Поділитись


На фронті без змін?

Журнал ШО
Ірина Славінська


 Рецензія на книжку:
Вдовиченко Галина. Маріупольський процес

Писати про війну в країні, де іде війна, — дуже непроста задача. Але українські письменники (та й графомани) звертаються до цієї теми регулярно. Перші книжки «про війну» можна було погортати вже на «Книжковому Арсеналі» 2015 року (та й навіть раніше). Цей досвід цікаво порівняти з, наприклад, американським: скажімо, поодинокі романи про сучасні війни США виходять друком у кращому разі десять років потому. Щоправда, в тих самих США виходить дуже багато меморіальних книжок — мемуарів, присвят загиблим друзям тощо. В Україні контекст інакший: є проблеми з меморіалізацією та фіксацією живої пам’яті. Таким чином, автори романів, присвячених подіям АТО, постають фактично в ролі літописців: вони не мають інших інструментів письмового та надійного увіковічування подій і свідчень.
Наприклад, Євген Положій у романі «Іловайськ» фактично відтворює розмови з пораненими бійцями, які він записував у Сумах. До речі, він же доброчинно підготував дуже цінну меморіальну книжку, присвячену героям АТО родом із Сумщини. «Іловайськ» — роман багатий на діалоги, і в них лунають направду різні голоси. Євген Положій уважним вухом учуває заїкання контужених, сварку розчарованих, мовчання зосереджених. «Іловайськ» також відтворює свідчення вояків про сумнівні рішення старших військових: наказ не брати з собою запасів у, як це планувалося, коротку операцію, суперечливі розпорядження та недоговорювання. Євген Положій вкотре продемонстрував своє добре вміння уважно слухати, чути та давати почути читачам.
Фотограф зі світовим іменем Сергій Лойко в «Аеропорті» йде подібним шляхом — він відтворює побачене на власні очі та сфотографоване в Донецькому аеропорті, де оборону героїчно та жертовно тримало так багато українських вояків. Мої читацькі очікування давали привід припустити, що йдеться про радше публіцистичний текст. Але «Аеропорт» є радше художньою книжкою, хоча і з публіцистичними вставками та політінформацією. Вже на перших сторінках автор шокує читачів натуралістичною сценою забиття ворога тяжкою каскою: цю історію в колі побратимів розказують як смішний анекдот. Який, можливо, залишиться назавжди найяскравішим враженням про війну. Одним словом, крові буде багато. Тобто вже є — майбутній час тут недоречний.
Галина Вдовиченко, котра також багато записувала свідчення вояків, пропонує інший підхід. Її «Маріупольський процес» також доволі заідеологізований, але помітні зусилля письменниці всіляко позбутися політичного нальоту та перетворити його на максимально універсальну історію. В центрі роману — історія кохання юної дівчини з окупованої території та полоненого вояка зі Львова. Кохання дозволяє їм розкрити та побачити спільні цінності — більші за відмінності місцевих діалектів і нерозуміння слова «жерделі». Галина Вдовиченко за допомогою любовної лінії знаходить слушний тон для розмови про волонтерів і паркетних генералів, героїв і зрадників, полон та Іловайськ, ротацію, відпустку та першу поїздку поза межі власної області. «Маріупольський процес» зворушує мене насамперед як об’єкт масової літератури — це добрий модус для розмови про повернення додому. В усіх сенсах цього слова. 

Джерело: sho.kiev.ua/article/405421
Коментарі 0   Сортувати:
    Дописати коментар
    Скасувати Ваше Ім`я:

    Ваш e-mail:

     :)  :(  ^_^  :\'(  :/  :o  :D  :p  ;)  :3  :*  &rt;:(  8)  8|  &rt:o  o.O  (^^^)  :v  -_-  O:)  3:)  :|]  <3  <(")
    smiles
    Повторіть код: Оновити код