Поділитись


Нехай «Пів’яблука» стануть нашими «Секс і місто», – Галина Вдовиченко

Автор рецензії: Аліна Небельмес   (джерело: zahid.net)

Нехай «Пів’яблука» стануть нашими «Секс і місто», – Галина Вдовиченко


Минулого року журналіст і заступник редактора газети «Високий замок» Галина Вдовиченко вирішила «спробувати себе» в літературному конкурсі «Коронація слова», і - її роман не зауважили. Пізніше вона надіслала цей рукопис Елеонорі Сімоновій - директору видавництва «Нора-Друк», якій роман сподобався.

Книга «Пів’яблука» стала прецедентом «Коронації слова», оскільки на літературному конкурсі на нього не звернули уваги, однак після видання роману за місяць читачі розкупили перший наклад книги, через три місяці після появи книжки закінчується другий наклад. «Пів’яблука» отримала спеціальну відзнаку «Вибір видавців» конкурсу «Коронація слова», яку вперше ввели цього року, та стала «Дебютом року» в мережі книготоргівлі Empik.

На форумах у мережі «Пів’яблука» вже встигли назвати українським «Секс і місто». Про книгу, її героїв, «Секс і місто», про моду та сучасну українську літературу в інтерв’ю із Галиною Вдовиченко.

- Почавши читати «Пів’яблука», відразу впадає у вічі любов до природи, до Львова...

- Я насправді дуже люблю Львів, всі його куточки і все, що має стосунок до Львова. Мені приємно, коли Львів асоціюють із особливим містом. На запорізькому книжковому ярмарку «Хортицькі джерела» читачі із захопленням і піднесенням казали: «У вашій книжці такий прекрасний Львів, там стільки всього відбувається, там такі люди цікаві, такі жінки чудесні... Це могло бути тільки у Львові!»

Мені б хотілося, щоб Львів сприймали в Україні як суперсучасне, динамічне місто. Можливо, він таким не є зараз, але мені настільки хотілося б, щоб ми такими були... Це як покохати людину, і бачити в ній позитивні прояви. Вона такою не є, але я її такою бачу, і хочу, щоб вона такою стала. І вона починає виявляти усе найкраще, що в ній є, часом - з подивом навіть для себе.

- У мене склалося враження, що в кожній героїні є ваші риси, чи це так?

- Я справді повіддавала своїм героїням якісь риси, дрібнички від себе. Може, журналістці Галині трохи більше. Хоча Галина - це не я... Окрім цього, в тексті є багато правдивих моментів з мого життя. «Фіалки щосереди» - це мої з подругами зустрічі, ще з часів навчання на філологічному факультеті у Львівському університеті. Так у нас було колись: ми збиралися щосереди, тепер, на жаль, не так часто. Але в моїх героїнях нема нічого від моїх подруг. Мені видається, що якби я щось написала з їхнього приватного життя, то це було б зрадою. Свої секрети можу розповісти, понавигадувати всілякого. Але на своїх подругах не експериментую.

- У вас є герой на прізвище Кінь. У нього багато прекрасних рис характеру, але нащо ви його наділили азартною хворобою?

- Коли в мене пишеться чоловічий характер, мені обов’язково треба трошки закохатися в нього. Можливо, я його трохи наділяю очікуваними рисами, як Львів... Основна риса чоловіка на прізвище Кінь - вміння тримати своє слово. Натомість частіше зауважую в чоловіках, що в них слово нічого не важить. Не маю на увазі стосунки чоловіка і жінки. Більше - за межами цих стосунків. Загалом, коли чоловік говорить одне, а робить інше. І тому мені захотілося, щоб моя героїня Луїза закохалася в чоловіка, який тримає своє слово...

А щодо залежності... Залежність від гри - це хвороба, від неї важко позбутися самому. В цій ситуації людині може допомогти тільки інша людина. Психотерапевт? Не знаю, чи він допоможе. Можливо, з цієї прірви може витягнути лише любляча людина. Така, як Луїза, яка сказала: «Я тебе сприймаю з усіма твоїми особливостями. Сприймаю таким, яким ти є. Лише це - ні. І я буду битися за тебе, буду тебе відстоювати». Можливо, чоловіку чи жінці, яка в залежності від чогось - гри, алкоголю - найбільше саме це й треба почути...

- Чому Кінь не має імені?

- Тому що герої виходять з-під мого контролю. Ніби не я ними керую. Вони самі вирішують, як їм діяти далі. І от Кінь сам вибрав, що він буде Кінь. Можливо, для письменників, які пишуть свій «енний» роман, - це звикла річ, для мене наразі - фантастика. Я лише звикаю слухатися своїх героїв: їхня логіка більш переконлива, аніж моя - автора цієї книжки.

- «Пів’яблука» називають українським «Секс і місто». Як ви до цього ставитесь?

- Вперше мені про це сказала донька. Я здивувалася, тому що, зізнаюся, бачила заледве уривки двох серій. Дотепер ще не дивилася цей фільм і на широкому екрані. Але обов’язково це зроблю - мені кілька людей говорили, що є певні паралелі між книгою і фільмом. Запитала думку з цього приводу Елеонори Симонової. Вона пояснила: мовляв, героїні приблизно того ж віку, їх четверо, і вони часто обговорюють якісь події зі свого життя тощо. Але ж це реалії жіночого життя: я зустрічаюся з подругами, ми говоримо і про щось серйозне, і про якісь дурниці, але саме з близькими подругами розмови про дурниці стають сеансом психотерапії, а з чужими за духом людьми дратують... Якщо хтось вважає, що «Пів’яблука» - це українське «Секс і місто», то нехай, я лише можу додати - тоді це і українські «Чотири танкіста і пес», тому що в моєму романі також чотири герої і пес.

Мабуть, деякі ідеї, задуми часом збігаються в часі та просторі. Їх буквально ловиш з повітря. Я настільки люблю світ моди, що завжди, майже безпомилково знаю, що буде модним через півроку.

- І що, на вашу думку, буде модним через півроку?

- Мені здається, що трохи пригасне блиск: буде менше стразів, камінців Сваровські. Буде така зручна європейська, наближена до ужитковості мода. Думаю, вулиця зробить вибір на користь зручних невисоких підборів. Поєднання всіх відтінків зеленого з усіма відтінками бузкового милуватимуть око, а контрастних дуетів - скажімо, жовтого з чорним - підсвідомо уникатимемо... Зручність та лаконічність вийдуть на перші позиції. Але українки все одно будуть виглядати трохи інакше, бо нам завжди важливо підкреслювати жіночність - цього у нас не вб’єш ніякими кризами чи важкими економічними періодами.

- Ви відразу знали, що свій дебютний роман подасте на «Коронацію слова»?

- Ні. Почала думати про це у фіналі, коли закінчувала роман. Не знала, як далі з ним бути. Незважаючи на те, що в газеті курую такий напрямок як культура і маю добрі стосунки з Ірен Роздобудько, Ларисою Денисенко, Галиною Пагутяк, я соромилась їм зізнатися, що пишу роман. Боялася, що вони можуть це сприйняти, як натяк на протекцію. Подала на «Коронацію слова»... Цей роман ще в рукописі давала читати рідним та друзям: один пішов на Київ, інший у Львові гуляв по руках, третій опинився у Санкт-Петербурзі... Коли тобі кажуть, що твоя історія вартує бути оприлюдненою, одна відмова нічого не означає. Я готова була пропонувати його видавцям не раз. Але мені пощастило з першої спроби. Для мене прикладом є Джоан Роуллінг: її книжку про Гаррі Поттера лише у 13-му чи 14-му видавництві взялися друкувати. Або Андрій Курков, який 18 років йшов до того, щоб стати тим, ким він зараз є. Людині обов’язково треба бути настирливою, коли вона відчуває, що в цьому є сенс.

- Що буде у новому романі?

- Він зовсім інший. Зовсім. «Пів’яблука» - більш жіночий. Новий роман - універсальний, і для жінок, і для чоловіків. У мене там теж є герой, в якого я зараз трошки закохана. Він, до речі, теж вибився з-під контролю, а я намагаюся лише уважно до нього прислухатися та придивлятися. Це сильний чоловічий характер. Мабуть, якась потреба висить у повітрі, хочеться більше таких чоловіків бачити і в житті, і в літературі. Більше про роман говорити не можу, бо якщо встигну дописати, хочу вислати його на «Коронацію слова».

Зараз відчувається потреба в оптимістичній прозі, такій, яка залишає післясмак любові до життя. Я не люблю, коли українську сучасну літературу асоціюють лише з плачами, розпачами та зневірою. Мені на Сході України читачі говорили про те, що вони шукають україномовні книжки про сучасне життя, і що це неправда, що для них найважливіше - аби книжка була російськомовна. Я сама є всеядним читачем - читаю все, але не все до кінця. Відкладаю книжку, нехай і талановиту, якщо в ній валить потік свідомості відверто приземленого штибу, щось на кшталт «я висякався і подивився на свої шмарклі».

- Можливо писати по двадцять сторінок на день?

- Як притисне журналіста, то він зможе написати 20 сторінок, - але це буде не робота, а самовиснаження. Книжку у такому режимі писати неможливо. Якщо дві сторінки за один підхід - то це вже добре. Але ж я пишу в страшенному часовому цейтноті - пізно ввечері або у вихідні дні. Мені зараз не треба жодних особливих умов, лише час. Навіть година-дві - вже добре, а кілька годин - це розкіш.

- Ваша героїня Луїза вважає, що коли робота стає нецікавою - треба її міняти. Це не з власного досвіду, але звідки ви це взяли?

- Багато років працюю в одній газеті, у цьому я більше подібна до іншої героїні - Магди, яку цілком влаштовує робота, тому що окрім неї вона має багато цікавого за її межами. Але в мене завжди викликали повагу люди, які шукають своє, не затримуючись на проміжних результатах. Людина шукає, де можна виявити себе, свої можливості, якщо ти нереалізований - то чого тримаєшся саме за цю роботу? Вона не твоя.

В особистому житті теж варто шукати, якщо переконаний, що людина, яка поруч, не твоя. Інша справа, коли стосунки можна вдосконалити, тоді треба працювати над цими стосунками, бо такими речами розкидатися не можна. Як ще одна моя героїня - дизайнер Ірина, яка пішла свого часу від чоловіка, а через роки повернулася до нього.

- Що вас зацікавило з сучукрліту?

- На Форумі накупила багато книжок. Та ще й постійно купую щось нове. Мені добре пішла новинка від Лариси Денисенко - «Сарабанда банди Сари», хороша книжка, з гумором. Також «Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько. «Нічний молочник» Андрія Куркова - читала його в українському варіанті. «Шахи для дибілів» Михайла Бриниха: перші сторінки важко подолала через дивну мову, якийсь авторський суржик, але потім пішло... Лесю Вороніну відкрила для себе, вона для дітей чудово пише...

- «Не бійтеся пропустити маршрутки, не порушуйте закону краси» - цитата з книги - це натяк львів’янкам?

- Це побажання-застереження, перш за все, самій собі. Я ж теж живу у цейтноті, і теж намагаюся не метушитися. Дивлюся часом на жінку, що спізнюється на роботу, і таке це видовище, що хочеться сказати: краще вже спізнися, махни сьогодні на все рукою, виспися нарешті, а далі зберися як королева - і тоді виходь з хати. Усе встигнеш.
Жінку, яка себе не заганяє, яка себе поважає, автоматично починають поважати й інші.