріупольський процес

Здається, лише Марії Матіос вдалося одночасно стати лауреаткою Шевченківської премії та літературного конкурсу “Коронація слова ”. Але це виняток, який підтверджує правило: ті, хто стоїть у черзі за Шевченківською премією, зазвичай не надсилають своїх творів на “Коронацію слова”, а ті, хто претендує на приз у “Коронації слова”, мають зрозуміти, що Шевченківська премія їм не світить. Проте якщо хтось думає, що Шевченківська премія і “ Коронація слова ” – альтернативні, то він глибоко помиляється, бо у них більше спільного, ніж відмінного. Втім, це не тема нашої розмови.

Я це до того, що “загрузнувши” у “Коронації слова” і навіть ставши переможницею цьогорічного конкурсу в номінації “Гранд-романи” (фантастично, бо це для володарок лише перших премій попередніх номінацій!), Галина Вдовиченко вже гратиме за правилами і літературного конкурсу, і видавництва КСД (а вони, ці негласні й гласні правила, таки є), все більше віддаляючись від, можливо, омріяної Шевченківської премії, в якій теж є свої правила.

Назва повісті (все-таки це повість, а не роман, як його називають рецензенти) “Маріупольський процес” – багатозначна. Насамперед це історично-географічна ділянка на мапі України, де відбуваються тектонічні зрушення в природі. Головна сутність – це збір доказів злодіянь російської вояччини та донбасівських ополченців проти України, і цей процес, на думку літературних героїв, має відбутися саме в Маріуполі, а не в Гаазі. Насамкінець це інтуїтивний посил авторки, що від зміни у свідомості саме маріупольців залежатиме подальша доля України. Як у воду гляділа, якщо мати на увазі нещодавні вибори саме у Маріуполі, які визнали такими, що не відбулися. Сюжет повісті доволі простий і невибагливий. Львів’янин Роман потрапляє у полон до донецьких сепаратистів. На цьому тлі розгоряється його кохання до місцевої дівчини Ольги, яка змінює своє світобачення. У літературі минулого подібне обсмоктували вже не раз, інша справа, що Галина Вдовиченко не дотягує до класичних зразків.

Письменницька уява випереджує реальність. І в цьому не було би нічого поганого, якби вже загоїлись рани. А так поруч з нами живуть нещодавні герої так званого АТО, а насправді війни, які все це бачили і знають не з чужих вуст. Розрізнені військові епізоди лише виглядають правдоподібно, але не створюють цілісної картини. Якби Галина Вдовиченко зосередилась, власне, лише на історії кохання, не вдаючись до мало не натуралістичних воєнних подробиць, - то, можливо, можна було би говорити про цю повість в іншому тоні, на більш високому художньому рівні. А так ще впадає у вічі журналістський телеграфний стиль і відчувається багаторічна праця Галини Вдовиченко у львівській газеті “Високий Замок”. Разом з тим хочу загострити увагу на письменницькій сміливості Галини Вдовиченко. Мабуть, вона не брала участі в бойових діях, але відчувається, що спілкувалася з багатьма людьми, які там були. Зрештою, професія журналіста до цього зобов’язує. Тому авторка пішла непротореними стежками, оповідаючи нам те, про що не напишуть ті ж газети чи не розкажуть телеканали. Саме ці факти складаються в єдине ціле, і вже ця правда має право на самостійне існування.

Слід зауважити, що “Маріупольський процес” був написаний минулого року, тому було би некоректно вимагати від авторки сьогоднішнього бачення подій. В тому й полягає її талановитість, що вона тоді побачила те, що ми бачимо зараз, і допомогла нам зрозуміти те, до чого б ми самі, мабуть, не додумались і зараз.

Я не поділяю точку зору Володимира Лиса, який написав у передмові, що “Маріупольський процес” обов’язково має бути прочитаним на окупованій частині Донбасу. Навіть якщо його перекладуть російською, навряд чи це той випадок, коли ті, хто опинився під окупацією російських фашистів, зрозуміють авторку. Все-таки Галина Вдовиченко писала з української точки зору, а процес “прозріння” Ольги виглядає таки штучно і надумано. Якщо ми говоримо про катарсис і очищення душі, то в цьому випадку слід усе-таки йти від супротивного, від бачення подій очима тих, хто по той бік барикад, з поступовим схилянням їх на наш бік – звісно, за допомогою слова. Але тут потрібна висока художня майстерність автора. Мабуть, такі твори ще з’являться в сучасній українській літературі.

Галина Вдовченко створює свій віртуальний світ, в якому є місце альтернативній історії, яка, втім, уже не видається аж такою надуманою:“- Тільки б усі втрати не були даремними, - лунав голос Валіка у слухавці. – Бо ж цілком припускаю таку картину: чужинці хазяйнують у Львові, на сході їм влаштовують партизанське пекло, а тут дехто з найбільш затятих крикунів вже підлаштовується під нові порядки, тримає дулю в кишені, мимрить стиха на кухні: нічого, переживемо, ще й не таке траплялося…” (стор. 140). Авторці важко відмовитися від містики, проте слід сказати, що використовує вона її помірковано, без зайвої напруги, бо містика направду присутня в нашому житті, але ми не завжди звертаємо на неї увагу.

Містичною виглядає втеча Романа із полону:

“Спочатку було подумав – візерунки плаского моху, а тоді придивився – ані мох, ані лишайник, а викарбувані у камені письмена. У центрі послання – тризуб, його чіткий малюнок, який ні з чим не сплутаєш. У кам’яній безлюдній країні в азовському степу, на вершині гори, на рожевому камені, серед зашифрованих давніх знаків, що їх неможливо прочитати, він бачив тризуб.

Тепер він знав у якому напрямку йому вирушати, знав, що більше не доведеться кружляти. Блуд, що вчепився у нього два дні тому, відпав від ніг, як грудка дорожньої висхлої глини. Сьогодні він вийде до своїх” (стор. 111).

І ще один містичний епізод: вміння Романа читати чужі думки. Майже неправдоподібною виглядає його зустріч з львів’янкою Лікою, яка дарує йому на фронт свій “хаммер” (“танк танком” – стор. 145), бо “її батько, армійський високопоставлений генерал, так виходило, продавав волонтерам військову техніку через посередників” (стор. 150). Роман “… знав, що це не здогад, не припущення, а чиста правда про батька Ліки. А звідки знав? Як це йому стало відомо? Він лише зазирнув їй у вічі, побачив жовту цяточку на радужці. І що з того? Що він, вперше дивиться у дівочі очі? Ото довбануло його у степах Приазов’я! До безсоння приєднався ще один наслідок контузії – вміння читати думки?.. Чи що збіса таке?” (стор. 151). Потім це вміння у нього зникає.


Кохання, загартоване війною, чи... АТО?


Буквоїд
Ігор Зіньчук 


Рецензія на книжку:

Вдовиченко Галина. Маріупольський процес
Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. –Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015 – 288 с.

Кохання, загартоване війною, стало однією із провідних тем нового роману «Маріупольський процес» популярної української письменниці, журналістки Галини Вдовиченко. Особисто в мене виникло бажання прочитати цю книжку, коли почув про неї під час перегляду телеверсії конкурсу «Коронація слова», в момент присудження шановній письменниці гран – прі в номінації «Гранд коронація слова» за цей актуальний та болісно правдивий роман про війну з російським агресором на Сході України, яку політики чомусь досі називають Антитерористичною операцією.

Роман читається напрочуд легко в плані стилю його написання, але водночас важко переживається кожен його епізод, сповнений вражаючої реалістичності та драматизму. Як слушно зауважує Олександр Лопачук, боєць 3-го батальйону територіальної оборони «Воля», «таке враження, що автору цього роману хтось надиктував про ті події на Сході. Той, хто усе це бачив і пережив».

Вже з перших сторінок читач поринає в атмосферу оповіді, причому, це відбувається настільки виразно, що іноді виникає враження, ніби відчуваєш п’янкий аромат солодко –кислих соковитих «жерделів» (так місцеві жителі називають абрикоси), або бачиш велетенську розлогу крону «баргарона» (так місцеві жителі називають черешню) . Проте в цю мирну панораму вривається жахіття війни, коли люди ховаються від обстрілів у підвал, живуть «сьогоднішнім днем» і не знають, що очікує їх завтра.

Головні герої Ольга та Роман спочатку постають перед читачем, як люди із двох різних світів, із різними почуттями, думками, переконаннями, світоглядом. Вона просто жаліє полоненого «укра» і, навіть, сама не розуміє чому так до нього ставиться, а він намагається «вижити попри все». Кохання зароджується в їхніх серцях повільно, ніби розпускаючись, наче пелюстки чарівної квітки, а згодом вони усвідомлюють, що вже не уявляють навіть миті свого життя одне без одного і… відчувають стукіт коханого серця на відстані тисяч кілометрів під «Градами» та ворожими кулями.

Ще однією наскрізною темою книги є незламна віра воїнів, волонтерів та всіх захисників в те, що Україна та наш народ є і буде, попри жахливі втрати побратимів, котрі стали ріднею, ділячи в окопах ковток води чи шматок хліба.

Змальовуючи будні фронту у долях своїх персонажів, авторка доводить, що тут, на передовій, де смерть чигає за кожним кущем, а кожний необдуманий крок може стати останнім, звичайні речі, про які навіть не замислюєшся у мирному житті, є справжньою «розкішшю».

Особливо вражають епізоди виходу Романа та чотирьох його побратимів з Іловайського оточення, коли мужні українські воїни стояли зі стрілецькою зброєю проти російських танків: «Повзти, повзти, бо позаду нічого живого, лише охоплена полум’ям інкасаторська машина і чорний дим, що запинає дорогу». І, лише коли найгірша небезпека позаду, хлопець наважується написати коротеньку СМС-ку двом найріднішим людям: «Мамо, я поїв і у касці. Усе добре, не хвилюйся, тут поганий зв’язок»… «Олю, я живий. Дочекайся».




Донбаський полонений


ЛітАцент
Ганна Улюра


 Рецензія на книжку:
Вдовиченко Галина. Маріупольський процес
Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015




Романи Галини Вдовиченко – це несподіванка, яку собі може дозволити жанрова проза, щоб не порушити при цьому вимоги «формули». Це доцільно спрощена мова. Це контрольована доза дражливої соціальної проблематики і здебільшого психологічно достовірні, «виписані» персонажі. Також це зазвичай покинутий напризволяще фінал. Її історії очевидні, її герої як говорять кліше, то чудово це розуміють. І така передбачуваність, і ця непорушність очікувань, вони природні для художнього світу Вдовиченко, близькі її читачу – отож виправдані. Свіженький «Маріупольський процес» нічим у цьому сенсі від попередніх її текстів не різниться. З одним принциповим «але».

У вас теж склалося враження, що все – створене і перекладене українською – останні рік-два пишеться як заповіт людству? Із відчуттям місії жахаючих масштабів… До романтичних новел про Голодомор і мелодрам про Другу світову ледь призвичаїлися, аж от на черзі любовний роман про АТО. Володимир Лис у передмові до нового твору Вдовиченко радить читати його по всій території окупованого Донбасу. Make love, not war? – Було б бажання заперечувати… Після такого кажіть, що формульна література – консервативна за своєю прагматикою і домаганнями.

Ольга – сепаратистка, живе в селі під Маріуполем і мала цього року вступати на географічний у Києві, але почалася війна. Її брат пішов до «ополчення», знайшлася і їй робота: дівчина годує денеерівській загін.

Львів’янин Роман потрапив під обстріл цього загону, відтак до полону. Хлопець призовник (не доброволець, це важливо), він на передову потрапив одразу після учебки і до полону – лише за кілька днів після фронту. Пораненого і контуженого Романа катують ополченці, Ольга рятує хлопця і забирає його до себе: їй потрібна допомога по господарству. (Згадаєте «історично-юридичну» практику, коли жінка могла врятувати засудженого до страти, взявши його собі за чоловіка? Правильно зробите).

Очевидно, що молоді люди (вона насправді юні!) закохуються: «Вона його одразу вибрала, ще як тільки побачила, від тої самої хвилини, як відчула доторк до правого плеча чогось чи когось невидимого – і здивувалася власному голосу. Що вона тоді сказала? Що їй потрібний помічник, таке вигадала одразу, а воно так і сталося: нічого без нього їй тут не вдалося б. (…) Жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті». Я звернула увагу на те, що Роман не доброволець. Тепер зауважу художній час: це перша воєнна весна, коли ще можна любити. Наприкінці твору хлопець навчитися ненавидіти і критися з «дірою в грудях», яку інші просто не бачать (і Ольга не виняток).

По закінченню «польових робіт» Ольга допомагає Роману втекти з полону. Хлопець повертається до війська, де переживає чимало страшних митей, втрачає побратимів і змінюється: стає жорсткішим, отож ще більше цінує те нелегітимне їхнє кохання. Село Ольги з часом переходить під контроль нацгвардії, вона остаточно відрікається від свого сепаратистського минулого й подається до Львова, де відвідує батьків нареченого. Там їй доведеться усвідомити, що любов до юнака змінила її чи не більше за війну: через неї вона наблизилася до відчуття приналежності до цієї країни.

Фінал відкритий. Яким він ще може бути? Роман Вдовиченко дописує у лютому 2015-го.

Одним словом описати «Маріупольський процес»? – Непоказний. Я про феномен цікавого передусім. Фабульної захопливості твору відчутно бракує (в ньому є відповідна заявка на інтригу, інакше я про це просто не говорила б). Роман Вдовиченко робить ставку на інше: утримати увагу читача, надавши йому можливість самоідентифікації. Благородна мета: розкажи нам щось про нас у часи загальної невизначеності. Недосяжна мета: зроби це так, щоб ми почули. Необхідна вихідна умова: якщо маєш що сказати.

Сюжет про бранця є в красній писемності канонічним. Він зазвичай розвивається так: 1) туземка закохується у бранця – а) взаємно або б) не взаємно; 2) туземка рятує бранця – а) рятується разом із ним або б) помирає. Цікаво, як у таких історіях переходить влада: від жінки (бо чоловік буквально полонений) до чоловіка (бо зрештою він порятує або згубить дівчину).

Багата літературна традиція, роман Вдовиченко її свідомий. Полонений воїн, скажімо, тут має виразні волошкові очі, у них залюблюється Ольга. Як хочеться – можна легко вичитати омаж синьоокому бранцю-білогвардійцю з «Сорок першого» (якщо не з повісті Бориса Лавреньова, то з відповідних екранізацій). Сцени, в яких жінка підгодовує Романа черешнями і напуває пораненого – хоч-не-хоч є відсилками до «Кавказького полоненого» і «Атали». «Краще мені його віддайте» – вітання з «Собору Паризької богоматері»… Тільки розшифровувати такі моменти не обов’язково: вони не є цитатами, а виключно асоціаціями.

Так само і з жанровими конвенціями масліту. Як і більшість мотивів романтичного ґатунку, сюжет про полоненого був повністю успадкований роменсом 1980-90-х. Врешті-решт він став однієї з його формул: заручник/заручниця закохуються в свого наглядача/наглядачку (такі собі «Бранці пристрасті» та «Піратські полоненки»). Формула ця в романі Вдовиченко також наявна, але – знову ж – неважлива по суті.

«Маріупольський процес» розвиває сюжет про бранця як позірну метафору пригноблення. Є протистояння, яке зняти неможливо, але можна змінити умови для сторін всередині наявного конфлікту і тим порятуватися. Але… в тому і привабливість для Вдовиченко історії про полоненика, що не зрозуміло: хто тут кого рятує і від чого? І ясніше по ходу не стане.

Повторювана сцена і деталь роману, яка за рахунок цих повторів претендує на символ і метафору. Ольга потребує «раба» (ті два раби з роспропаганди у романі обіграні, так), щоб пофіксувати в хаті підлогу. У землі під дошками завівся грибок, грибниця сягає глибоко у «хвору землю», тож підлогу треба зрити разом із інфікованим ґрунтом. Східнячка і галичанин працюють пліч-о-пліч, вибираючи ту «прошиту білими нитками грибних спорів» землю, щоб – коли прийде час – настелити нову підлогу і врятувати батьківську хату… Наче прозора вказівка?

Та є в «Маріупольському процесі» ще один сенсово навантажений повтор. Баргарон (це черешня по-тамтешньому). Книжка починається з того, що Ольга бачить, як ягоди, що впали з дерева, створили «силует» України. Під цим деревом спатиме потім Роман. Компоти, «накручені» Ольгою з черешень – це нормальне майбутнє, яке має бути, бо просто мусить. Коли герої вдвох деруться на дерево, щоб побачити околиці, стається їхнє романтичне зближення. Дерево вистоює під артобстрілом обох армій. Так ось. У дерева є хвора гілка. Батько Ольги її колись відрубав, щоб урятувати черешню. Але Ольга наполягла, щоб він залишив хоча б невеликий її шматок – аби легше було здійматися і збирати плоди. Так ця гілляка там і стирчить… Інше трішки послання, ні?

Ще? Ольга приїздить у Львів, де її приймають здебільшого тепло і відкрито. Вона закохується в це місто, надихається ним, розуміє, чого їй бракувало в маріупольському селі для самоусвідомлення. Див.: культура. Гуляючи старими вулицями, дівчина випадково потрапляє на поетичні читання. Вірші вражають її, Ольга ридає вголос і втікає, бо їй соромно за власну нестриманість. Слухає вона Жадана. Таке от «Схід зустрічає Схід». На культурному Заході.

Щось забагато різночитань цього начебто однозначного послання про любов, яка долає кордони, розбіжності і ворожнечу. Втім, варто визначитися: з трьох частин роману про любов написана лише перша, дві інші – про війну.

У фрагментах про війну різко змінюється мова оповідування. Це навіть не демонстрація обмеженості авторського ресурсу (Вдовиченко писати вміє), а суто людського. Риторика, яку вимагає в читацькій свідомості тема війни, постає або епічно піднесеною, або мінімалістично репортажною. І те, й інше в «Маріупольському процесі» наявне, та ясно що не синтезується.

Щодо піднесеного, то його представляє в цьому любовному романі про війну містика. (До речі, не перший випадок за останній рік, коли, пишучи про війну, епічне репрезентують способами фантастичного; варта уваги тенденція). Роман після контузії вміє читати думки. Він, зазирнувши глибо в очі львів’янці-мажорці, яка раптом передає на потреби війська свій крутий джип, бачить всю її історію. Дівчина дізналася, що її батько, високий військовий чин, заробляє на спекуляції зброєю і військовою технікою – без машини їй жити можна, з нечистими сумлінням складніше. Або інший випадок. Українським бійцям на ворожій території допомагає місцева жінка. Вона не підтримує укрів, – «прочитав» Роман. Вона віддає щось менше (їжу, одяг, ліки), щоб уберегти своїх дочок від зґвалтування. Так само «читає» юнак справжні причини, що привели його однополчан до війська – часто далекі від патріотичного обов’язку… Чому для того, щоб розказати нам правду (?), Вдовиченко знадобився герой-телепат, я не знаю. Але чому потребували дива, щоб він вижив під Іловайськом, то ясно. Романа, важко пораненого, рятують, приймаючи разом із ним бій, його загиблі товариши – і це не є маренням героя, сама що не є реальність.

Щодо репортажу, то тут Вдовиченко активізує «образний потенціал» другорядних персонажів. Ви читали її оповідання, яке увійшло до збірника «Волонтери» – нариси про жінок, котрі допомагають у шпиталях? Деякі шматки «Маріупольського процесу» неймовірно його нагадують: та сама «газетна» стилістика, ті самі мовні штампи і пропагандистські сюжети. Волонтери Вдовиченко – пласкі, як мотиваційні плакати. Таке саме тут і військове начальство. Наче у кожного з них і важлива місія, і цікава історія. Герой є, все інше додасться? А от ні. Зате в цьому пласті твору є прекрасно опрацьований «предметний світ» війни – від термобілизни і паракорду, балістичних окулярів і тепловізорів до кікімор і розгрузок. І приміток ці реалії нині для читача роману про любов не потребують (задуматися б над цим).

Трішки дивні для масової літератури аберації. В любовному романі, хоч би що стало його матеріалом, головують художні образи – навіть подані на рівні «формули». «Маріупольський процес» наголошує не на них, а на суб’єкті висловлювання. Не на посланні – його якраз дуже важко сформулювати, а саме на тому, хто говорить. Вочевидь до того зобов’язує сама воєнна тема. Тому зливаються голоси сепаратистки Ольги і патріота Романа; тому наприкінці твору озвучена упевненість: із нами Бог (останній, кого ми чуємо в романі – боєць із позивним Апостол)…

Ще один текст, який природно доєднався до корпусу прози про АТО (корпус, що стрімко складається й уже навіть ієрархізується). Твір, котрий заново порушує питання: як говорити про війну? взагалі чи можна про неї говорити – у присутності і за звернення до емоційно включеного в описану реальність читача?.. Відповіді досі немає.

"Сонні книжки": що читати дітям на добраніч


Букмоль
Міра Київська


Рецензія на книжку:
Вдовиченко Галина. Засинай. Прокидайся : Вечірні та ранкові історії для маленьких
Засинай. Прокидайся, Галина Вдовиченко, Віолетта Борігард


«Засинай. Прокидайся» – книжка-перевертайка, у якій на читачів з однієї сторони чекають два короткі оповідання для читання дітям на спокійний сон, а з іншої — два на прокидання і зустріч нового дня. Оскільки ми з вами говоримо про «сонні» книжки, розглянемо тексти лише зі сторони «Засинай» – оповідання, що розповідають про те, як засинають машинки, і про Лялечку, яка переконувала, що ніколи не спить.

Обидва тексти чимось нагадують книжку Карла-Юхана Форссена Ерліна. Тут і особлива сонна мова, і герої, зображені із заплющеними очима, і ритміка, і самі словами, що здатні буквально приспати слухачів:


Фух-хх… На поворотах її заносить. Змучилась. Поспати б… Позіхає на усю шир радіаторної решітки.
Спа-ати… Спа-ати…


Та і як тут не заснути, коли геть усі герої обох оповідань поступово засинають: і машинки, і тваринки, і чарівні сторіння. Тим більше, що не тільки текст Галини Вдовиченко, але й малюнки Віолетти Борігард чудово передають затишну та спокійну атмофсеру, створену для відпочинку та фантастичних снів. 

«Аеропорт і…» Враження від


Рецензія з Фейсбука
Віталій КВІТКА



Настав час поділитися думками та статистикою читацьких вражень від проекту, якого, логічно – раз сам його учасник, очікував довго.
Сприймати це – 17 авторів і 24 оповіді – як проект чи сприймати це все-таки як антологію сучасних авторів? - нехай читач вирішить цю дилему сам. Безумовно «Редакція сучасної української літератури Міли Іванцової» та видавництво КМ-БУКС взялися за вирішення оригінального завдання. Коли антологія компонується за принципом окремої теми, завжди є ризик, що ця тема поглине зміст і ми знайдемо в ній твори набагато меншої мистецької вартості, ніж антологія культових авторів від літератури, не обмежена тематичними рамками.
На щастя, у випадку з «Аеропортом і…» цього вдалося уникнути. Найзагальніше враження – і поціновувачам високої прози, і андеґраунду, і любителям класичної наративної прози, і пересічним випадковим реципієнтам, - зашореним класикам і невиправним постмодерністам, - є що почитати.
У книзі багато теми. Маємо і «Жуляни» (у Ніни Бурневич і М.Іванцової та інших), і «Бориспіль» (приміром, у «Колапсі»). І дуті-фрі (ледь не обов’язковий словниковий запас при описі нутрощів аеровокзалів у більшості авторів), і ангар з гайковими ключами (у Володимира Екзюперюка). І випадкова зустріч у порту з дівчиною-мрією (у Вячеслава Васильченка та Олександра Кириченка), і напружене пасажирське очікування в портах та прощання(в Міли Іванцової, Галини Ів, Олександра Заболотного, Юлії Смаль). Екзотика подорожі на закапелки глобуса («Австралія» Зої Казанжи, «Найкращий у світі Мохіто» Дмитра Лазуткіна та «Антиаерофобія» Васильченка) перегукується з припалим пилом шармом місцевих та екс-союзних аеродромів (Кременчук, Кривий Ріг, Рига, Тбілісі – у «Весні у Тбілісі» Наталі Іваничук та оповіді «Любов, вона – між зорями»). Є твори, в яких гіркота людських втрат змінює свою одіж на радість віднайдення – самих себе і просто людини поруч. Власне ця остання тема, немов перемога добра над злом, є об’єднавчою для всієї книги «Аеропорт і…»

Засинай – Прокидайся: з листочком подорожника


Буквоїд
Роксолана Жаркова

Засинати – непросто. Навіть коли ти трохи втомлений синій жук-фольксваген. Чи велика срібна фура, що чалапає «наче повільний білий слон». Чи старенький автобус, що торохкотить дорогою. Чи «чорний лискучий мотоцикл», що гарчить щосили. Кожен з вас «їде нічною дорогою», а потім вимушено зупиняється у затишку зеленої галявини, щоби перепочити хвильку.
Яке це диво! Такі різні машини заснули поряд. А тепер і ти, мій галасливий хлопчику, вмощуйся у тепле ліжечко, щоби почути, як усі твої машинки «похропують, посопують, ще й похукують на різні лади». Як вони чудернацьки перешіптуються між собою у снах, розповідаючи про всі свої автостради, перехрестя і вузенькі, майже непроїзні вулички. А вранці ти побачиш, «як прокидаються машини», прокидаються не одразу, трохи ліниво й неохоче. А потім, заново знайомлячись, вони згадують, де і коли вперше зустрілися поглядом фар чи перекинулися словечком з двигуна…
Прокидатися – непросто. Особливо, коли ти крихітна Лялечка, яка ніколи не хоче спати, тому й не знає, як це – прокидатися. Зате про всі ці речі розповість всезнаюча Велика Подушка: і про синій сад, і про «квітку-хатинку», і про сонну квіткову кашу. А потім ти несподівано губишся у високій траві. І бачиш квітку-хатинку. І Метелика, якому ніколи говорити з тобою, бо ось-ось засне. А тепер і ти, моя солодка дівчинко, слухай дощ, що стукає об пелюсткові стіни твоїх снів, і лети за Метеликом…туди, де все затихає…
А потім хтось усміхнеться і промовить тобі ніжно: «Доброго ранку, Лялечко!». А ти спросоння розкажеш, як шукала синій сад, загубилася у траві, розмовляла з Метеликом, пила сонне молоко. А тоді – летіла з Метеликом у листку подорожника, як у човнику. І покажеш Мамі: у твоїй книжечці замість закладки – листочок подорожника…
(А Мама собі та й знизить плечима: прикладала ж до твоїх розбитих колін, пам’ятаєш? )
… Ось така вона, блакитно-рожева засинаючо-розбуджена книжечка Галини Вдовиченко з чудовими ілюстраціями Віолетти Борігард. Одразу з двома історіями: «машинковою» – для хлопчиків і «лялечковою» – для дівчаток. Щоби читати зі своїми пустунцями і чемнятками, бешкетниками і золотцями, колекціонерами машинок і любительками ляльок. Щоби дітям засиналося – легко. І прокидалося – теж.
А листочок подорожника хай живе собі в барвистій книжці дитинства.
Так, про всяк випадок. 

Залишитися людьми


Буквоїд
Іванка Когутич


Другий рік точиться війна. Кожен сприймає і осмислює її як може. Журналісти – репортажами, письменники – художнім словом, а всі інші – аналізуючи перше чи обидва джерела, а хтось – і з власного досвіду (волонтери, солдати…). Поки йде війна і все змінюється багато-хто сумнівається, дискутує, чи можна вже осмислити все це в белетристиці, чи все ж тільки документалістика, репортажистика можуть саме тепер все достовірно фіксувати (а в потребі фіксації навіть сумнівів нема).
Попри дискусії митці все ж не можуть не писати, бо це болить. З’явилася ціла ніша літератури на тему війни (чи то АТО) та Революції Гідності. На кінець 2015 року навіть з’явилися огляди прозових текстів, списки прозових, поетичних та репортажних видань.
Знаючи, що будь-яка якісна книжка дає сильний емоційний вплив, саме у великодній час взялася читати книгу про війну. До рук потрапив «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко. Розрекламовано ніби має бути про стосунки укра і сепаратистки. Ніби то любовний роман, але ж на тілі війни.
Насправді, одним реченням цей роман не описати. Афористично і , на мій погляд, точно висловилася Галина Улюра в рецензії на роман, назвавши благородну його мету – «розказати нам щось про нас у часи загальної невизначеності» та «утримати увагу читача, надавши йому можливість самоідентифікації». Саме задуматися над тим, ким ми є і чого ми хочемо спонукає цей твір. До таких думок нас спонукають шукання відповідей на екзистенційні питання головних героїв – солдата-українця Романа зі Львова та сепаратистки, слов’янки (за власним визначенням) Ольги.
Роман потрапляє у полон, де його рятує, взявши в фактичне рабство, дівчина Ольга, яка варить денеерівцям їсти, бо там її брат і однокласники. Ольга – юна дівчина, яка після школи не встигла вступити в університет, бо почалася війна. Вона любить і знає географію, розмальовує карти і бачить в обрисах України образ пса із крилами. Її батько помер, мати із сестрою і її дітьми в Києві на лікуванні, брат в ополченцях, а вона із бабцею, яка вже в своєму світі і її не можна транспортувати. Вона сама доглядає господарство. У ненав’язливих розмовах із своїм рабом (бо Роман мав на нозі гирю, щоб не втік) дискутує про національність, країну, Європу, саме дискутує, бо в їх хаті дивляться російське телебачення, бібліотека не працює… Дівчина відкриває для себе людей із заходу України, спілкуючись і спостерігаючи за Романом, а потім вперше поїхавши за межі райцентру – у Львів.
Ольга розширює свої горизонти пізнання, а Роман міркує про сенс війни, цінності на війні, осмислює уроки виживання, намагається не збожеволіти після втрат побратимів, контузії, марень, снів, де фронтові друзі повертаються. Навіть виявляє у себе дар бачити минуле людей по очах, що допомагає йому зрозуміти всіх довкола – матір, яка допомагає випадковим військовим, щоб вберегти свої доньок від зґвалтування; бійця, який психологічно не може сприйняти реалій фронту; дівчину-мажорку, яка дарує свій хамер, бо її батько чиновник, який продає волонтерам техніку… Осмислити все допомагають розмови і молитва. Не дивно, що роман фактично закінчується діалогом Романа з бійцем Апостолом, який стверджує: «Людина – сильна істота, але вона й слабка. Вона може і не раз і не два відректися, а потім гірко покаятися і любити, щиро любити. Може пройти шлях апостола Петра, який тричі відрікався від Христа, а згодом став одним з його найбільших послідовників.» (С. 281).
Любов Романа і Ольги – лише основа і життєвий факт, а глибина – в міркуваннях, які виникають у людини в таких межових ситуаціях. Слушно зауважують критики, дві частини твору із трьох присвячені саме перебуванню героїв на війні чи поруч із війною, лише одна - осмисленню життя львів’янина і жителів села під Маріуполем, а разом з тим і людей по дві сторони лінії фронту. Тут все змальовано до дрібниць і не дивно, бо Галина Вдовиченко є волонтером, відвідує госпіталі та психлікарні, де є військові… Справді, чи не за кожним словом відчуваєш біль і співчуття, сприймаєш цю сконденсовану правду життя.
Авторка здається цим твором не намагається писати про війну і біль, вона шукає відповіді на питання сенсу буття. «Бо в житті існує щось набагато важливіше за ненависть…» - готує читача анотація до розуміння твору. Це проявляється у символічних образах дому, черешні, щита і навіть Маріуполя.
У будинку Ольги грибок повністю з’їв підлогу. Брату до цього діла нема, а хату треба рятувати. Саме для цього дівчина бере собі раба. Роман на совість працює, хоче допомогти і не через приреченість, а бачить, що не все ще втрачено в цій дівчині, сусідах. І виявляється має рацію, бо мирними розмовами можна більшого отримати ніж силою і ненавистю. Спільно з Ольгою вони закінчують ремонт і саме тоді Роман наважується на втечу, в чому йому допомагає дівчина. Цей образ хати, такий символічний для українців, рятують спільно східнячка і західняк.
У дворі росте велика черешня (баргарон по тутешньому). Влучно зауважила Галина Улюра, що єдину хвору гілку батько зрізав, але Ольга попросила залишити з неї трохи, бо так зручніше лізти нагору, цей шматок із хворого досі є. Символічно це дерево стає центром: під ним спить Роман, саме на дереві вперше зближуються закохані. А компот із баргарону стає метафорою благополуччя: «Лише посвячені знають: компоти у погребі – це обіцянка світу, що все буде гаразд. Посил у майбутнє, матеріалізоване підтвердження власної віри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче не було» (С. 67).
Символічними стає і місце дії – поблизу Маріуполя. Саме там, де відбулися найуспішніші та найдраматичніші для України бойові операції: звільнення Маріуполя, зупинення наступу перед «воротами міста», бої під Широкіним, контрнаступ… Це своєрідний форпост перед Донбасом. За словами Олега Коцарева, в ролі символічного захисту (щита) фігурує заповідник Кам’яні могили.

Маріупольський процес


часопис КРИТИКА
Олег КОЦАРЕВ

 Новий роман Галини Вдовиченко пропонує читачам українську модифікацію одного з класичних воєнних сюжетів. Ідеться про схему: чоловік-воїн потрапляє в полон, переходить у рабство до ворожої родини, а звідти йому щастить звільнитися завдяки особливим стосункам із дівчиною (дівчинкою, жінкою) із цієї родини. Універсальність і архетипність такої конструкції ґарантує в певному сенсі безпрограшний результат і притягує увагу незалежно від передбачуваности розв’язки.

Дія роману відбувається переважно неподалік Маріуполя, тож головного героя, львів’янина Романа, можна було б назвати «Азовським бранцем». Він — доброволець, який потрапив у полон іще на початковому етапі війни і якого забрала собі «для господарства» сестра одного з місцевих бойовиків, Ольга. Так Роман опинився в ролі раба, прикутого до ліжка посеред сільського двору, а його підневільною працею стало рятування підлоги хати від грибка. Звісно ж, раб-«укроп» привертає увагу, і після різноманітних мелодраматичних (і – треба віддати належне авторці — психологічно переконливих) сцен між ним та Ольгою виникають очікувані почуття. Далі — втеча, нові бої, нові зустрічі. Ользі навіть випаде поїхати до Львова в гості до Романових батьків.

У межах такого сюжету Вдовиченко працює з багатьма усталеними образами й стереотипами українського інформаційного простору. Це, наприклад, образ «сепарського» села. Письменниця оформила його нестандартно: тут розмовляють специфічною формою української мови і співвідносять себе з Україною (яку, звісно, розуміють зовсім інакше, ніж полонений український боєць). Цікаво, що локація, обрана для роману, — це не «класичний Донбас», а його околиця, яка тепер набула нового значення як символ чи не найуспішнішого українського збройного спротиву, територія з найпомітнішими проявами українського патріотизму. Тут є і містичні Кам’яні могили, і ідея Маріупольського процесу за аналогією з Мюнхенським.

Нетривалий львівський епізод роману теж показує галицьке місто без стереотипної однозначности.

В естетичному сенсі «Маріупольський процес» — текст вельми простий і сентиментальний, але жвавий і переконливий. Галині Вдовиченко вдається зберігати інтриґу в передбачуваному сюжеті.


Кохання під час АТО


Видавництво Старого Лева, БуквоМама
Христина Содомора

 Рецензія на книжку:
Вдовиченко Галина. Маріупольський процес
Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 ст.

ХТО -

Галина Вдовиченко – львівська письменниця та журналістка, філолог. Працює заступником головного редактора газети «Високий Замок». Авторка книг «Пів'яблука», «Тамдевін», «Хто такий Ігор?», «Бора». Також пише для дітей, зокрема відоме її видання «36 і 6 котів». Її оповідання входять до різних сучасних антологій: «20 письменників сучасної України», «27 регіонів України», «13 різдвяних історій», «Волонтери. Мобілізація добра» та інші. Більше дізнатися про життя та творчість письменниці можна на її сайті.

ПРО ЩО -

На перший погляд, це таки справді роман про кохання під час війни. Але мені не хотілося б вдаватися до таких банальностей та наївностей (хоча саме так і назвала цей текст). Адже й сама авторка наче намагається уникати надмірної романтики під немирним небом.

Так, кохання в романі простягається червоною стрічкою – від Львова до Маріуполя. Львів'янин Роман, учасник АТО, воює в секторі М і потрапляє у полон до сепаратистів. Після низки подій опиняється у домі Ольги, що живе в селі неподалік Маріуполя, відбуваючи в неї наче покарання як полонений. Вони закохуються. Він повертається на війну. Вона гостює декілька днів у його батьків у Львові. Але не буду переповідати фабулу – не хочу допустити спойлерів.

Фоном їхніх стосунків слугує війна, а конкретно – події літа 2014 року: бої за Маріуполь, Іловайський котел, початок воєнних дій під Широкіно, падіння Боїнга 777 над Торезом. Але було б легковажно називати ці події лише фоном. Галина Вдовиченко насправді приділяє їм більшу увагу, аніж ліричній ліній. Тож, мабуть, справедливо останню називати лише одиничним пазлом, оптичним зумом на карті подій великої країни. І до слова, письменниця цікаво мислить щодо власне карти України (але про це варто прочитати, бо мій переказ виявиться недолугим).

Авторка непогано оволоділа військовою термінологією, фактами щодо описаних подій. Особливо і неодноразово згадує про важливий внесок волонтерів.

Щодо стосунків героїв, передовсім головних, в романі найперше йдеться про людяність. «Сепаратистка» Ольга постає хоч і ментально відмінною від «фашиста» Романа, але письменниця наче виступає апологетом, мовляв, що в такому середовищі іншим бути, мабуть, би не вийшло.

ЯК -

Хоча роман і про війну, але читається досить легко. Авторка не драматизує, проте й не згладжує трагічності подій. Поетичні описи природи південного степу гармонійно вплітаються у текст. Діалоги живі та дуже реалістичні. Власне ними письменниця часто озвучує багато поглядів та думок щодо АТО, які знайомі багатьом українцям: це і роздуми про відмінності між сходом і заходом, і про майбутнє співжиття із мешканцями Донбасу, і про сенс участі у війні, і про мотиви добровольців та виправданість жертв і так далі. І подекуди такі роздуми можуть видатися вже занадто заїждженими. Але роман, безумовно, є відображенням епохи, свідками якої всі ми зараз є. Можливо, для нащадків кожен діалог буде цікавим свідченням, пазлом загальної картини подій АТО.

КОМУ -

Я би рекомендувала книжку найперше тим, хто хотів би читати про війну на сході країни, але боїться чи наразі ще не готовий до жорстоких реалістичних текстів (таких як «Іловайськ» Євгена Положія чи «Аеропорт» Сергій Лойко). Адже «Маріупольський процес» якось легко проходить через ці події, без потоків крові, жорстоких сцен вбивств та катувань. Легка версія, так би мовити.

ЦИТАТИ -

«Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип'ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість». С.34.

«Надибали широку смугу соняшника. Ніхто з них вже ніколи не сприйматиме ідилічну картину – жовті соняшники на тлі блакитного неба – як складову мирного й безпечного життя. Для них це ілюстрація до літа війни, одна з пізнаваних рис її обличчя». С.211.

«– Для чого усі втрати? – запитує його Роман. – Ці жертви, жорстокість і несправедливість? – Щоб зло стало видимим, – каже Апостол. – Воно за звичайних умов ховається, вдягає маску, рядиться у білу одежу, і лише за найжорстокіших умов показує своє рило. Щоб ми упевнились, щоби не мали сумніву: це воно і є. Щоб не вагалися, розумієш?» С.273.
Христина Содомора

250 сторінок розмови з другом


Друг Читача
Людмила САЙКО


Галина Вдовиченко. Інші пів’яблука. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 256 с.

«Ледь чутна музика, щемка й чуттєва. Тільки не треба додавати гучності. Ян наче почув мовчазне прохання.
За вікном, в акварельній, стриманій гамі, мерехтять придорожні пейзажі пізньої осені. Мінімум барв, мінімум звуків. «Якщо він не заговорить, поки лунає ця мелодія, то… – загадує Ірина. – То все буде добре». Що «все»? Геть усе».

За проникливістю, тонкою психологічністю, позитивністю роману «Інші пів’яблука» вгадується не просто автор-жінка, а мудра й світла особистість.
«Інші пів’яблука» – продовження дебютного роману Галини Вдовиченко «Пів’яблука», що був відзначений на «Коронації слова» (номінація «Вибір видавців») у 2008 році. Перший тираж книги розійшовся за місяць, а в 2013 році роман був не лише перевиданий у новій авторській редакції, а й вийшло його продовження – «Інші пів’яблука». Друга книга не менш цікава і якісно відрізняється від першої – вона динамічніша, різнобарвніша, глибша і насичена інформацією про життя і творчість Іоана-Георга Пінзеля, засновника Львівської школи скульпторів.
В центрі роману – продовження історії про чотирьох подруг – редактора Галини, телеведучої Луїзи, дизайнера Ірини та коректора Магди. П’ять років тому до їхніх рук потрапило «чарівне» яблуко Пінзеля, й життя подруг змінилося на краще – кожна отримала те, чого бракувало найбільше. Але яблуко може виконати тільки одне бажання…

На фронті без змін?


 Журнал ШО
Ірина Славінська


 Рецензія на книжку:
Вдовиченко Галина. Маріупольський процес

Писати про війну в країні, де іде війна, — дуже непроста задача. Але українські письменники (та й графомани) звертаються до цієї теми регулярно. Перші книжки «про війну» можна було погортати вже на «Книжковому Арсеналі» 2015 року (та й навіть раніше). Цей досвід цікаво порівняти з, наприклад, американським: скажімо, поодинокі романи про сучасні війни США виходять друком у кращому разі десять років потому. Щоправда, в тих самих США виходить дуже багато меморіальних книжок — мемуарів, присвят загиблим друзям тощо. В Україні контекст інакший: є проблеми з меморіалізацією та фіксацією живої пам’яті. Таким чином, автори романів, присвячених подіям АТО, постають фактично в ролі літописців: вони не мають інших інструментів письмового та надійного увіковічування подій і свідчень.
Наприклад, Євген Положій у романі «Іловайськ» фактично відтворює розмови з пораненими бійцями, які він записував у Сумах. До речі, він же доброчинно підготував дуже цінну меморіальну книжку, присвячену героям АТО родом із Сумщини. «Іловайськ» — роман багатий на діалоги, і в них лунають направду різні голоси. Євген Положій уважним вухом учуває заїкання контужених, сварку розчарованих, мовчання зосереджених. «Іловайськ» також відтворює свідчення вояків про сумнівні рішення старших військових: наказ не брати з собою запасів у, як це планувалося, коротку операцію, суперечливі розпорядження та недоговорювання. Євген Положій вкотре продемонстрував своє добре вміння уважно слухати, чути та давати почути читачам.
Фотограф зі світовим іменем Сергій Лойко в «Аеропорті» йде подібним шляхом — він відтворює побачене на власні очі та сфотографоване в Донецькому аеропорті, де оборону героїчно та жертовно тримало так багато українських вояків. Мої читацькі очікування давали привід припустити, що йдеться про радше публіцистичний текст. Але «Аеропорт» є радше художньою книжкою, хоча і з публіцистичними вставками та політінформацією. Вже на перших сторінках автор шокує читачів натуралістичною сценою забиття ворога тяжкою каскою: цю історію в колі побратимів розказують як смішний анекдот. Який, можливо, залишиться назавжди найяскравішим враженням про війну. Одним словом, крові буде багато. Тобто вже є — майбутній час тут недоречний.
Галина Вдовиченко, котра також багато записувала свідчення вояків, пропонує інший підхід. Її «Маріупольський процес» також доволі заідеологізований, але помітні зусилля письменниці всіляко позбутися політичного нальоту та перетворити його на максимально універсальну історію. В центрі роману — історія кохання юної дівчини з окупованої території та полоненого вояка зі Львова. Кохання дозволяє їм розкрити та побачити спільні цінності — більші за відмінності місцевих діалектів і нерозуміння слова «жерделі». Галина Вдовиченко за допомогою любовної лінії знаходить слушний тон для розмови про волонтерів і паркетних генералів, героїв і зрадників, полон та Іловайськ, ротацію, відпустку та першу поїздку поза межі власної області. «Маріупольський процес» зворушує мене насамперед як об’єкт масової літератури — це добрий модус для розмови про повернення додому. В усіх сенсах цього слова.

Маслітне асорті


Автор рецензії: Наталя Котенко (джерело: Літакцент)
(уривок з огляду)

"Яблуко - це тільки інструмент" (про роман Галини Вдовиченко "Пів'яблука")


"Яблуко - це тільки інструмент" (про роман Галини Вдовиченко "Пів'яблука") !
Автор рецензії: Марина Новікова  (джерело: сайт Коронація слова)

Міська купальниця


Євгенія Сокова
ЛітАкцент

«Купальниця – чудовий притулок на час негоди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись усередину. Адже справжні пелюстки квітки – всередині». У такий спосіб Галина Вдовиченко представляє квітку своїм читачам. У новому романі письменниця пише про те, що нині люди не прагнуть докладати зусиль, бути бджолами, щоб пробратися всередину, до справжнього. Зокрема це стосується й сучасних стосунків між чоловіком та жінкою. Головну героїню прозивають Купальницею, бо вона оберігає своє особисте життя. Але вона є купальницею і в глибшому сенсі, бо люди, які трапляються на її шляху як ті дрібні комахи, що знаходять у ній лише чудовий притулок, але яких зовсім не цікавлять її справжні пелюстки.

Як українка зустріла Джойса


Сайт Друг Читача
Катерина Холод


Історія України очима письменників. – Х. : Фоліо, 2013. – 510 с.

Минуле залишило по собі багато запитань, сьогодення бентежить, а майбутнє здається хмарою на обрії, яка з часом зникне, відкривши сонце, чи навпаки збільшиться і подарує зливу. З цих трьох вимірів часу письменників, чиї оповідання увійшли до збірки «Історія України…», безумовно цікавить перший. Минуле, бо саме в ньому коріння сучасності. Охопити чималий шмат давнини, препарувати його художньо і наприкінці презентувати читачам як смачну страву – ось, чого прагнуть митці. Двадцять п’ять оповідань та уривків з романів, від 854 року до безкінечності. Саме це нас чекає в «Історії України очима письменників».

Незважаючи на різноманіття історичних епох та художніх поглядів, є дещо спільне, те, що нібито цементує всі оповідання в єдиний блок. Це спільне – непевність. Україна непевна, аморфна, стражденна, злиденна, а втім – героїчна. Ось така, напрочуд важлива тема. Сировина митця-алхіміка, з якої може вийти що завгодно: від смертельної отрути до амброзії, тобто їжі богів. Письменники й далі чаклують. Вони поєднують язичницькі елементи з християнством, як у творі Галини Вдовиченко «Княгиня та вогняна саламадра» та в уривку з роману Валентин Чемериса «Ярославна»

13 історій від 13 авторів


День Kiev.ua
Лілія Шутяк


Книжка на Святвечір

Що найперше спадає на думку, коли ми згадуємо Різдво? Коляда, Святвечір, кутя, родина, диво… І, звісно ж, подарунки. Для тих, хто прагне відчути Дух Різдва та поділитися ним із близькими, доречною буде збірка «13 різдвяних історій». Згадана «доросла» книжка, впорядкована письменницею Мар’яною Савкою, допоможе створити чудовий настрій та стане гарним подарунком до свят. Із цієї ж серії про Різдво опубліковано також кілька дитячих книжок – «Різдво для Сплета», «Різдво у Львові», «Хто зробить сніг» тощо.

Під обкладинкою «13 різдвяних історій» зібрані оповіді про один із найбільших християнських празників, його традиції та сучасні рецепції. Це розповіді про людську доброту і захланність, межі дозволеного і недозволеного, про самотність і віру в краще життя. Авторами «різдвяних історій» стали відомі українські письменники: Костянтин Москалець, Сергій Жадан, Андрій Курков, Дзвінка Матіяш, Софія Андрухович, Андрій Бондар, Лариса Денисенко, Ірена Карпа та ін. Загалом – 13 історій від 13 авторів.

Не такі, як усі: рецензія на "Лігу непарних шкарпеток" Вдовиченко


Сайт   ВВС Україна

Тарас Федюк

Поет, член журі

Галина Вдовиченко. "Ліга непарних шкарпеток". Харків, Клуб сімейного дозвілля. – 2013.

Галині Вдовиченко вдалось від початку знайти несподіваний і дуже точний (а це особливо важливо у царині дитячої літератури) хід. Цей хід заявлено вже у назві – Ліга непарних шкарпеток.

Непарні – це не такі як усі. Гірші? Ображені життям? А, може виняткові, кращі? І так, і ні.

Використовуючи цей щасливо знайдений літературний прийом, авторці вдається не повторюючи попередників, яскраво і небанально розповідати про життя дитячого колективу, його цінності, пріоритети і ненав’язливо дидактувати. Саме так і вибудовані світові дитячі бестселери.

А те, що "Ліга непарних шкарпеток" стала лауреатом першої премії конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей "Коронація слова – 2012" у номінації "Прозові твори для дітей" - лише зайве свідчення і авторського успіху, і – попри скептичні заяви деяких "критиків" - потвердження важливої і актуальної ролі "Коронації" в сучасному українському літературному процесі.

Жива, соковита розповідь про нелегке життя непарних шкарпеток, про пошуки друзів, про житейську солідарність і самопоміч, про протистояння, як нині модно казати, зовнішнім викликам у особі кота Бублика, вкупі з цікавими, веселими і не дуже пригодами героїв – робить книжечку Галини Вдовиченко справжнім явищем у нашій літературі для дітей.

Зріз суспільства у шафовій шухлядці


Друг читача
Ольга Герасименко

Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток. – Х.: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2013 – 128 с.

.Журналістка Галина Вдовиченко дебютувала як письменниця у 2008 році з романом «Пів’яблука» – і відразу здобула відзнаку конкурсу «Коронація слова». Потім були ще романи – і нові нагороди, і от, нарешті, світ побачила «Ліга непарних шкарпеток» – піонер дитячої серії видавництва «Клуб сімейного дозвілля». Книжка з досить химерною, навіть як на дитячий твір, назвою здобула І премію «Коронації слова» у номінації «Прозові твори для дітей». Спробуємо розібратися, чим же ця невеличка повість підкорила серця українських читачів.

Отже, у одній звичайній родині жили-були… шкарпетки. І хоча домівкою їм усім слугувала звичайна шафа для одягу, про рівність її мешканцям було годі й мріяти. Адже тут є верхня шухлядка, у якій живуть «успішні» парні шкарпетки. Разом зі своїми господарями вони ходять до школи та на роботу, займаються спортом, відвідують культурні заходи та беруть участь у важливих ділових переговорах. Але зовсім поруч з ними існує нижня шухлядка – для тих бідолах-одинаків, кому не пощастило зберегти свою пару, а отже, користі з них мало – хіба часом використати замість ганчірки абощо. І незважаючи на те, що вони живуть зовсім поруч, життя мешканців двох шухлядок майже не перетинається. Все точнісінько як у нашому світі, чи не так?


Зелені чоловічки наступають


Друг читача
Катерина Холод

Ода до радості. Збірка оповідань. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 272 с.

Ця збірка прийдеться до смаку тому, хто в складний час шукає втіхи чи забуття не будь-де, а саме у світі літератури. Читача передусім зацікавить назва – «Ода до радості». Судячи з усього, задум редактора-укладача простий: зібрати під однією обкладинкою десять оповідань, в яких є хоч найменший відблиск радощів та оптимізму. Мета шляхетна, але навіть така радісна збірка не позбавлена натяку на напружені і трагічні події сьогодення.
Політика обігрується комічним чином в оповіданні Люко Дашвар «Лакмус». Життя головної героїні, жвавої перукарки Ліди, загадково пов’язане з буттям цілої України, не в малому, а у вражаючому за розмірами масштабі. Раптова зустріч Ліди з інопланетянином викриває найнеприємніші моменти останніх місяців, зокрема анексію Криму. Як безпосередньо сказала Ліда прибульцю: «Вас, певно, з нашими зеленими чоловічками поплутали. Бо інші, земні, – ще ті падли. Я би і сама дровиняку вхопила, аби нашого зеленого чоловічка перестріла».
Тема агресивних зелених чоловічків зміняється обнадійливим твором Макса Кідрука про те, як здійснити аматорську подорож на повітряних кулях, тобто на геліостаті. Цю мрію втілив у життя вісімнадцятирічний Стьопа (у якого є реальний прототип – американець, що здійснив те саме у 1982 році).
«Оді до радості» притаманна сентиментальна нота. Два оповідання – «Каштанове пташеня» Лариси Денисенко та «Запах скошених кульбабок» Галини Вдовиченко в черговий раз викривають просту думку: життя може скластися по-різному, але що б не сталося, треба не втрачати жаги до маленьких радощів. І коли тобі 16, і коли вже за 70.

Тридцять шість і шість чи сорок два?


 ВВС УКРАЇНА
Віра АГЕЄВА

Тридцять шість і шість 
– це завжди добре, це ознака здоров'я і перемоги над всілякими злополучними вірусами.


Насправді ця книжка – прецікава казка про те, як добро породжує добро (не завжди, знаємо, але хоча б іноді)
Але коли сльотавого, дощового вечора у двері дзвонять - і на сходах просяться перебути в теплій хаті тридцять шість котів та шестеро малесеньких котенят, то мусиш таки задуматися, чи в тебе не галюцинація, спричинена температурою за сорок.

Галина Вдовиченко поставила свою героїню, сердечну й лагідну львів'янку, саме у таку неймовірну ситуацію. Реалістичні мотивації (скажімо, аби натиснути на кнопку дзвоника, змерзлі візитери стали один одному на спини, аж поки чиясь пухнаста лапа таки дотягнулася до заповітного чорного ґудзика) прегарно поєднуються з фантастичними, як-от страховидна поява істоти на ім’я котопес (мутація виникла унаслідок з'їденої неперебірливим котом собачої їжі).

Пані Крепова таки змилосердилася над котячим товариством, яке опинилося в безвиході після заміни дверей у підвалі, і пустила всіх у тепло. Кожен із сорока двох гостей виявився цікавою індивідуальністю, наділеною і хистом, і вродою, і звичайно ж, як і має бути у гарній повістинці для дітей, любов’ю до всіляких неймовірних пригод.

Аристократи, як-от рожева кішка-сфінкс Баронеса (колись вона таки знала краще життя, але доля часто виявляється примхливою й немилосердною), мирно співіснували з кицями середнього класу, представленого тут вісьмома "жоржинками" з небуденними іменами на кшталт Жоржетта, Лізетта, Іветта тощо, так само, як і зі звичайними ("безпородними, але не безпорадними") мешканцями сусіднього двору Ковбасюком або Шкуряком.

Звичайно ж інтер’єр однокімнатної квартири трохи – ну, зовсім трохи! – постраждав. Утім, коти помітили, що коли вони випили на сніданок усе молоко, то пані Крепова зварила собі пісну й нічим не присмачену кашу на воді. І вирішили допомогти у скруті.

Насправді ця книжка – прецікава казка про те, як добро породжує добро (не завжди, знаємо, але хоча б іноді).

Попри смачні ванільні булочки, печені господинею, кав'яренька, яку відкрили вони з племінником, занепадала. Очевидно, здобу вміли пекти й інші львівські майстрині.

А от коли на веранді влаштували танцювальне шоу сорок двоє котів, ніхто не міг пройти байдуже повз таке чудове видовище.

Овації, замовлення, радісний настрій – щасливе закінчення історії, яка почалася так сумно й безнадійно. Її ще можна назвати розповіддю про котячу самопоміч.

Дім з секретами і душею...


Читати про буденність не цікаво. Особисто мені не надто цікаво. З однією поправкою: було. Доки до рук не потрапив роман «Бора». Увагу притягнула назва, палітурка і оформлення книги. А тоді від тексту вже просто не вдалося відірватися.
Автор рецензії: Alex Lier (джерело: sumno.com)

Вітер, острів, равлик...


Над назвою роману Галини Вдовиченко, мабуть, попрацював гарний маркетолог – такий, про якого вона згадує й на сторінках книжки. Назва на обкладинці одразу ж викликає бажання дізнатися – що воно таке – Бора.
Автор рецензії: helen (джерело: sumno.com)

Middle class


Риторичні запитання, як відомо, відповіді не потребують. Але поки надія на відповідь є, запитання риторичним не вважається.
Автор: Яна Дубинянська. Джерело: ЛітАкцент

Відповідь на прості запитання…


Автор: Надія МАКСИМОВА.  Джерело: Газета для Вас

Про мишей і дітей


Межа між світом дорослих та дітей – досить умовна, а почасти її і зовсім не існує. Або, як писала Астрід Ліндгрен: «Я пишу, щоб розважити саму себе, тобто дитину, яка все ще живе у моїй душі».
Автор: Тетяна Мельник Джерело: Друг читача

Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ» – (ЕСЕМЕСКА)


Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Гоголівська Академія, gak.com.ua)

Роман-людяність


Коли до рук потрапляє книжка нового автора, не знаєш, чого від неї чекати. Але є книжки, що викликають довіру читача вже іменем автора на обкладинці. Четвертий роман Галини Вдовиченко «Бора» – саме такий.
Автор рецензії: Міла Іванцова (джерело: Друг читача)

Біжи, Лоло, біжи!


Настав грудень. Це означає, що скоро на голови читачів проллється злива подій річного значення. Протягом грудня буде вручено нагороди рейтингу "Книжка року", премії "Книга року Бі-Бі-Сі", рейтингу соціальних мереж "Читають всі" тощо.
Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда)

Галина Вдовиченко "Бора"


Книжкова премія ВВС Україна "Книга року ВВС-2011" представляє кожну з 32 книжок Довгого списку (претендентів на звання Книги року): обкладинка, сторінка тексту, фото автора та короткий відгук одного чи кількох експертів.
Автор рецензії: Андрій Куликов (джерело: BBC Ukrainian)

Райський будинок Галини Вдовиченко


Галина Вдовиченко – майстер своєї справи. Її жіночі романи – чудовий зразок якісної літератури "середньої полиці": це твори для тих, хто за читанням прагне відпочити від проблем щодення, але разом із тим поміркувати про вічні цінності. Це твори для жінок, яким іноді так хочеться помріяти.
Автор рецензії: Антоніна Ящук (джерело: BBC Ukrainian)



10 книжок для зимових вечорів


Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда)

Теремок оптимистический


Львовская журналистка Галина Вдовиченко пришла в литературу поздно — ее первый роман «Пів'яблука» (2008) вышел за год до того как писательница отметила юбилей, не будем говорить какой именно. Зато дальше работа пошла как на конвейере: с тех пор Вдовиченко издает по роману в год. «Бора» по счету уже четвертый.
Автор рецензії: Юрий Володарский (джерело: Еженедельник 2000)

Галина Вдовиченко: «Я категорично проти війни статей»


Тетяна Мельник
ЛітАкцент

Свого часу Сімона де Бовуар написала: «Жінкою не народжуються: нею стають». Це висловлювання стало своєрідним заспівом до розділу «Ґендер та ідентичність» книги Соломії Павличко «Фемінізм». Інтерпретуючи такі терміни як «ґендер» та «стать», дослідниця зазначила, що «ґендер не завжди продовжує стать, тіло чоловіка або жінки не обов’язково відповідає культурній конструкції «жінка» або «чоловік»». Що ж відбувається із тим культурним «тілом» певної статі у межах сучасних літературних координат, спробуємо дослідити не лише з тексту, але й зі слів письменниці, авторки багатьох романів, Галини Вдовиченко.

Ангели, люди, Тунгуські метеорити


ЛітАкцент
Валентина Вздульська


До зимових свят в Україні вийшов друком збірник оповідань «13 різдвяних історій», написаних популярними сучасними авторами. Книжка, що на позір видається просто вдалим комерційним проектом, насправді фіксує кілька важливих речей. Найперше – спробу реактуалізувати в українській літературі забуту традицію святочних історій для дорослого читача.

Книжку відкриває оповідання відомої нині в Україні християнської авторки. «Різдвом брата Заїки» Дзвінка Матіяш задає тон ще як мінімум трьом оповіданням збірника, пропонуючи Різдво в стилі наїв. Авторка повертається до класичного образу юродивого. Показово, що це юродство не обране, як форма подвижництва у православній традиції, а цілком природне. «Напівангельський» стан, що засвідчує смиренне змаління у францисканському дусі, буквалізовану розгубленість розуму перед величчю преображенного Божого світу.

Підхоплює естафету Костянтин Москалець. У не менш сентиментальному ключі він так само звертається до маргінального образу. Позірна убогість героїні – старої діви, сільської дивачки – має потужне символічне навантаження у маріологічному ключі та легку месіанську нотку. Власне, не діва, а відблиск Діви, що так само змаліло свідчить про «незнане золото» небесного Вифлеєму та потерпає над героєм, який має пройти свою Віа Долороза. Напрочуд щемливе й тонке оповідання вимагає близької присутності носовичка.

Маріупольський бранець


 Друг Читача
Олег Коцарев


У видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла друком нова книжка відомої української письменниці Галини Вдовиченко «Маріупольський процес», присвячена, як нескладно здогадатися з назви, подіям нинішньої війни на сході нашої країни. Роман, завдяки якому Вдовиченко стала лауреаткою літературної премії «Коронація слова».

«Маріупольський процес» – то чергова варіація одного з дуже поширених літературних сюжетів, відомого в нас, мабуть, передусім завдяки «Кавказькому бранцю» Олександра Пушкіна. Події, звісно, відбуваються у двадцять першому, а не дев’ятнадцятому столітті та не на Кавказі, а в Приазов’ї, під Маріуполем. Український боєць, доброволець Роман зі Львова потрапив тут у полон до «ополченців», колишніх пересічних хлопців-«гопників», що з початком подій стали сепаратистами й отримали зброю. Бранця почали бити, але раптом його попросила як «робочу силу» сестра одного з бойовиків, Ольга. Дивна, за нормальною логікою, пропозиція, у логіці війни не особливо здатна подивувати – і, відповідно до одвічних воєнних традицій, Роман став рабом на звичайному українському сільському обійсті.

Подальший загальний перебіг сюжету уявити легко. Звісно, з часом стіна ворожості між «фашистом» і «сепаркою» стала давати тріщини. А потім виникли почуття й усі з ними пов’язані проблеми. Зрештою, Ольга допомогла Роману втекти, потім село зайняла українська армія, і невдовзі колишня хазяйка вирушила до Львова знайомитися з родиною свого нещодавнього раба, щоб пережити всі ті кумедні й сумні ситуації, які виникають, коли людина вперше виїздить за межі рідних місць…

Така ефектна історія вигідно позначається на читабельності роману. «Маріупольський процес» добряче триматиме читача до останньої сторінки. А його мелодраматичність витримано, скажімо так, на достойному психологічному рівні. Й хоч трапляються в книжці дивакуваті місця на кшталт слова «кавалєрка» в мові приазовських селян, та загалом у книжці не спостерігається якихось грандіозних провалів, а ще вона виглядає переконливо в сенсі «історичному». Тобто, ясна річ, роман не є історичним, у ньому важко зауважити претензії на документальність і т.п. Але настрій, дух подій, портрети їхніх учасників постають вельми органічними. Тим паче на сторінках книжки з’являється чимало реальних історичних подій, включно з іловайською трагедією.



Ігор чи Олена?


Автор: Тетяна Самчинська. Джерело: Друг читача

«Тамдевін» інтригує підтекстами...


“Тамдевін” Галини Вдовиченко зачепив мене саме своїми підтекстами.
Автор: Вікторія Горбунова. Джерело: Книгобачення

Бегство в сладкую жизнь


Еще одним типом дамской прозы есть произведения, где показано красивую жизнь.
Джерело: http://live-in-city.livejournal.com

Увесь світ на смак


Роман, про який мова,  здобув спеціальну відзнаку «Гранд – Коронація слова-2010»
Автор: Тетяна Дігай, Тернопіль. Джерело: «Буквоїд».

Хто такий Ігор Галини Вдовиченко, – маємо знати…


Роман прочитався швидко, але враження неабияк спантеличили. Адже до цього авторку популярних романів «Пів’яблука» і «Тамдевін» хіба розхвалювали, а тут… головою поповзли доволі неоднозначні думки.
Автор: Жанна Куява. Джерело: http://sumno.com/literature-review/hto-takyj-igor-majemo-znaty/

Тамдевін Галини Вдовиченко, мікрореца


Автор рецензії: Ада Самарка (джерело: ЖЖ ada samarka)

Людина зі зграї


Автор: Тетяна Мельник. Джерело: «Буквоїд»

Галина Вдовиченко "Тамдевін", Олесь Ульяненко "Там, де Південь"


По заданию "Літакцента" сравниваю несравнимые книжки: ТАМ, ДЕ НАС НЕМА
Автор: Дубинянська Яна.  Джерело: http://yusta-ya.livejournal.com


«Пів’яблука» – здійснення жіночих мрій


Роман Галини Вдовиченко «Пів’яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки.
Автор: Ольга Ренн.  Джерело: Книгобачення.

Галина Вдовиченко, «Тамдевін». Видавництво «Нора-Друк»


Автор: Світлана Самохіна. Джерело: «Дзеркало тижня»

Чи будемо ми і далі втікати..?


Автор: Сергій Зінченко, Кривий Ріг. Джерело: BBC Ukrainian

У день повного місяця, або Вовча сага


Роман, про який мова, в доробку львівської письменниці та журналістки Галини Вдовиченко отримав Першу премію на літературному конкурсі «Коронація слова – 2009»
Автор: Тетяна Дігай.  Джерело: «Поетичні майстерні»

Він! Де? Там


Автор рецензії: Катерина Лисенко   (джерело: Друг читача)

Яблуко Єви


«Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько та «Пів’яблука» Галини Вдовиченко
Ну нарешті,  криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.
Автор: Олена Тараненко. Джерело: Буквоїд

Четверо, не враховуючи чоловіків


Скажу відверто - спершу не мала особливого бажання читати книгу Вдовиченко. Відлякувала анотація. Особливо, її останнє речення. "Щойно яблуко опиняється в кожної з героїнь, її життя змінюється, потаємні бажання стають реальністю".
Автор: Левеня . Джерело: http://levenya.blogspot.com

"Пів'яблука" Галини Вдовиченко: здійснення жіночих мрій


Роман Галини Вдовиченко «Пів’яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки.
Автор рецензії: Ольга Ренн (джерело: Книгобачення. Український видавничий портал)

Нехай «Пів’яблука» стануть нашими «Секс і місто», – Галина Вдовиченко


Минулого року журналіст і заступник редактора газети «Високий замок» Галина Вдовиченко вирішила «спробувати себе» в літературному конкурсі «Коронація слова», і - її роман не зауважили. Пізніше вона надіслала цей рукопис Елеонорі Сімоновій - директору видавництва «Нора-Друк», якій роман сподобався.
Автор рецензії: Аліна Небельмес   (джерело: zahid.net)

Галина Вдовиченко ділить пів'яблука на чотирьох


У видавництві «Нора-Друк» вийшов дебютний роман Галини Вдовиченко «Пів'яблука». Книга була презентована на Форумі видавців у Львові й, за інформацією видавця, за два дні повністю розкуплена.
Автор: Марися Рудська.   Джерело: Сумно.com

ЯБЛУКО З КАЗКИ


Рецензія на книгу: Галина Вдовиченко. ПІВ’ЯБЛУКА: Роман. – К.: Нора-Друк, 2008. – 240 с. ПК (Популярні Книжки).
Автор: Тетяна Дігай.  Джерело: Поетичні майстерні