Поділитись


Middle class

Автор: Яна Дубинянська. Джерело: ЛітАкцент
Галина Вдовиченко. Хто такий Ігор? – К.: Нора-Друк, 2010.
 
Риторичні запитання, як відомо, відповіді не потребують. Але поки надія на відповідь є, запитання риторичним не вважається.

Отже, хто такий Ігор і хто така Галина Вдовиченко?


На друге запитання відповідь очевидна, як відгук на пароль: відкриття «Коронації слова». Більш, ніж Галиною, цей конкурс пишається, мабуть, хіба що подружжям Шевченків, які, власне, подружжям стали саме завдяки «Коронації». Але «історія успіху Галини Вдовиченко» (кінець цитати з обкладинки) – теж практично голлівудська story. Роман журналістки львівського «Високого замку» «Пів’яблука» (одна з героїнь якого, також львівська журналістка, теж пише роман на «Коронацію»!) помічений журі не був, але побачив світ усе ж таки під егідою конкурсу (що означає автоматичний промоушн), для чого довелося навіть вигадати нову номінацію «Вибір видавців». А наступного року, на радість конспірологам, її другий роман «Тамдевін» здобув перше місце! Новинка ж під назвою «Хто такий Ігор?» отримала вже спеціальну відзнаку «Гранд-Коронація слова», що розігрувалася серед своїх, тобто лауреатів минулих років.

А тепер я зроблю те, чого не робила в рецензіях ніколи. А саме – попрошу людей із гарним літературним смаком, тих, у кого оці «коронаційні» пристрасті викликають безмежно зверхню посмішку, залишитися з нами. Я знаю, що саме ви становите абсолютну більшість читачів «ЛітАкценту». І звертаюся саме до вас.

Річ у тім, що в нашому літературному дискурсі (переходжу на відповідний сленг) існує дуже нездорова тенденція. Мова зараз не про ринок, а саме про експертне середовище, думка якого не менш важлива для літпроцесу, ніж читачі з їхнім голосуванням гривнею. Так ось, ця просунута публіка чітко поділяє українську літературу на 2 (дві) полиці. Високу й низьку. Інтелектуальну й попсову. Варту уваги фахового критика – і варту уваги Андрія Кокотюхи. Третього не дано.

Але повернемося до Галини Вдовиченко та її «Ігоря». Якщо у попередніх творах письменниці діяли спочатку чотири подруги, а потім тандем «чоловік-жінка», в новому романі героїня одна. Вона знову ж таки львівська журналістка (а що?.. пропрацювавши багато років у щоденній газеті, Вдовиченко аж ніяк не вичерпала цієї багатої теми в одному творі). Напрошується припущення, що це альтер-его авторки. Можливо.

Отже, Олена. Вона розлучена, виховує двох майже дорослих доньок-близнючок. Вона професіонал своєї справи. Вона небайдужа до чужих проблем. Вона любить старовинні замки і рятує собак. Вона ділова й самодостатня, але в неї закохані водночас як мінімум троє чоловіків різного калібру та віку. Вона носить червоні туфлі та їсть у кав’ярні пампухи з трояндовим варенням. Вона завжди віддасть перевагу сексу над кіно. Вона пліткує з подружкою та їздить на полювання у суто чоловічій компанії. Вона «коня на скаку остановит, в горящую избу войдет» (друге – буквально). Вона готова в будь-який момент відпустити на волю набагато молодшого від себе коханця – втім, куди ж він від неї подінеться?

Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки – на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу. Соціально така жінка належить до middle class’у – який у нашому суспільстві, на щастя, все ж таки є. Вона добре заробляє, вона завжди доглянута, може дозволити собі гарний одяг і відпочинок – але має і духовні потреби. Які задовольняє, зокрема, завдяки отій книжці в торбинці.

«Хто такий Ігор?», як і решту книжок Вдовиченко, зручно читати уривками, за нагоди. Напруженого сюжету, за яким треба стежити, тут нема: оповідь розпадається на окремі новели, поєднані досить умовною наскрізною ниткою. Ось героїня знайомить героя зі своїми доньками, ось уболіває на кінних перегонах, а ось готує матеріал про смертну кару та відвідує жінку, яка відбуває пожиттєвий термін за подвійне вбивство. До речі, забула: ця Олена має ще й надприродні здібності, може прозирати минуле й майбутнє… Фантастичний елемент майже не є сюжетотворчим, але з ним, погодьтеся, глибше й цікавіше. Кожен епізод твору несе свою життєву філософію, прості, але точні спостереження й думки про вічне і про буденне. Власне, така книжка може продовжуватися нескінченно, як «вертикальний» телесеріал на кілька сезонів, а може завершитися на довільному місці, як воно і стається у Галини Вдовиченко. Втім, наприкінці читачі все ж таки дізнаються, хто такий Ігор – і розуміють, що знали відповідь бодай зі школи, коли не раніше. Але обійдемось без спойлерів.

І тут я ставлю третє, вже точно риторичне запитання: на яку поличку ми поставимо цю книжку? З двох, підкреслюю, тільки двох наявних?

Суспільство, яке складається лише з багатіїв та люмпенів, не маючи middle class’у – безнадійно хворе. Це стосується і літератури. Штучна дихотомія, якою послуговується наше літературне експертне середовище, призводить до абсолютно викривленої ситуації, коли, приміром, на високій полиці опиняється Сергій Жадан, а на низькій – Марина і Сергій Дяченки, коли Юрій Винничук стоїть поряд із Оксаною Забужко, а Ірен Роздобудько – поряд із Люко Дашвар. Тоді як middle class, тобто основна й найвагоміша частина соціальної піраміди, в українській літературі, на щастя, таки існує.

До речі, я абсолютно свідомо не перекладаю це англійське словосполучення. Оскільки в нашій мові, на жаль, слово «середній» за конотаціями набагато ближче до посередності, ніж до золотої середини.