Поділитись


Чи будемо ми і далі втікати..?

Автор: Сергій Зінченко, Кривий Ріг. Джерело: BBC Ukrainian
 
Події роману розгортаються у двох світах: серед вовків на лоні дикої природи і - в тому, який створили самі люди, наповнивши його машинами та нав’язливими повсякденними турботами. Якими? А хоча б ось такими, як із життя героїні роману, бізнес-леді й художниці на ім’я Анна: «…що для мене найнеобхідніше? Зараз? Навести лад у торбинці. Зайве викинути, потрібне залишити – щоб на душі стало легше. Бо далі так жити не можна».
У неї навіть на звичайні радощі не вистачає часу: «Чому я так рідко тішу себе дрібними радощами? Від них – найбільша втіха. Зупинитися і вийти з машини – така проста, доступна всім насолода»... Вже навіть наведені цитати свідчать про стислість і лаконізм письменниці у викладі думок.
А сама оповідь - енергійна і жвава, сплетена із швидкоплинних діалогів та монологів, які вправно поєднані з описами пейзажів, інтер’єрів, із перебігом виписаних подій то в Санкт-Петербурзі, то в Карпатах: там, де і ліс, і гори, там де він, коханий. Просто і без всілякого епатажу, без екзальтованості чи голого натуралізму, змальовано кохання головних героїв, яке приходить до них посеред живої природи. Воно пробуджується тоді, коли вже смерть здавалася невідворотною. А потім - увічнюється у картинах Анни, і одне з тих полотен вона назвала «Тамдевін».
 
Час від часу (коли йде розповідь про героя роману, науковця і дослідника живої природи, у якого Анна закохується) його автор Галина Вдовиченко збивається з ритму роману на есей дослідника-еколога, але це тільки додає твору більшої реалістичності. І тоді забуваєш, що перед тобою – белетристика, вигадка, а не те, що відбувалося насправді.Та й не можна не погодитися з такими, наприклад, словами-висновками: „Нам здається, що хтось інший, набагато впливовіший, повинен думати про збереження природи, а кожен з нас змушений лише приймати результат. І ми споживаємо, споживаємо, споживаємо – без міри, руйнуючи все довкола”. Тож і виходить, що ці два світи (один, де господарює Творець (чи Природа, Бог або назвіть Його якось інакше – що кому більше до вподоби), а інший – те, у що ми перетворили Його дарунок для нашого вільного життя) все більше віддаляються один від одного.
 
І якщо картина Анни „Тамдевін” символізує їх поєднання (гармонію і красу співтворчості з Творцем, коли суєтне забувається), то ми змушені, пішовши далі за думкою автора, назвати ці два світи, коли вони роз’єднані: «Тамдебезсуд» і «Тамдебезбаш». Перший – це той, де немає суддів, а є лише виконавці волі того, ким він був створений, в тому числі – і людина; однак століття за століттям людина все частіше поводить себе в ньому або як чужинець, або як злочинець, хоч називає себе вінцем творіння.
 
А другий – це той, де ми за нами ж придуманими законами безперервно судимо одне одного й поводимо себе як безголові, бо тільки споживаємо й руйнуємо той щедрий дарунок для вільного життя, а якщо щось і створюємо, то лише для того,! щоб його потім спожити або ж зруйнувати. На відміну від тих кількох десятків книжок, які за своїм впливом призвели до потрясіння суто мого внутрішнього світу, і я цілий місяць (а бувало й більше) не міг нічого читати й відволіктися від думок про прочитане, роман «Тамдевін» таким для мене не став. Бо він інший, по-іншому задуманий.
Скажімо, якщо із того списку із кількох десятків творів, які мають відношення до тем, піднятих у романі Галини Вдовиченко, назвати три найперші, що приходять на думку, то ними будуть «Білий клик» Джека Лондона, «Плаха» Чингіза Айтматова і «Циклон» Олеся Гончара. Це справді цілісні художні полотна (що і є причиною їх потужного впливу на читача), які (кожен по-своєму) були випробувані часом. А ось роман «Тамдевін» такою цілісністю не відзначається.
 
І справа навіть не в тому, що він розбитий на три частини: «Жіноча половина», «Чоловіча половина» і «Він та вона», що вже навіює думки про певну штучність і заданість. Ні, він – як запрошення до співтворчості, як та галявина посеред лісу, осяяна сонцем, котра запрошує: «Йдіть-но сюди, давайте разом поміркуємо». Роман сигналізує про небезпеку, яку несемо собі й навколишньому ми, люди.
Тобто, він адресований сучасникам, які повинні скористатися цим запрошенням і завітати на галявину роману, а потім - піти собі далі. Але – не забути головного - того, про що говорить біолог-дослідник: «Кожен з нас – подорожній, у кожного – свій шлях до себе. Чим довше я жив у лісі, тим більше пересвідчувався – природа має душу, вона живе за законами живої істоти. Може тебе підтримати й допомогти, а може покарати».
Між тим, багато з нас навіть не намагається замислитись над питаннями, подібними до піднятих у романі, мотивуючи таку свою поведінку тим, що це нібито «не головне», або «про те хай начальники думають – за те вони й гроші отримують», або ж, наприклад, приблизно й таке: «хлопче, та ти просто смаленого вовка не бачив, а тому верзеш казна що, спустись на землю, де все вирішують гроші і влада…». – То треба визнати, що це такими словами промовляє нами ж створений штучний світ.
 
Саме через такі от позиції у нашому штучному світі все частіше й частіше правлять ті «начальники», яким насправді начхати і на Творця, і на всіх нас. А ми (не виявляючи свого спротиву таким от правителям) прямуємо до катастрофи: до того, щоб остаточно розірвати пуповину із тим світом, звідки ми родом і який нищимо (хоча насправді – передусім нищимо самі себе, а той світ без нас, таких безголових у своїй гордині, якось обійдеться). І ми вже той світ, звідки вийшли, не розуміємо і навіть втікаємо від його представників, коли ті хочуть нам, людям, допомогти.
Як у романі: вовк (не смалений, а доволі здоровий і мирний) вийшов із лісу, щоб покликати когось із людей, аби ті врятували свого співплемінника: людину, яку спіткало лихо. Але обраний вовком для місії врятування здоровий молодий чоловік просто злякався його, і «Вовк відвернувся. Він втратив інтерес до того, хто виявився полохливим і нездогадливим».
 
Тож чи будемо ми і далі втікати від того світу? Адже можемо дочекатися того моменту, коли він весь (а не окремі його представники) від нас відвернеться. І що тоді?